Порівняно з більшістю инших політиків Ющенка вирізняла щирість. Він умів, як мало хто з його політичних побратимів чи опонентів, говорити відверто, говорити те, що думає. У його промовах не було подвійного дна, і народ інтуїтивно це відчував.

Тріюмфальна перемога Майдану була настільки переконливою, що й друга половина українського народу завмерла в очікуванні, а політичні опоненти, згадаймо, фактично оголосили капітуляцію, проголосувавши 373 голосами Верховної Ради на підтримку Юлії Тимошенко як прем’єра («незламними», як завжди, залишилися тільки комуністи). Суспільство чекало на вияв політичної волі, готове зажити по-новому, узятися за втілення в життя прекрасної програми президента і його команди.

Що було потім, добре відомо. Події розгорталися то повільно, то швидко, і в цьому розгортанні громадяни намагалися вловити ознаки очікуваних змін, натомість дедалі частіше стикалися з парадоксальним, часом аж демонстративним запереченням проголошених засад і цілей. Очікуваної політичної волі не було. Вона перетворилася на сентиментально-занудні проповіді по радіо щосуботи й щонеділі. Наявні ж досягнення виявлялися психологічно непереконливими на тлі дедалі виразнішого повернення стилю й механізмів владування доби Леоніда Кучми.

Народ ошелешено чекав, до певного часу сподіваючись, що Ющенко ось-ось візьметься за цю владну камарилью, наведе в країні порядок, таки посадить бандитів у тюрми. Вийшло, проте, ну зовсім як за Тарасом Шевченком: «Добра не жди, не жди сподіваної волі – Вона заснула…». Ющенко теж якось ніби ошелешено мовчав. Чому ж він мовчав? Що заважало йому зробити ті десять обіцяних «кроків назустріч людям»?

Ющенкове мовчання, а надто в ситуаціях, коли всім було очевидно, що саме президент має сказати чітке й вагоме слово, викликало то роздратування, то розпач, то іронію, то обурення, то подив. Але, здається, ніщо не проймало президента: він собі мовчав. А коли вже ситуація в той чи той спосіб розв’язувалася і всі про неї потихеньку забували, Ющенко починав говорити. І часом годі було зрозуміти, про що це він і до чого.

Що ж заважає Ющенкові діяти оперативно, своєчасно приймати рішення і видавати повноважні розпорядження? Можна, мабуть, посилатися на різні чинники й обставини, але дедалі зрозуміліше стає, що головний чинник, який заважає Ющенкові бути повноцінним президентом, є він сам, а точніше – його особистість (характер), яку можна описати досить конкретним психологічним діагнозом. Підкреслюю: ідеться про психологічний, а не психіатричний діагноз. Психіатричний ставиться особам із порушеною психікою, натомість психологічний можна поставити кожній нормальній людині.

Людська особистість – явище настільки складне, що його ніколи не можна визначити одним-двома словами. Проте психологія, як і кожна инша наука, виробила систему категорій, за кожною з яких стоїть глибокий і складний зміст.

Такою категорією, терміном, який допомагає нам окреслити особистість Ющенка, є «психастенія». За своєю етимологією це слово перекладається як «психічна слабкість», або ж «слабка психіка». Дехто із читачів, можливо, задоволено хмикнув, укотре переконавшись, що Ющенко таки «слабак». Проте психастенія – термін і складніший, і цікавіший. Це той випадок, коли етимологія (походження) слова не зовсім збігається з його сучасним змістом.

У теперішній психології психастенічною називають особистість нерішучу, схильну до вагань і сумнівів. Найбільшу проблему для такої особи становить потреба приймати рішення у більш-менш неоднозначній, неочевидній ситуації, а надто коли це рішення є важливим для самої людини або, тим паче, для инших осіб. Особам такого типу живеться нелегко. Їх постійно діймають сумніви, вони повсякчас перебувають у стані болісних роздумів над тим, як правильно вчинити, а вчинивши – потерпають через те, що, можливо, зробили це неслушно.

Психастенічні особи є проблемними насамперед для себе самих. Мовчки страждаючи, вони, як правило, не завдають клопоту оточенню (за винятком хіба що найближчого). Навпаки, їх часто цінують завдяки притаманним їм сумлінності та почуттю відповідальности. Психастеніки бувають дуже добрими, сумлінними виконавцями. Вони чітко дотримуються вказівок і виконують доручені завдання з максимальною старанністю. Їх цінують, поважають, а відтак часом висувають на керівну посаду.

Ось тут психастенія й грає з ними свої злі жарти. Керівникові-бо не досить, а часом і зайве бути ретельним. Основна його функція – приймати рішення, вирішувати, і не так за себе, як за підлеглих. І, зазвичай, минає небагато часу, аби усі переконалися, що з ретельного виконавця-психастеніка не вийшло успішного керівника.

Описана картина є лише узагальнено-типовою і не в усіх її аспектах стосується особистости й діяльности президента Ющенка (адже ж був він, наприклад, доволі успішним керівником Нацбанку). Проте коли взяти її «за основу», то це пояснить чимало незрозумілого у неадекватно хибній поведінці Ющенка на посту президента.

Кожна нормальна людина, і психастеніки тут не виняток, має певні вади й комплекси. Свідомо чи не дуже, вона намагається якось їх позбутися, чимось компенсувати їхню наявність. І упродовж усього життя виробляє певні стилі поведінки, які допомагають компенсувати вади, замаскувати комплекси, досягти зовнішньої і внутрішньої гармонії. Такі стилі завжди є індивідуально-своєрідними й неповторними, але водночас вони містять у собі багато чого цілком типового, властивого більшості носіїв певного типу особистости.

Психастеніки найчастіше вдаються до таких трьох стилів поведінки. Перший – це плекання позитивних рис сумлінности й ретельности, які цінуються оточенням і дають психастенікові змогу бути успішним у певних межах (а загрозу тут становлять психічна в’язкість, нав’язливості, занудство). Другий стиль поведінки – надмірна позірна рішучість, намагання прийняти рішення швидко, аж раптово, не роздумуючи і не вагаючись, створюючи ілюзію власної рішучости перед самим собою та оточенням. Зрозуміло, що така поведінка рідко дає позитивні плоди. Нарешті третій стиль – це уникання неприємних для психастеніка ситуацій приймання рішення. Иноді таке уникання робиться цілком свідомо, але набагато частіше психастенік обирає цю поведінку несвідомо, «чомусь» преферуючи одні ситуації та оминаючи инші. Преферуються, звичайно, ситуації, у яких він почувається психологічно комфортно, уникаються ті, що несуть із собою відчуття внутрішнього дискомфорту.

Здається, Ющенко обрав саме третій шлях досягнення гармонії із собою і світом. Саме на цьому шляху він виробив такі способи поведінки, які допомагають досягати душевного спокою, але заважають бути тим президентом, яким його бачив Майдан.

За дещо несподіваним філологічним збігом терміни, що визначають суть кожного із цих способів поведінки, мають спільний префікс «за». Перший спосіб уникання ситуацій приймання рішення, що проявився в діяльності Ющенка-президента, були численні ЗАкордонні поїздки. Особливо часто вдавався він до цього способу у початковий період своєї президентської діяльности. Спочатку це мало цілком логічний і виправданий характер: новообраний президент презентує себе міжнародній спільноті. Але вже незабаром, коли з’явилися перші ознаки того, що в державі коїться щось недобре, а Ющенко, замість рішуче втрутитися, вибирається за кордон, ці його вояжі почали дедалі частіше викликати незадоволення і наражатися на іронічні оцінки.

Другим способом стали регулярні ЗАпізнення Ющенка на всілякі зустрічі й акції. Ні, це не були традиційні для нашого менталітету 15-хвилинні затримки, иноді це виливалося у дво-тригодинні чекання на прибуття президента. Чи свідомо намагався Ющенко запізнитися? Навряд. Імовірніше, за такою поведінкою криється неусвідомлене намагання уникнути прикрої ситуації довільного формулювання ідей, відповідей на запитання, що вимагає постійної імпровізації, а отже, швидких і якомога точніших рішень. А це, як пам’ятаємо, дає психастенікам найбільший дискомфорт. А ось запізнення ніби знижує психологічну гостроту ситуації. По-перше, за час затримки ситуація якось «розсмоктується», а по-друге, міняються її пріоритети, і те, що мало бути серйозним і виваженим, може набути вигляду необов’язкового, робитися похапцем, відтак бути менш значущим, а тому й менш дражливим.

Запізнення, про які йдеться, були доволі очевидними, видимими, але навряд чи буде логічним порушенням уважати, що й у ситуаціях, не таких очевидних, президент також воліє запізнюватися, зволікати з прийняттям рішення. Чи не найяскравіший нещодавній приклад – роздуми президента над питанням про дострокові парламентські вибори і подання кандидатури Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра. Таке зволікання, звичайно, можна пояснити і складністю ситуації, і важливістю самого рішення, і небезпечністю прийняття рішення хибного, а можна, бодай почасти, – особистими рисами Ющенка, неприємною для нього потребою врешті-решт зважитися і намаганнями всіляко відтягнути цю неприємну хвилину. Мабуть, не далеким від істини буде й припущення, що у розв’язанні инших, державної ваги справ Ющенко теж охоче зволікає.

Важко сказати, наскільки він усвідомлює цю свою особливість і розуміє її негативний вплив. Імовірнішим є те, що такий процес затягування рішення видається йому цілком природним, правильним, адекватним ситуації. Допомогти Ющенкові збагнути цю його особливість, критично її оцінити та, бодай до певної міри, відкоригувати могло б його близьке оточення, особи, яким він довіряє. Чи роблять вони це, не знаю. Очевидною, натомість, є инша роль, яку виконує Ющенкове оточення. Ця роль пасує до третього способу поведінки президента, що вочевидь завдав найбільшої шкоди його іміджеві, – намагання перекласти свої обов’язки на ЗАмісників. (Слово «замісник» я вживаю не як суржиковий відповідник слова «заступник», а в його питомому українському значенні, яке сучасною бюрократичною мовою перекладається як «виконувач обов’язків»).

Приймаючи рішення, психастенічна особа часто-густо воліє покластися на думку близьких їй осіб. Назагал у цьому немає нічого поганого, адже відомо, що «одна голова – добре, а дві – ліпше», що завжди корисно порадитися з розумними людьми. Инша річ, що психастеніки схильні не просто залучати своїх довірених осіб до процесу міркування над рішенням, а й віддають їм на поталу саме рішення. І якщо у приватному житті жити чи не жити чужим розумом – це особиста справа людини, то у діяльності найвищої посадової особи такий вибір становить реальну небезпеку для держави.

Гадаю, мало хто не погодиться з тим, що головною причиною деградації Ющенка як президента став вплив його оточення. Не називатиму конкретних прізвищ – вони й так добре відомі. Натомість переформулюю цей висновок: головною причиною невдач Ющенка є він сам. Адже його оточення – це його власний вибір, ніхто не силував Ющенка вибирати саме цих осіб, ніхто не примушував його ставати залежним від них. Усе це зробив він сам. Тому на традиційне запитання «Хто винен?» маємо очевидну відповідь: винен сам Ющенко.

Але був би я поганим психологом, якби так однозначно погодився із цим висновком. Ющенко водночас і винен, і не винен. Адже якщо він справді є психастенічною особою, то не може поводитися й діяти інакше, так, як це робив би, скажімо, гіпертим, істероїд або шизоїд (перепрошую за надмір термінів). Инша річ, що особа в такому віці і такому статусі повинна мати тяму з приводу своїх рис і можливостей та або зважати на них і, відповідно, підправляти свою поведінку, або ж не братися не за свою справу.

Ющенко взявся. (Із колополітичних пліток: Ющенко досить довго впирався, коли його намовляли висуватися на президента: мабуть, передчував майбутні проблеми). І тепер він не має иншого виходу, як спробувати діяти якось інакше, згідно не з прагненням душевного спокою, а з вимогами ситуації, аби зберегти рештки політичного та соціяльно-психологічного авторитету.

Нарешті, четверте Ющенкове «за» – ЗАрозумілість, яка час від часу проскакує в його поведінці (пригадаймо вже кількаразово почуте «перед вами президент!»). Важко вигадати яскравішу ілюстрацію того, як людині бракує впевнености в собі, як їй незатишно й некомфортно в ролі, яку вона мусить виконувати. Утім, иноді не можу позбутися враження, що така неадекватна поведінка є наслідком сумнозвісного отруєння, яке призвело до специфічного ураження нервової системи. Якщо це справді так, то слід, мабуть, простити йому все?

Инша річ, що й у тому, і в тому разі залишається наша спільна з Ющенком проблема: що далі?