Як українська влада залишила своїх

Міф, який створила кремлівська пропаганда, нібито більшість кримчан підтримала російську окупацію, виявився настільки успішним, що в нього повірило навіть чимало українців. Двадцять років Крим був спокійним українським регіоном, в якому спорадичні спроби сепаратистської активності робили лише платні російські провокатори та місцеві агенти ФСБ у вигляді комуністів, ПСПУ Н. Вітренко чи «Русского блока», які не набирали на півострові й 10% підтримки. Усі інформаційні вкиди про «кримський сепаратизм» було спроектовано в Кремлі, озвучували їх кримські утриманці лише за гроші.

За два десятиліття життя в Україні десятки тисяч кримчан встановили тісні зв'язки з материковою Україною: хтось одружився, хтось поїхав на роботу у великі міста, насамперед до Києва, Одеси чи Харкова, хтось поступив на навчання в українські виші за межами півострова. Кримські підприємства та підприємці були тісно інтегровані з економікою решти держави: очікували мільйонів українських туристів, збували на материк вина та виноград, купували українські продукти, електроенергію, водні ресурси. Абсолютно ніхто з адекватних та реалізованих у житті кримчан ніколи не виступав проти своєї країни і не виявляв сепаратистських тенденцій.

Коли російські диверсанти – так звані «вежливые зеленые человечки» – з'явилися на кримських вулицях і почали захоплювати інфраструктурні об'єкти, багато кримчан ставилися до них з неприхованою зневагою. Більша частина кримських газет та Інтернет-ресурсів періоду анексії була проукраїнською. Більшість кримських комуністів та «регіоналів», неготових до такого розвитку подій, у той час виступала за збереження півострова у складі України, про що свідчать їхні заяви. Хоча дехто з них тоді повівся на російську пропагандистську «розводку» про федералізацію, однак вони не розуміли, що під цією технологією мала на увазі ФСБ. Справжня кількість прихильників України на півострові достеменно не відома, адже об'єктивні соціологічні дослідження після окупації провести було не можливо. Безумовно, було багато таких, які виступали за приєднання до РФ, але не 96%, як стверджують у Кремлі. Було чимало тих, хто звик до життя в Україні, встиг реалізуватися в рамках українських реалій та правової системи і мав тісні зв'язки з Україною.

І хай які звучать виправдання українських політиків, у переломний момент лояльні до України кримчани зі сльозами на очах дивилися, як українські війська покидають півострів, а їх самих залишають на поталу окупантам. Справжні обставини безпрецедентної в сучасній світовій політиці безперешкодної анексії півострова з двомільйонним населенням досі залишаються нез'ясованими. Як і те, чому Україна робить усе, щоб не ускладнювати росіянам подальше володіння півостровом. Дехто з українських політиків та політологів говорить навіть про «продаж» Криму тимчасовим українським керівництвом у березні 2014 року. Адже складно раціональними аргументами пояснити фактичну здачу Україною півострова, відмову від блокади, наказ військовим не піддаватися на «провокації», вивід своїх військ та флоту й дивну мовчанку офіційного Києва щодо Криму на міжнародному рівні.

Очевидно, «спокій» у Криму цілком влаштовує теперішню українську владу, яка не лише не здійснює жодних видимих кроків з повернення Криму, а й не виявляє турботи про кримчан, які покинули окуповану територію, скитаються біженцями по українських містах і надіються лише на себе. Українська влада не поспішає подавати на РФ у міжнародні суди, надалі регулярно постачає в Крим електроенергію, продукти, не перериває економічної співпраці з півостровом. Це створює підстави вважати, що майже безкровна анексія стала результатом таємних домовленостей між керівництвом обох країн, укладених, можливо, під тиском та шантажем, якщо не підкупом Москви.

Що залишалося робити кримчанам?

Що ж залишалося робити в нових реаліях кримчанам? Нова окупаційна влада не звикла панькатися з непокірними та бунтівними громадянами, і російський державний Левіафан почав ламати через коліно всіх незгодних. Не бажаєш брати російський паспорт – платиш не підйомний для середньостатистичного жителя штраф, не зможеш без проблем поступити у ВНЗ, не зможеш залишатися працювати на державній службі, в закладах охорони здоров'я, навчальних установах, школах та дитсадках. Дуже проблематично, особливо на тлі антиукраїнської істерії, з українським паспортом оформляти бізнесові справи, влаштовуватися на роботу, реєструватися в державних органах щодо змін громадянського стану чи місця проживання. За російським законодавством, обміняти валюту чи навіть купити сім-картку можна лише за паспортом.

Якщо хочете отримувати пенсію за нової влади – ви повинні прийняти російське громадянство, адже по українську пенсію щомісяця доведеться їздити в Херсонську область, долаючи два кордони, та реєструвати оформлення пенсії в українських державних установах. За словами начальника управління соціального захисту Мінсоцполітики України Сергія Марущенка, для видачі пенсій жителям тимчасово окупованого Криму їхню історію перевірятимуть через Москву, адже надалі діє Угода про гарантії прав громадян держав – учасників Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення. Розуміючи, що намагатися чогось домогтися в українських державних органах та бюрократичних установах пересічному пенсіонерові нереально, а Україна, крім політичних декларацій, не створила зручної системи пенсійних нарахувань, більшість кримчан змушена була оформити російську пенсію. Перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, українці були змушені думати про виживання, а не про вишиванки.

Зрештою, який вибір був у кримчан у такій ситуації? Виїжджати в Україну, де їх ніхто не чекає, а родичі через житлові умови та матеріальну скруту не завжди мають можливість прийняти цілу сім’ю переселенців. Українська Держава фактично нічим не допомагає переселенцям з Криму, зокрема кримським татарам, які без жодного сприяння держави поневіряються по українських містах. Не надають не лише фінансову, а й навіть правову допомогу мешканцям Криму, які зазнають тиску на окупованому півострові. У пересічного кримчанина складається враження, ніби, крім графіті на стінах та фотографій у соцмережах у стилі «Крим – це Україна», офіційний Київ більше нічого не робить для повернення півострова. Виглядає так, ніби байдужа до кримчан Українська Держава хоче, щоб її любили, незважаючи на відсутність будь-якої уваги до лояльних мешканців Криму, яких, між іншим, сама й залишила на поталу ворогу.

Ба більше, багато українських патріотів вражає кримчан не лише не вартими допомоги України, а й зрадниками Батьківщини і звинувачують їх у здачі півострова окупантам. Хоча що мали робити кримчани? Створювати партизанські загони й воювати в умовах відступу українських військ на материк? Будь-який партизанський рух в умовах окупації потребує зовнішньої підтримки, однак два роки анексії засвідчують, що Україна залишається байдужою навіть в аспекті правової допомоги кримчанам. 1944 року червоні комісари звинувачували населення звільнених областей України у зраді за те, що вони залишилися жити на окупованій німцями території. Хоча сама радянська влада й Червона армія дезертирували й бездарно втікали, кинувши ці землі напризволяще нацистам. Так й Україна нині, без жодного пострілу здавши півострів і залишивши кримчан під окупацією, вважає їх зрадниками. Кримчан, які були змушені взяти російські паспорти, насамперед, щоб полегшити собі життя на окупованій території, під час повернення в Україну тепер сприймають як потенційно небезпечні елементи.

Більшість кримських українців, усупереч російським законам, зберігає два паспорти: під час перетину кордону вони показують російським прикордонникам паспорт РФ, а в’їжджаючи в Україну, дістають сховані, немов цінний скарб, українські паспорти. Вони не хочуть утрачати зв'язку зі своєю рідною країною і зберігають надію, що скоро Крим повернеться додому. Але повернувшись в Україну, вони опиняються під підозрою українських правоохоронців та патріотів.

Молоді матері з дітьми, пенсіонери, літні жінки, інваліди, приїхавши з Криму в Україну, змушені відкуплятися від «правоохоронців» хабарами, щоб ті не відбирали російського паспорта, без якого їм складно буде повернутися на півострів до своєї квартири та роботи. Натомість українські міліціонери безсоромно «доять» приїжджих кримчан і наживають бариші, вимагаючи хабарі за російські паспорти. Проте за що мають платити при поверненні в Україну кримчани, яких українська армія залишила російським загарбникам у Криму? Чому українські міліціонери, які мали б захищати безпеку держави і громадян у тому ж Криму в березні 2014 року, нахабно обдирають та вимагають хабарі в тих, кого кинули на поталу окупантам? І тут виникають запитання не лише до міліціонерів, які, зрештою, користуються законодавством задля власної вигоди. У ситуації, коли близько трьох-чотирьох мільйонів українських громадян потрапили під іноземну окупацію, депутати та політики за два роки не спромоглись ухвалити законодавство, яке враховує обставини життя на окупованих територіях. Зрештою, як після такої байдужості рідної держави кримчани можуть зберігати лояльність до України?

Після довгих пояснень та переконувань на вокзалі Новоолексіївки, риторичних запитань та апеляцій до совісті російськомовних міліціонерів україномовний кримчанин сторгувався з ними до 200 грн. Хоча, якщо по-справедливості, то чи не мали ті ж міліціонери та політики захистити своїх громадян у Криму і хто кому ще має бути винен?

Якщо ж змусити усіх проукраїнських громадян покинути півострів і жити у вільній Україні, то повернення Криму буде ще більш проблематичним.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»