Данило Ільницький – випускник Львівського національного університету імені Івана Франка. Наймолодший дослідник творчої спадщини Богдана Ігоря Антонича, упорядник перевидання його збірки "Три перстені" (Львів: Літопис, 2008). Захистив маґістерську роботу на тему: "Теоретичні аспекти мистецького світогляду Богдана Ігоря Антонича". Про Антонича і його актуальність у наш час розповідає спеціально для сайту prokultura.

Чому саме Антонич та його творча спадщина стали об’єктом твоєї літературознавчої діяльності?

Моє захоплення і любов до Антонича – заслуга діда, Миколи Миколайовича Ільницького. Все почалося з того, що коли я навчався у Львівській обласній Малій академії наук, то дідусь запропонував мені написати науково-дослідницьку роботу, присвячену аналізу Антоничевих статей. Спочатку я не дуже охоче сприйняв цю пропозицію, бо через максималізм свого віку хотів вибрати тему сам. Однак коли прочитав статті Антонича, то настільки був захоплений свіжістю, актуальністю його думок, новизною наукових поглядів, що з великим задоволенням розпочав роботу.

Отож, будучи одинадцятикласником, написав першу працю під назвою "Літературознавчі погляди Б. І. Антонича" (вона опублікована у журналі "Слово і час" 2006 року у 12-му числі). Моя любов закріпилась, я відчув, що ця тема моя.

Взагалі дослідження теоретико-літературних поглядів Б. І. Антонича є дуже важливим для розуміння його багатогранної мистецької особистості. Часто, спілкуючись із науковцями-гуманітаріями, чую їхній подив, мовляв, Антонич був теоретиком літератури? Так, він був не тільки поетом.

І хоча тези його літературно-критичних праць часто базовані на власному творчому досвіді, все таки не варто забувати те, що Антонич отримав ґрунтовну філологічну освіту у Львівському університеті, був обізнаним з багатьма літературознавчими та мовознавчими працями. Таким чином, він синтезував свій досвід із досвідом попередників і витворив власну систему поглядів. Навіть випередив свій час, бо багато його тверджень перегукуються з феноменологією та рецептивною естетикою.

Що для Антонича є літературою, мистецтвом?

Цим проблемам присвячені такі статті Антонича як "Національне мистецтво", "Між змістом і формою", "Становище поета", "Як розуміти поезію". У них він намагається з’ясувати, що таке мистецтво, чому, власне, воно існує і для чого? У вирішенні цих проблем він великою мірою є модерністом. А модерна поетика полягала у тому, що література не відбиває, не відтворює дійсності. За Антоничем, мистецтво створює окрему, незалежну дійсність.

Зокрема, про це йдеться у статті "Національне мистецтво". Навіть світлина, стверджує Антонич, якщо хоче називатись мистецькою, то не може зводитись тільки до "відбивання". А взагалі для Богдана Ігоря Антонича література – це окремий світ, світ індивідуальних вражень, дуже умовно пов’язаних з реальним життям. Цей свій погляд він розкриває, аналізуючи процес творення. Зокрема, заперечує твердження, що матеріалом для творення є слово. На його думку, слово – це не матеріал, а лише засіб творення. А матеріалом є уявлення, або, як писав Антонич, "уявління" митця. І в цих "уявліннях" закладено те, що потім стає літературою.

Які твори є для Антонича зразком якісної літератури?

Антонич часто апелює до класики, а саме до тої літератури, яка подекуди є "незрозумілою". Це "Божественна комедія" Данте, "Фауст" Ґете, "Слово о полку Ігоревім", тобто твори зі складною символікою, "темними місцями", твори, які важко пояснити, але які своєю енергетикою впливають на нас.

Цим Антонич наголошує на тому, що "зрозуміння це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування" ("Як розуміти поезію"). З того приводу поет кепкує з літературних снобів, наводячи приклад одного генерала, який упродовж цілого літературного вечора Стефана Малярме нічого не зрозумів, і вимагав повернути гроші за квиток.

Антонича часто порівнюють з американським модерністом Волтом Вітменом…

Таке порівняння має певні підстави, адже сам Антонич дякував Вітмену у статті "Становище поета": "Тобі хвала, сивобородий міністре республики поетів, Воте Вітмене, що навчив Ти мене молитись стеблинам трави". Безперечно, є спільність мотивів, насамперед, "людина і природа". Назви збірок "Листя трави" у Вітмена і "Зелена євангелія" у Антонича говорять вже самі за себе. Антонича також порівнюють з Омаром Хайямом. Насамперед через містику і символічність.

Яка ситуація з дослідженнями творчості Антонича? Чи є база, на яку ти опирався під час своєї роботи?

Дослідження Антоничевих поезій – на високому рівні. Цим займались і С. Гординський, і Б. Рубчак, і М. Ільницький, і О. Ільницький, і Л. Стефановська, і Ю. Андрухович, і В. Махно, і М. Неврлий, і Д. Павличко…

Поезію проаналізовано з різних точок зору. Можна виділити навіть окремі течії. Це, з одного боку, М. Неврлий, Д. Павличко, М. Ільницький, та з іншого – молодше покоління дослідників – Л. Стефановська, Ю. Андрухович, В. Махно.

Що ж до статей, то тут ситуація гірша. Звичайно, і Микола Ільницький у своїй монографії "Богдан Ігор Антонич: нарис життя і творчості" (1991), і Юрій Андрухович у своїй дисертації "Б. І. Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму" (1996), і Лідія Стефановська у книзі "Антонич. Антиномії" (2006), торкались цих проблем, у концепціях своїх праць вони згадували про Антоничеві статті, використовували їх. Але це мало радше прикладний характер. Поки що немає окремої монографії, присвяченої Антоничеві як літературознавцеві.

У чому актуальність Антонича сьогодні?

По-перше, актуальною є його особиста поведінка як літератора. Прочитавши його статті та спогади про нього, можемо уявити Антонича-людину. Зокрема, побачимо, наскільки він був вишуканим, інтелігентним, нікуди не "пхався", не намагався виставити себе напоказ. Сьогодні багато-хто із літераторів, не маючи таланту, намагається себе показати якимись дешевими зовнішніми засобами. А часто є так, що талановита людина є скромною, ніколи не епатує.

По-друге, вічно актуальним є рівень Антоничевих поезій. Андрухович якось сказав: "Антонич завжди залишається не тільки вчителем, а й суперником". По-третє, щодо Антоничевих статей, актуальним є його погляд на літературу, на те, що є справжнім, а що лише імітацією. Антонич – добрий приклад літературної критики. Сьогодні у нас із цим проблеми. Критика або замовлена, або панібратська, або ж узагалі зводиться до переказу текстів, словом, бракує вдумливого читання.

2009 – рік Антонича в Україні. Як ти бачиш святкування цієї події?

На мою думку, найголовніше – це видання творів. Це об’єднує як академічні кола, так і загал. Я щасливий, що "Три перстені" перевидано зараз, завчасно до 100-річчя. А до кінця цього року у "Літописі" має з’явитись повне зібрання творів.

Важливо, щоб кожен міг відкрити для себе свого Антонича. Тому потрібні і наукові конференції, і культурні заходи. Дуже би хотілося, щоб у Львові у жовтні 2009 року був тиждень Антонича. Так само, як є Форум видавців, відтак упродовж чотирьох днів всі книголюби цим живуть, так само варто подумати над тижнем Антонича, своєрідним фестивалем його імені, який передбачатиме наукову конференцію в університеті, вистави у театрах, виставки та перформанси у галереях.

Хоча Антонич не масовий, а елітарний поет. Я переконаний, що якщо би організувати рекламну кампанію книжці творів Антонича, то більшість людей, які би її купили під впливом цієї реклами, розчарувалися би. До Антонича кожен повинен йти сам. І без жодних рекламних кампаній чи гучних заходів.

Роман Андруховича "Дванадцять обручів" став корисним у популяризації Антонича?

Хочеться відзначити, що Андрухович – дуже талановитий дослідник Антонича, згадану дисертацію він захистив під керівництвом Миколи Ільницького. Це високого рівня робота. Дивно, що Андрухович її не видав окремою книгою. Якось я брав інтерв’ю в Андруховича і спитав його, чому він припинив літературознавчу діяльність. Він відповів, що йому тип науковця не підходить, мовляв, "все, що я хотів сказати про Антонича, я висловив у романі "Дванадцять обручів".

Думаю, бажання написати роман про Антонича спричинене великою любов’ю до цього поета. Андрухович, як й Неборак, Калинець, Римарук, формувався на творах Антонича. Постать "закоханого в житті поганина" завжди переслідує Андруховича. Він не може без нього. Врешті, у нього склався певний образ Антонича з його поезій, у яких – "шал", "наглий захват", "екстаз" і "хміль коханців" тощо. Відтак Андрухович не може собі дати справу з тим, що, як сам висловлювався, важко уявити, що Антонич чемний, в костюмчику, ходив на пари і писав наукові реферати. А цікаво те, що працюючи в архіві, я знайшов багато матеріалу, який підтверджує, що Антонич справді був дуже старанним і чемним студентом.

На мою думку, цей роман ні не прибільшив, ні не применшив Антонича. Я переконаний, що як би банально це не звучало, але таких постатей, як Шевченко, Франко чи Антонич нічим неможливо зіпсувати. І навіть возвеличувати їх не треба. Достатньо взяти їхні твори, і все стає на свої місця.

А яким було дозвілля Антонича?

Цікаво, що Антонич іронічно ставився до дослідження побуту письменника, яке сьогодні практикують культурологи. Про це свідчить його фраза у статті "Сторінка літературної скандалістики", мовляв, "досліди над помешканням письменника очевидно річ першої ваги при оцінці його творчости".

Якщо ж говорити про дозвілля, то, безперечно, Антонич був соціальною людиною, відвідував гурток студентів-україністів, читав свої твори на публіку, мав друзів серед малярів. Великий архів листування (зокрема, листів до Антонича) свідчить про його відкритість та комунікабельність. Багато-хто із сучасної молоді виявляє особливий інтерес до богемного способу життя і особливо радіє тоді, коли може знайти підтримку у великих. Мовляв, ось великий поет полюбляв випити, а інший великий бігав за жінками.

Про Антонича ми цього сказати не можемо. Насамперед через те, що екстаза "уявлінь", про які він писав у "Національному мистецтві", була для нього більш бажаною, ніж богемна реальність. Він був елітарним літератором, у нього не було "богемності". І не треба через це комплексувати за Антонича.

Нині побутує стереотип, що якщо людина вишукана у поведінці, то це "не круто". Мовляв, треба пити, курити, лаятись. Вибачте, але для того, щоб бути поетом, вживати алкогольні напої не обов’язково. Можна, як Антонич, усамітнюватись і дивитись у вікно, або ж на нічне небо.

Не так давно з’явилась у продажу перевидана збірка Антонича "Три перстені". У чому особливість цього видання?

Почнім з того, що ідея серії подарункових поетичних видань належить видавництву "Літопис". Першою книгою у цій серії було "Зів’яле листя" Івана Франка. Відтак з’явилась ідея видати Антонича. А чому "Три перстені"? Річ у тім, що це перша збірка Антонича, яка змусила заговорити про нього як про дуже талановитого поета, уже зрілого. Окрім цього, саме за цю збірку він отримав премію Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка у 1935 році.

Щодо тексту збірки, то це перше видання Антонича за час незалежної України, в якому дотримано принципу автентичності. Текст передруковано з оригіналу. Ми хотіли, аби читач перенісся у 1934 рік, коли було видано "Три перстені". Також вперше у гарній якості надруковано рукописи Антонича, його документи та світлини.

Як відбувалась співпраця з художниками?

Романа Романишин та Андрій Лесів – надзвичайно приємні люди у спілкуванні та чудові партнери у роботі. Спершу вони вдумливо читали "Три перстені", відтак ми радилися з приводу художнього оформлення книжки. За основу Романа та Андрій вибрали краєвиди Лемківщини та українських Карпат. І ця основа стала дуже органічною, вона блискуче підкреслила і доповнила поезію Антонича.

Чи це лише подарунковий проект?

Назва "подарункове видання" не повністю виражає особливість перевидання "Трьох перстенів", бо, як на мене, робить більший акцент на ілюстраціях. І хоча ілюстрації тут справді чудові, все таки текст грає не менш важливу роль. "Три перстені" – не просто подарункова книга. Зміст та мета цього видання більша, аніж лежання на полицях у високопосадовців.

Насамперед цю книжку приємно читати та оглядати. Після її появи язик не повертається сказати, що книжка вмирає. Перевидання "Трьох перстенів" – для великих любитетів літератури, яким приємно разом з Антоничем поетично і зорово переселятися (хоча б на деякий час) у світ Антоничевих "уявлінь".

Ім’я Антонича подано у цій книзі без дефісу. Чому?

Оскільки дотримуємося принципу автентичності, вирішили подати правопис Антоничевого імені так, як писав він сам.