Третій Рим –  реінкарнація Третього Рейху

Як і геббельсівські пропагандистські структури, кремлівські мас-медіа, використовуючи імперські амбіції значної частини росіян, протиставляють «русский мир» решті світу та обґрунтовують ідеї інтелектуальної і духовної «вищості» православної російської цивілізації над «меркантильним та бездуховним» Заходом. Москву росіяни скромно називають «Третім Римом», розуміючи під цим відновлення світової російської імперії. Будучи найбільшими послідовниками фашизму, кремлівські ідеологи перевершили своїх ідейних вчителів, навішуючи ярлики фашистів лібералам, демократам і навіть жертвам російської військової агресії.

Формування фактично тоталітарного режиму в Росії (оскільки вже починається контроль держави та спецслужб за «правильністю» думок населення) як і в Третьому Рейху проходить паралельно з декларативними турботами Кремля про захист прав «простих трудящих» та етнічних росіян за кордоном. Як і Гітлер в 1939 році, Путін заявив, що Росія буде «енергійно відстоювати права своїх співвітчизників за кордоном і використовувати для цього весь арсенал наявних засобів».

Оскільки в нинішньої Росії, окрім перемог у минулій війні, немає жодних інших приводів для національної гордості, для утримання своєї влади Путін готовий  піти на людські жертви. Цікаво, що як і в гітлерівській Німеччині, в Росії формується стійке негативне ставлення до євреїв («жидо-бандерівців»), циган, негрів, американців, гомосексуалістів, феміністок та ліберальних демократів. Від руйнівного впливу усіх цих «загрозливих елементів» за допомогою дискримінацї прагнув захистити «свій народ» і Гітлер, і Путін у ХХІ столітті.

 

Добрі наміри Гітлера

Як і Путін, Гітлер звісно, бажав лише добра своїм націям і зовсім не хотів розпочинати Другу світову війну, прагнучи лише захистити права мільйонів німців, яких «пригнічували» іноземні уряди. Так, Гітлер бажав тільки усунути несправедливості Версальського договору, щодо своєї країни, адже 13 мільйонів німців опинилися за межами Німеччини, і більшість з них піддавалися асиміляції в сусідніх національних державах. Так, шовіністична Польща в 1930-их роках окрім українців, дійсно пригнічувала національні меншини, в тому числі німецьку, і Гітлер хотів лише захистити свій народ.  Спочатку в нього не було інших планів, окрім як за допомогою демократичних референдумів та плебісцитів повернути «історичні німецькі землі» Східну Пруссію, Судети та Ельзас.

Прагнучи приєднати до Німеччини три невеликі області, Гітлер зовсім не хотів війни з усім світом. Це якось само собою так «негарно» вийшло.  Захоплення однієї країни призвело до загрози війни з іншою, яку доводилося вирішувати військовим шляхом, а війни з іншими державами автоматично втягували у протистояння їх союзників, з якими Німеччина мусила знаходитися у стані війни. З часом, у Гітлера не було іншого виходу окрім остаточної перемоги та перенесення бойових дій у Азію, Африку, Атлантику та Арктику.

Так, напавши у вересні 1939 року на Польщу та анексувавши «історичні німецькі землі» східної Пруссії, Гітлеру довелося знешкоджувати залишки польської держави, яка становила б військову загрозу Німеччині. Для незгодних поляків та польських військовослужбовців довелося встановлювати окупаційний режим і відкривати концтабори. Війна з Польщею втягувала Німеччину у протистояння з її союзниками Англією та Францією, які за міждержавними договорами мусили оголосити Німеччині війну. Хоча ця війна була досить «дивною», і окупованій Польщі жоден союзник нічим не допоміг, для Третього Рейху існувала загроза воєнних дій з наймогутнішими західними державами, з якими вже почалася підводна війна та бої на морських шляхах Атлантики.

 

Захист інтересів німців за Полярним колом

Остерігаючись можливої загрози нападу на Німеччину з території Данії та Норвегії, Гітлеру довелося «взяти під контроль» ці країни, реалізовуючи операцію «Везерюбунг» у квітні 1940 року. Значення Норвегії у війні на морі було стратегічним, а сама Скандинавія була вигідним плацдармом для атаки на Німеччину. Окупація Норвегії Великою Британією і Францією для Німеччини означала б фактичну блокаду її військово-морського флоту. Окрім того, для Рейху було життєво важливим забезпечити надходження залізної руди зі Швеції та розширити для військово-морського флоту і авіації вихідні позиції для захисту від Англії. Тому 9 квітня 1940 року німецькі делегати в Осло і Копенгагені вручили урядам Норвегії і Данії декларації, у яких військовий наступ Німеччини був обґрунтований вимушеною необхідністю «захистити» ці нейтральні країни від нібито можливого в найближчий час нападу Англії та Франції. Тож, метою німецького уряду, є мирна окупація цих «братніх» германських держав.

Слід зауважити, що це не було звичайною нацистською вигадкою, оскільки західним союзникам увірвався терпець щодо німецької агресії і вони надіслали війська у Норвегію. У квітні 1940 року англо-французький десант висаджується в норвезьких містах Нарвік, Намсус, Ондальснес і союзники розгортають наступ на порт Тронхейм. Німеччина розцінила це як загрозу своїм інтересам (приблизно так як Кремль розцінює україно-американські військові навчання Сі-Бриз і вступ України в НАТО). У відповідь, Німеччина вводить війська у Норвегію та завдає поразки  англо-франко-норвезьким силам у центральній Норвегії, «захистивши безпеку німецької нації» фактично в Заполяр’ї.

Окупація нейтральних країн як форма національної безпеки

Однак не меншу загрозу Гітлер вбачав з боку Франції, яка готувалася до оборони за укріпленою лінією Мажино. Розуміючи, що найкращий захист це напад, тому краще воювати з потужною французькою імперією на її території,  Гітлер вирішує завдати удару Франції, поки вона не напала першою.

Однак, для того, щоб ефективно подолати французьку «загрозу», яка раніше оголосила Німеччині війну, Гітлеру необхідно було досягти до Франції безпечнішим шляхом – через нейтральні країни. Без жодних злих намірів Гітлер вводить війська у Бельгію та Голландію з метою оточити та розбити французькі частини, які у відповідь увійшли в Бельгію для захисту бельгійської та й своєї незалежності. Результатом цієї операції була окупація німецькими військами території Бельгії, Голландії, Люксембургу та Північної Франції.

 

Потенційні «загрози» німецькому народу на Балканах

Однак, навіть після цих «вимушених кроків» Гітлеру і далі не давали спокою країни, які не бажали бути його союзниками і негативно ставилися до «захисту Німеччиною своїх інтересів», чим становили потенційну загрозу Рейху. На початку 1941 року Німеччина миролюбно запропонувала Югославії укласти пакт про ненапад та запросила приєднатися до Троїстого договору. Югославський прем'єр-міністр Цветкович змушений був підписати Віденський протокол про приєднання країни до союзників Рейху, однак його народу це не сподобалося. На вулицях Белграда, Любляни проходили багатотисячні мітинги протесту проти підписання договору з Німеччиною. 27 березня 1941 група офіцерів ВПС на чолі з їх командувачем генералом Сімовичем здійснили державний переворот. Гітлер розцінив подібний факт як зраду з боку Югославії, виникнення нової антинімецької ворожої держави і вирішив позбутися «югославської загрози» для Німеччини на Балканах. В квітні 1941 німецькі винищувачі та наземні частини завдали ударів по югославській армії, а країну довелося окупувати.

Водночас, виникла серйозна небезпека для «інтересів та прав німецького народу» у Греції, в якій на запрошення грецького уряду планувалася висадка британського експедиційного корпусу у складі 2-ї новозеландської, 6-ї австралійської та англійських дивізій. Водночас, союзник Гітлера Беніто Муссоліні прагнучи анексувати Грецію зазнав значних поразок та звернувся до Німеччини за військовою допомогою. Як наслідок, Гітлеру довелося окуповувати ще й Грецію.

Вимушені війни в пустелі Сахарі та брянських лісах.

У лютому 1941 року війська Муссоліні в Північній Африці опинилися на межі повного розгрому то ж Гітлеру довелося виручати свого невдалого союзника. Прагнучи не дати можливості зміцнитися англійським військам у Північній Африці, Німеччина вплуталася у військові дії в Марокко, Алжирі, Тунісі, Лівії та Єгипті.

Напасти на СРСР Гітлер був вимушений, тому, що бачачи агресивну політику Берліна, радянське керівництво готувалося до таємного удару по наростаючій могутності Третього Рейху, то ж план «Барбаросса» мав оборонний характер, за яким планувалося «примусити СРСР до миру» окупувавши його європейську частину до Волги. Паралельно, цією кампанією вирішувалися проблеми забезпечення Німеччини ресурсами, продовольством та реалізовувалася давня історична справедливість – історичні землі германських готів – Крим, Дон, Подніпров’я  (а за Йорданом, володіння Германаріха простягалися від Тиси до Волги і гирла Дону, від Чорного до Балтійського і навіть до Білого моря) поверталися додому в Німеччину  (так, як кремлівська пропаганда анонсує повернення Криму «додому»).

Прагнучи допомогти італійським союзникам, Німеччина вимушена оголосити війну і Сполученим Штатам, які також почали нелояльно ставитися до «захисту інтересів німецького народу» і засуджували те, як «Німеччина встає з колін».

Таким чином, керуючись захистом прав німців за кордоном та відновлюючи історичну справедливість, Гітлер почав і програв війну проти більшості країн світу, довів свою країну до руїни, завдав своєму народу мільйонних жертв, страждань, приниження, сорому та вічної ганьби, і закінчив життя самогубством разом зі своєю коханкою у підземному бункері. А починалося все зі звичайної турботи про німців закордоном та протиставлення своєї «духовної» нації усім іншим «унтерменшам». Він тільки хотів відновити «історичну справедливість» і «підняти Німеччину з колін».

 

Путін слідує політиці Гітлера

Путін сьогодні – це Гітлер в березні 1940 року (після нападу на Польщу і перед нападом на Норвегію). Анексувавши Крим, розпочавши майже відкриту агресію на Донбасі і вступивши у ідеологічне протистояння з більшістю країн Європи та США, Росія готується «захистити свої інтереси» шляхом введення військ та анексії українського південного сходу і хоче завдати «попереджувального удару по українській армії», як заявив радник Путіна Глазьєв. 

«Загрозу для російських інтересів» на думку більшості росіян також становлять Грузія та Молдова, які не полишають планів відновити територіальну цілісність своїх держав, усунувши кремлівські маріонеткові сепаратистські режими Абхазії, Північної Осетії і  Придністров’я. Особливу «небезпеку» для Росії та «пригнічення» прав російськомовних Кремль вбачає у стратегічно близькому до Санкт-Петербурга та Москви регіоні – Прибалтиці, яку російська преса зображує справжнім «фашистським пеклом» для росіян, з якого правда, чомусь жоден росіянин так і не виїхав на російську батьківщину, хоч би як їх просили місцеві мешканці.

Етнічних росіян в Латвії проживає близько 620 тис. – 27,5%. А разом з іншими російськомовними – 33,5%. Цілі області Латвії, які межують з РФ компактно заселенні росіянами, а їхня кількість досягає тут 90 %. Так, друге за величиною місто Латвії Даугавпілс на 89 % складається з російськомовних, і є найбільш російським містом Євросоюзу. Багато таких російських містечок у всій провінції Латгалії, яку вже називають «латвійським Кримом». Звісно, всі ці мешканці проживають тут не століттями, а переселилися на місце репресованих росіянами латвійців у 1940-роки, однак ці регіони стали серйозним фактором внутрішньої нестабільності та територіальних зазіхань РФ.

В Естонії в містах Нарве та Сілламяе (округ Іда-Вірумаа) також переважає російське населення, а кількість етнічних росіян сягає 30 %. Щоденна російська пропаганда формує у середньостатистичних росіян віру в те, що скоро ці землі будуть «визволенні від «прибалтійських фашистів». Путін навіть пропонував президенту Литви Далі Грібаускайте знизити ціни на нафту і газ в обмін на вихід її країни а також Естонії і Латвії з НАТО. Тож Москва не залишає імперських намірів повернення у зону свого впливу прибалтійських республік.

 

Зона обмеженого суверенітету

Простори СНД Кремль вважає зоною своїх внутрішніх інтересів і не визнає повноцінного суверенітету та незалежної зовнішньої політики цих країн, постійно наголошуючи, що готовий відстоювати свої інтереси «всіма доступними засобами». Понад 40 % російськомовних проживає у Білорусі, а якщо врахувати, що її сучасні кордони сформовані ще з часів БРСР за вказівкою Москви, то РФ не забуває систематично нагадувати про свої територіальні подарунки. Якщо раптом у Білорусі відбудеться революція і до влади прийде демократичний проєвропейський уряд, немає жодних гарантій, що Росія не введе в Білорусь свої війська, щоб «захистити російськомовних» чи придушити «американську, фашистську хунту» у Мінську.

Цілеспрямована колоніальна політика Москви на землях Казахстану та переселення туди росіян, німців, татар, чеченців і корейців у різні періоди XIX-ХХ ст. і специфічне проведення кордонів, призвели до того, що казахи в загальній чисельності населення республіки становили меншість. В Північному Казахстані більшість становлять росіяни, а у Східноказахстанській області їх чисельність становить понад 40 %. У  Семиріччі і Західному Казахстані компактно проживають російські козаки, а загальна кількість росіян становить близько 25%. Водночас, кількість постійних носіїв російської мови ще більша. Якщо внаслідок зміни влади в мусульманському Казахстані відбудеться розворот від зовнішньополітичної орієнтації на Росію, і відбудуться демократичні або ж ісламістські реформи, виникнення збройного сепаратизму та введення російських військ в Казахстан фактично гарантовані.

Зоною своїх інтересів та територією обмеженого суверенітету Росія вважає також Киргизію, на території якої розміщена військова база США. База має невизначений статус, її то закривають, то поновлюють внаслідок лавірування киргизької влади між Москвою та Вашингтоном, однак надто незалежна політика Бішкека може стати причиною російського військового втручання.

Таким чином, прагнучи захистити інтереси російськомовних сепаратистів в Грузії, Україні, Білорусі чи Казахстані, а також висунувши серйозні територіальні претензії членам НАТО – Естонії, Латвії (безпеку яких гарантують 28 членів Альянсу), Росія ризикує втягнутися у війну із 33-ма державами світу. Однак навряд чи теперішня Росія з ослабленою економікою,  застарілим озброєнням та багатонаціональним населенням, яке роздирає міжнаціональна ворожнеча спроможна сьогодні протистояти десяткам країн. 

Проте, схоже Путін, керуючись власними патологічними амбіціями й девіантними маніями не розуміє, що ставить свою технологічно відсталу країну і народ в ядерну епоху під більшу небезпеку, аніж поразка Німеччини в 1945 році. І якщо Гітлер при всій науково-технічній потужності Німеччини закінчив самогубством у  підземному бункері, то як ганебно та принизливо тоді закінчить своє життя Путін? Смерть його ідейного вчителя Муссоліні якого підвісили за ноги на площі Лоренцо, на якій завжди стояли повії, чи розтерзання розлюченим народом у каналізаційній трубі зґвалтованого Каддафі є чудовим історичним прикладом для диктаторів, які прагнуть відновити «імперську історичну справедливість».

 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»