Після глорифікації загиблого рецидивіста Джорджа Флойда, адепти лібералізму знайшли ще одного кумира, в образі якої віртуозно зібрані і расизм, і дискримінація, і фемінізм, і навіть бодішеймінг. Тож білим знову буде потрібно каятися перед чорними, навіть якщо нова дискримінована “ікона” лібералів була звичайною стриптизеркою та повією.

Дівчина на заробітках

В західних ліберальних медіа інтенсивно частішають публікації, присвячені новій “мучениці расизму та дискримінації”, історія якої, при детальнішому розгляді, нагадує історію стриптизерки з СНД, яка поїхала на заробітки закордон.

Історія життя африканської дівчини Сари Баартман не була легкою, однак вона містить чимало суперечностей, щоб вважатися африканською “матір’ю Терезою” та ідеологічним кумиром для адептів неолібералізму. На початку ХІХ століття Сара приїхала в Англію з Південної Африки разом зі своїм господарем – вільним чорношкірим чоловіком на ім’я Хендрік Цезар. Сара не була рабинею, а працювала домашньою служницею у темношкірого Цезара та виконувала обов’язки ветеринарної медсестри його дружини. Її особливою фізичною рисою були непропорційно величезні сідниці, що було наслідком хвороби стеатопігії, і було поширеним явищем серед її племені.

Спокусившись високими заробітками, Хендрік Цезар, разом зі своїм другом – британським військовим лікарем Александером Дюнлопом, запропонували дівчині поїхати в Європу для виступів перед публікою, пропонуючи гроші, яких вона ніколи не заробить домашньою служницею в Південній Африці. Сара погодилася і підписала контракт, вказавши в документі, що працюватиме за власним бажанням.

Робота закордоном для молодої дівчини з пишними формами виявилася цілком очікуваною – Сарі запропонували танцювати перед публікою в цирку “Пікаділі”. Інколи її виступи супроводжувалися атракціями та перформенсами з декораціями, в яких вона вдягала пір’я, намисто, мінімум одягу та виступала у клітці в образі “Готтентотської принцеси”. Для цирку часів початку ХІХ століття такі виступи не були рідкістю й для європейських танцівниць і  працівників цирку та не вважалися образливими, а тим більше не трактувалися як “расова дискримінація”. Зрештою, видається сумнівним вбачати “расизм” у напівоголених виступах на сцені цирку, тим більше, що в рідній Африці Сара ходила вдягнута можливо й більш непристойно.

Після остаточного скасування рабства чорношкірих по всій Британській імперії, деякі борці за права чорношкірих почали вимагати забрати Сару з цирку, в якому її “змушують виконувати принизливі ролі”. Цезаря та Дюнлопа було притягнуто до суду, на якому Сарі було надано голландського перекладача, оскільки саме цю мову вона знала найкраще. Даючи свідчення, Сара Баартман офіційно заявила, що танцювала в цирку за власним бажанням і заробляла за свою роботу невеликі суми грошей. Суд виправдав її “продюсерів”, однак борці з расизмом та дискримінацією стверджували, що “автентичність її тверджень сумнівна, враховуючи її обмежену англійську та вплив її оточення”. Тож Сару навіть після її слів, продовжували вважати жертвою. Зрештою, судовий процес лише підвищив її популярність. Невдовзі Бартман навіть була хрещена в соборі Манчестера, тож її християнський статус ще більше підвищував її соціальні права.

Невдовзі Сара Баартман переїхала до Франції, де виступала в популярному Palais Royal, в тому числі у сценах в клітці з дитям носорога. Цікава деталь, яка демонструє вільний статус юної африканки – Баартман ніколи не виступала цілком оголеною, і це підтверджують навіть ліберальні англомовні видання, незважаючи на багато помилкових тверджень на цю тему. І коли французький лікар та вчений Жорж Кюв’є, який цікавився її незвичайною анатомією, просив оглянути її детальніше – Баартман відмовилася показувати свої геніталії навіть для наукового дослідження вченого-анатома. Якби Сара була рабинею, такого незалежного статусу вона, зрозуміло ж, не мала б. Але чорношкіра циркова стриптизерка з гідністю відмовляла авторитетному вченому Жоржу Леопольду Кюв’є, який був засновником порівняльної анатомії та палеонтології. Такі біографічні факти спростовують міфи про “рабську неволю” Сари Баартман.

Однак невдовзі життя в “шоу-бізнесі” призвело Сару до вживання алкоголю, і ходили навіть чутки про її заняття проституцією. У віці 26 років Сара Баартман померла від сифілісу, алкоголізму та пневмонії. Проте її незвичайні форми тіла цікавили вчених, зокрема Кюв’є, який після смерті Сари провів розтин її тіла. А її скелет та деякі частини тіла експонувалися до 1974 року в антропологічному Музеї Людини (Musée de l’Homme), в якому були зібрані патології людського тіла. Такі “людські експонати” можна часто побачити і в українських біологічних музеях, в яких у скляних колбах демонструються публіці сіамські близнюки, легені курців, печінки алкоголіків, люди з фізичними вадами та інші анатомічні патології. Однак досі ніхто не називав такі анатомічні та медичні демонстрації “расизмом та дискримінацією”.

Зрештою, участь Сари Баартман у публічних виступах була поширеною тенденцією тих часів, коли набули великої популярності так звані фрік-шоу, в яких публіці за гроші демонстрували людей з фізичними вадами: карликів, бородатих жінок, народжених без кінцівок і тд. Часто для людей з серйозними вадами робота в цирку чи участь у фрік-шоу була єдиною можливістю заробити на життя. А деякі з них навіть ставали зірками, наприклад Джозеф Меррік (“Чоловік-слон”), хоч і навряд чи вони були щасливими.

Виставляли себе на огляд публіки за невеликі гроші переважно європейці і лише зрідка представники інших рас, що заперечує расистські підтексти у подібних заходах

Звісно, це не означає благодійного характеру таких заходів, проте такими були реалії тогочасного суспільства та епохи. До того ж в фрік-шоу виставляли себе на огляд публіки за невеликі гроші переважно європейці і лише зрідка представники інших рас, що заперечує расистські підтексти у подібних заходах. То ж шукати расизм та гендерну дискримінацію в європейських циркових шоу ХІХ століття, коли навколо білі чоловіки працювали в рабських умовах за копійки на заводах без техніки безпеки, а в більшості країн існувало кріпацтво та тілесні покарання, виглядає як мінімум лицемірством.

Нова “ікона” лібералів

В кінці ХХ століття, феміністки та борці з расизмом почали подавати історію життя африканської танцівниці цирку Сари Баартман як “нестерпні страждання жертви расизму, колоніалізму, гендерної дискримінації і бодішеймінгу”, не забуваючи при цьому додавати й “сексизму та гніту патріархату”. А демонстрацію її тіла після смерті в музеї почали називати “приниженням жіночого тіла”, вимагаючи вилучити останки Сари Баартман з музею.

На настійливі вимоги влади Південно-Африканської Республіки, у 2002 році, Франція повернула останки Саарті Баартман на історичну батьківщину в ПАР, де її урочисто поховали й спорудили велику пам’ятну дошку з рядками вірша про неї, написаного Діаною Феррус. У сучасній ПАР на її честь названо багато об’єктів, а її долю описано у фільмах, зокрема у кінострічці французького режисера Абделатіфа Кешіша «Чорна Венера» (2010). На її честь названо національний жіночий центр, який  займається сексуальними травмами та жорстоким поводженням щодо жінок і протидіє сексуальній торгівлі та проституції.

А саме ім’я Баартман у Південній Африці є “маяком надії та нагадуванням про темне минуле, а також символом постійної боротьби проти гніту жінок” – зазначають африканські борці з расизмом та сексизмом. Нещодавно до створення чергового фільму про Сару Баартман навіть була причетна відома співачка Beyoncé. А в пресі прогнозують створення чергового блокбастера на тему расизму та дискримінації про Баартман, після якого білим знову слід буде почуватися винними перед темношкірими.

Український аналог “Чорної Венери”

Чи є історія життя Сари Баартман історією расизму, сексизму та дискримінації? Мабуть найкращим прикладом її розуміння було б перенесення аналогії з чорношкірої жінки на білого чоловіка. Приміром, якби 18-літній український юнак з непропорційно величезним розміром … сідниць, почув про непогані заробітки закордоном, більші, аніж вдома на фермі, і добровільно поїхав в Південну Африку працювати стриптизером. Хлопцеві інколи доводилося б виконувати роль Тарзана, виступати в клітці та з фіговим листком крутити викрутаси перед заведеними клієнтками та клієнтами клубу, які безумовно, тицяли пальцями,  веселилися та сміялися. Платили за роботу копійки, ще й місцевий лікар просив позувати для наукових вимірювань анатомії тіла. Не заробивши значних грошей хлопець, спився на чужині та підхопив сифіліс і невдовзі помер. А його заспиртоване тіло з величезною дупою виставили у місцевому музеї анатомії людини у Йоганесбурзі. Чи побачили б стурбовані дискримінацією в цій ідентичній історії білого східноєвропейського стриптизера-заробітчанина расизм, сексизм та бодішеймінг?

Про аналогічну долю білого хлопця ніхто й не згадав би, а то й нещасного просто б висміяли

Скоріше за все, про аналогічну долю білого хлопця ніхто й не згадав би, а то й нещасного просто б висміяли. Зрештою, подібних до Сари Баартман історій білих дівчат з пострадянського простору, яких обманом вивезли в Туреччину та змусили займатися проституцією і стриптизом в іноземних клубах, ліберали не поспішають помічати та екранізовувати. Хоча кожна з таких історій білих дівчат з пострадянських країн набагато страшніша та жорстокіша за добровільну поїздку Сари Баартман до Європи.

Проте популяризація сумної долі Сари Баартман сьогодні тиражується не стільки зі співчуття до дівчини, скільки з глибшою метою: змусити білих європейців ще більше почуватися винними перед африканцями за події більш ніж двохсотлітньої давнини. Щоб потім обґрунтувати вимоги збільшити кількість прийнятих мігрантів з Африки та змусити європейців каятися та виплачувати їм багатотисячні компенсації лише за колір шкіри, завдяки яким, мігрантам вже можна буде взагалі не працювати. Для цього неоліберали створюють  з представників меншин гіперболізовані культи “дискримінованих страждальців», щоб спонукати білих в пориві каяття ставати на коліна і цілувати ноги чорним.

Як і п’ять разів судимий наркозалежний Джордж Флойд, який приставляв пістолет до живота вагітної білої жінки, чергова кумирка лібералів Сара Баартман далека від ідеалу. Проте, яка ідеологія, такі й кумири.

Василь Серпень