Рівно через місяць після повернення в крісло президента російської державної нафтової компанії «Роснефть» Ігор Сечін (2004-2011 ‒ голова Ради директорів «Роснефть», 2001-травень 2012 ‒ віце-прем’єр уряду Росії з питань паливно-енергетичного комплексу) виступив із доповіддю, в якій окреслив масштабні нафто-газові плани підпорядкованої йому структури (повний текст доповіді).

Оскільки «Роснефть» ‒ компанія державна, а сам Сечін ‒ багаторічний соратник нового-старого президента Росії Володимира Путіна, то ці наміри можна вважати основою стратегії Російської Федерації в галузі видобутку вуглеводнів.

«Уже в 2020 році ми очікуємо отримати понад 5% видобутку в нових регіонах. До 2030 року нові родовища нафти забезпечать майже 40% від її загального видобутку в країні. Це гігантський ривок вперед, який за своїми масштабами можна порівняти з освоєнням нафтоносного регіону Західного Сибіру в 60-х роках минулого століття», ‒ заявив Ігор Сечін. Здавалося б ‒ звідкіля візьмуться нові поклади, адже геологи давно облазили вздовж і впоперек усі можливі закапелки? Головних ресурсів, за словами глави «Роснефти», два: важкодоступні запаси вуглеводнів на родовищах, які вже давно розробляються, та освоєння нових покладів на прибережних шельфах.

«Роснефть» є найбільшим надрокористувачем на російських шельфах, вона володіє ліцензіями на 29 ділянок із сумарними потенційно придатними для видобування ресурсами в розмірі 26 млрд тонн нафтового еквіваленту. Причому хитрі росіяни залучили до співпраці в якості партнерів по шельфу відомі міжнародні компанії — «ExxonMobil», «Statoil», «ENI». Наголосимо, що іноземні компанії працюють на умовах прийняття ризиків з геологорозвідки. У свою чергу, «Роснефть» отримує частки в стратегічних міжнародних активах перерахованих компаній і ключові технології з глибоководного видобутку. Нещодавно офіційно підписано відразу дві повномасштабних угоди в цій галузі ‒ з італійською компанією «ENI» щодо спільної розвідки декількох блоків російського арктичного шельфу, а також з компанією «Statoil» щодо розвідки норвезького шельфу Баренцева моря.

Треба визнати, що Росія зробила надзвичайно вдалий стратегічний хід, залучивши до процесу розвідки арктичного шельфу міжнародні ресурси і технології, залишивши однак за собою пріоритетне право на виявлені в процесі досліджень запаси вуглеводнів.

Ще 20 років тому Арктика вважалася нікому не потрібною білою пустелею ‒ заповідником моржів та білих ведмедів. Усе змінилося, коли вчені встановили, що до кінця XXI століття через глобальне потепління Північний Льодовитий океан буде замерзати тільки взимку. Таким чином неосяжні північні простори вже незабаром стануть доступними для судноплавства та видобутку корисних копалин з шельфу.

Першими про свої права на північну маківку планети заявили Росія та Канада. Однак Організація Об’єднаних Націй розважливо відмовила обом. Потім в акртичну суперечку несподівано втрутилася маленька Данія. Копенгаген обґрунтував свої претензії тим, що Північний полюс пов’язаний із Гренландією 2000-кілометровим підводним хребтом Ломоносова, тоді як сама Гренландія є напівавтономною територією Данського королівства. У відповідь Росія заявила, що хребет Ломоносова (у районі якого, за деякими оцінками, залягає близько 25% світових запасів вуглеводнів) є продовженням Сибірської континентальної платформи. Тут уже прокинулися й американці, чий Сенат ратифікував Конвенцію ООН з морського права 1982 року, що дало можливість США де-юре висунути претензії на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони. До арктичної суперечки вирішила долучитися й Норвегія: а раптом пощастить й собі щось урвати?

Уряди всіх країн, зацікавлених у розширенні своїх територій на північ, наввипередки організовують масштабні експедиції, мета яких ‒ картографічні дослідження арктичного дна, які б дозволили їм претендувати на володіння полюсом. Річ у тім, що межі Арктичного шельфу визначаються тією самою Конвенцією ООН з морського права від 1982 року. Відповідно до цього документа, межі економічних зон прибережних держав були встановлені на відстані 200 морських миль (370 кілометрів) від берегів материків й островів. Однак Конвенція також допускає визнання особливого статусу для континентального шельфу, який власне в Арктиці часто виходить далеко за 200-мильну зону. Крім того, Конвенція ще й дозволяє державам економічне використання території, що розташована у 300-кілометровій зоні від її континентального шельфу. Все разом теоретично дозволяє якійсь із країн відхопити мало не всю Арктику разом з полюсом, адже шельф заходить далеко вглиб Північного Льодовитого океану. Тож чітке картографічне визначення меж шельфу вкрай важливе, адже від цього залежатиме розмір дозволеної для економічного використання території.

Треба віддати належне росіянам – вони взялися активно досліджувати царство білих ведмедів.

Хронологія їхніх експедицій наступна (подається за http://uk.wikipedia.org/wiki/Арктика):
2002 рік
Група російських політиків встановила прикордонні стовпи на Північному полюсі і на Землі Франца-Йосифа. Також Москва скерувала до Комісії ЄС із зовнішніх кордонів шельфу заявку про визнання за нею полярних володінь СРСР, що були визначені постановою Президії ЦИК СРСР від 15 квітня 1926. Згідно з нею, водний кордон проходив від Кольського півострова через Північний полюс до Берингової протоки.
2005 рік
30 серпня вперше в історії мореплавства російське судно «Академик Федоров» у рамках експедиції «Арктика-2005» (найбільша арктична експедиція останніх років) без супроводу криголама досягло Північного полюса. Під час експедиції була проведена геологічна розвідка дна Північного Льодовитого океану, обстежені найбільші підводні височини Арктики, зокрема хребет Менделєєва. 19 вересня розпочала свою роботу в Арктиці російська дрейфуюча станція «Північний полюс-34».
2007 рік
24 липня з Мурманська стартувала полярна експедиція «Арктика-2007» під керівництвом депутата Держдуми РФ, спеціального представника президента Росії з питань Міжнародного полярного року, Героя Радянського Союзу і відомого полярника Артура Чилінгарова. 2 серпня в найпівнічнішій точці Землі було проведено занурення на глибину 4,2 тиячі метрів на глибоководних апаратах «Мир-1» і «Мир-2». Під час цього занурення людина вперше досягла дна океану безпосередньо під Північним полюсом. Там команда апарату «Мир-1» встановила прапор Російської Федерації, виготовлений для довговічності з титанового сплаву.

Але експедиції ‒ це одне, а військова сила ‒ інше. Ще в січні 2009 року тодішній президент Росії Дмитро Медведєв підписав «Основи державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року й подальшу перспективу». Одним з пунктів були плани щодо розміщення воєнних баз на російській частині прибережної території Північного Льодовитого океану. Крім того, «в рамках освоєння арктичного регіону» буде створена система берегової охорони ФСБ, а для вивчення й охорони арктичних районів шельфу в регіон будуть скеровані субмарини Північного флоту ВМФ Росії. Вже в квітні 2011 року було оголошено, що Росія розгортає на Кольському півострові спеціальну мотострілкову бригаду для дій в Арктиці. З’єднання було створене на базі 200-ї мотострілкової бригади, місце дислокації ‒ Печенга. Військовослужбовців забезпечили спеціальним обмундируванням і технікою, які призначені для експлуатації у суворих умовах Арктики. Приблизно в той самий час перший заступник голови Прикордонної служби ФСБ Росії генерал-полковник В’ячеслав Дорохін повідомив, що будуть вжиті додаткові заходи для контролю за проходженням іноземних кораблів Північним морським шляхом. За словами Дорохіна, останнім часом іноземці почали виявляти чималий інтерес до арктичної акваторії Росії.

Як бачимо, боротьба за чорне золото в білій арктичній пустелі стає дедалі запеклішою. І мусимо визнати, що росіяни в цьому протистоянні демонструють неабияку завзятість і агресивність. З іншого боку ‒ їм нікуди діватися. Російський бюджет на 50% наповнюється за рахунок нафтогазових доходів, а вже існуючі родовища Сибіру близькі до виснаження. Тож у Москви новий девіз: «Арктика нам допоможе!».

Фото: rosneft.ru