День ненависті

Правляча верхівка та населення РФ в переважній більшості нічого не мають проти сучасної Федеративної Республіки Німеччини, яка була і залишається чи не найбільшим економічним партнером Москви в Європі. Росіяни цілком нормально та адекватно сприймають німців і навіть ставляться до них з повагою. Хоча саме батьки й дідусі сучасних громадян ФРН вбивали їх «дєдов» під Сталінградом, Курськом та Москвою, працювали охоронцями концтаборів,  були наглядачами для російських остарбайтерів. Але росіяни не відчувають історичної ненависті до німецького народу. Їх навіть не хвилює нацистське минуле Німеччини, натомість найбільше сучасні росіяни ненавидять українських та прибалтійських «фашистів», які були «поплічниками» Німеччини у Другій світовій війні. Відсутність ненависті до німців, і шквал «антифашистської» істерії до народів Східної Європи - традиційної зони впливу Росії, створює підстави вважати, що «День Перемоги» для Кремля насправді є святом неоколоніалізму, а їхні паради – демонстрацією мілітаризму.

Ключовим елементом всіх мітингів та парадів присвячених «Дню Перемоги» є культ перемоги над фашизмом, однак завжди мається на увазі зовсім не німецький фашизм.  Усі масові зібрання 9 травня, окрім радянських маршів та подяки ветеранам, супроводжувалися не стільки пам'яттю про загиблих воїнів, скільки проросійською пропагандою і тавруванням політичних опонентів Москви. У промовах проросійських депутатів і комуністичних активістів, які звучали з червоних трибун, більше уваги приділялося ненависті до США, критиці Помаранчевої революції, прокляттям на адресу бандерівців та  українських націоналістів, зокрема «свободівців», а зараз – «українських фашистів та київської хунти».

Де-факто «День Перемоги» став не стільки святом вшанування ветеранів, на яких офіційній владі завжди було байдуже, скільки своєрідним днем ненависті до українців і до всіх ворогів Кремля, хто чинить опір російській агресії. Самі ж ветерани-фронтовики ледве животіють у злиднях на кілька сотень гривень чи рублів, не маючи змоги купити дорогі необхідні ліки, оплатити комуналку чи купити хоча б м'яса до святкового столу. Лише напередодні травня, про них згадували чиновники, й виділяли кілька сотень мізерної доплати, та журналісти, які імітували бурхливу цікавість до їхніх воєнних років, а на другий день забували про цих дідусів до наступного року.

Якби російська влада справді шанувала ветеранів, – то принаймні забезпечила би їм достойну, а не жебрацьку старість. Ветерани потрібні кремлівським маніпуляторам лише як декорації для сакралізації образу «священної війни, яка продовжується і сьогодні».  Подібно до оруелівської п'ятихвилинки ненависті, в сучасній РФ 9 травня стало святом шовінізму, мілітаризму, пропаганди війни і ненависті до волелюбних народів Східної Європи, яких Москва називає більшими фашистами, ніж теперішні російські економічні партнери з ФРН. В той час, коли всі європейські народи відзначають День пам'яті та примирення на честь загиблих у Другі світовій, в РФ у цей день культивують ненависть та мілітаризм.

Куди дотягнуться руки Москви?

У часи радянської окупації Україна пережила страшні голодомори та репресії, але в 1941 році Третій Рейх відірвав від Москви її найбагатшу провінцію, промислову та хлібну житницю.  Проте вже в 1944 році вся Україна знову була відвойована радянською армією, а в 1945 році дивізії НКВД розгромили великі армійські з'єднання УПА, внаслідок чого, повстанці перейшли до підпільної та партизанської боротьби малими загонами. Тож 9 травня 1945 року, це водночас і свято повернення втраченої колонії, і злам основного опору місцевого населення, і перемога над конкурентом, який зазіхнув на володіння імперії.

Чому Москва так ревно захищає пам'ятники радянській армії в країнах Східної Європи? Чому перенесення радянських монументів в Естонії або Польщі викликає обурливий шквал критики та шовіністичну істерію Кремля, яка одразу ж супроводжується організованим блокуванням дипломатичних установ, торговими війнами, газовим шантажем та воєнними погрозами з уст найбільш емоційних «рашистів»? Невже перенесення старого монумента владою Варшави з центру на околицю міста має більше значення аніж багатомільйонний торговий оборот між обома країнами? І Москву не хвилює ні те, що компетенція пам'ятників є внутрішньою справою суверенних держав, які не зобов'язані питатися дозволу РФ, ні те, що радянська армія була в цих країнах скоріше окупаційною, аніж визвольною.

А все тому, що насправді радянські обеліски та пам'ятники, це стовпи, що ними Москва «стовпить» ті землі, які вже були у її володіннях і куди має намір повернутися. Куди простягаються радянські монументи – туди дотягається й «рука Москви». Поки в країні є ці пам'ятники та ті, хто приносить до них вінки й колорадські стрічки, РФ має важелі впливу на цю державу у вигляді п’ятої колони – проросійськи налаштованої частини населення. А Україна на прикладі Донбасу знає, що можуть зробити в обласному центрі одна-дві тисячі місцевих та підвезених проросійських мітингувальників. Те, що у Львові стоять монументи радянській армії, для Москви є символом її присутності у цьому українському місті, а будь-які посягання на цей символ сприймаються як зазіхання на їхню власність, їхні права і перспективу їхнього повернення. Для носіїв російської імперської ідеології культ «Дня Перемоги» – це насамперед культ перемоги не стільки над німцями у минулому столітті, скільки над українцями сьогодні.

Вспомним, как на запад шли по Украине...

Показово, що «День Перемоги» ніколи не відзначався так натхненно в Донецьку, Харкові чи Сімферополі, як у Львові. Ніколи львівські комуністи не їхали «вшановувати ветеранів» у місто-герой Одесу, а навпаки – одеські та кримські комуністи, російські націоналістичні шовіністи, бритоголові спортсмени та екзальтовані православні мракобєси їхали до Львова, щоб провести тут перед місцевими українцями парад, як зловтішну демонстрацію своєї сили і влади. Для них це привід, коли вони можуть із  неприхованим задоволенням покласти квіти радянським катам і карателям, які приборкували та упокорювали місцеве населення, які виловлювали по лісах і гноїли по тюрмах українських патріотів.  І хоча на радянському Пагорбі Слави у Львові, – меморіалі на честь радянських воїнів насправді поховані поранені з радянських госпіталів, а зовсім не загиблі у боях за Львів у 1944 році (оскільки німці залишили місто без бою, тому боїв за Львів не було), це зовсім не цікавить адептів рашизму.

Не цікавить їх і те, що навіть радянські фахівці висловлювали припущення, щодо можливості поховання німецького офіцера Вермахту замість радянського розвідника М.Кузнєцова на тому ж Пагорбі Слави. Диверсант і шпигун, герой Радянського Союзу Кузнєцов був аналогом кінематографічного Штірліца і виконував терористичні та провокаційні завдання радянського командування, які мали на меті спричинити терор німецької окупаційної влади проти українського населення.

Кузнєцов ліквідував 11 генералів і високопоставлених німецьких чиновників, але при цьому залишав сліди, які вказували на причетність до злочину УПА. Але у березні 1944 року на Бродівщині, переодягненого у німецьку форму Кузнєцова захопили і застрелили упівці сотні «Чорногори», а вже через кілька місяців, радянські військові з почестями поховали людину у подібному німецькому мундирі на військовому кладовищі у Львові. Проте львівських комуністів не бентежить те, кому вони щорічно кладуть вінки та квіти на могилу – їх тішить сам факт демонстрації червоних знамен та комуністичних символів у місті, яке вони десятиліттями приборкували та заливали кров'ю українців.

Недарма навіть одіозні російські байкери з мотоклубу «Нічні вовки» заявляють, що в майбутньому обов'язково планують здійснити пробіг на Західну Україну і відновлять там «символи перемоги». «Ми будемо у Львові, нехай не сумніваються. Там будуть висіти георгіївські стрічки, там будуть встановлені всі наші пам'ятники перемоги», заявляє лідер байкерів О. Залдостанов. Очевидно, що таким вчинком «рашисти» хочуть не стільки відзначити перемогу над Німеччиною, і вшанувати ветеранів, а – плюнути в обличчя українцям. І коли адепти російського імперіалізму вмикатимуть у гучномовці радянські марші та воєнні пісні,  слова однієї з найулюбленіших їхніх пісень:

«А когда не будет фашистов и в помине,

И к своим любимым мы придем опять,

Вспомним, как на запад шли по Украине...

Эти дни когда-нибудь мы будем вспоминать», - сприйматимуться ними із зовсім іншим підтекстом, із особливим задоволенням співатимуться у Львові і вважатимуться прямим керівництвом до дії. А поки «рашисти» святкують свій латентний день перемоги над Україною, наївна та компрадорська українська влада продовжує вважати цю дату державним вихідним і «червоним днем календаря».

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»