Як Росія починає війни

Путін любить вбивати у серпні, а особливо під час Олімпіад, коли увага світової спільноти  відвернена на цікавіші події, аніж війни у Східній Європі. Цього разу агресивна Москва звинуватила жертву власної кривавої агресії - Україну, в тероризмі і спробі напасти на "російський Крим". "Доказом" цього російське ФСБ подає власні заяви про "прорив українських диверсійних груп" та стрілянину, внаслідок якої начебто загинув російський військовий. Головним аргументом у Москві називають відео, на якому громадянин України з синцями на тілі та обличчі у ході допиту "зізнається", нібито він український "шпигун та диверсант". У Кремлі одразу ж заявили, що не залишать цього українській стороні без відповіді а російська преса навіть поширила чутки про наміри Кремля розірвати дипломатичні відносини з Україною. Як заявив прем'єр РФ Дмитро Мєдвєдєв, один із варіантів відповіді Москви на дії Києва – закриття російського диппредставництва й відкликання всього дипломатичного складу посольства. Показово, що кілька місяців напередодні цього, РФ активно стягувала на північ півострова війська та бойову техніку. Як свідчить практика та історія, такі російські провокації і заяви найчастіше передують військовому вторгненню. І заява переляканого президента Порошенка, якому доступні дані розвідки, після наради силовиків -  ще один непрямий доказ цьому.

Звинувачення України в тероризмі є ефективним приводом, який легітимізуватиме агресивні дії кремлівської влади в очах зазомбованих пропагандою росіян, які вважатимуть війну справедливою відплатою, а  Путіна - сильним і рішучим президентом. У виборі засобів зовнішньої політики РФ повторює практику Сталіна та Гітлера, вивчаючи їхній досвід початку розв'язання воєн. Точно так само, як Гітлер задумав провокацію з нападом переодягнутих у польську форму німецьких в'язнів на німецьку радіостанцію, щоб потім був привід звинуватити Польщу у розв'язанні війни і одразу ж на неї напасти. Таку ж саму заготовку використав СРСР, щоб почати війну проти Фінляндії. Радянська преса розтрубила на всю країну абсурдні повідомлення: "агресивна фінляндська воєнщина" раптово нанесла артилерійські удари по території СССР, четверо військових загинуло, дев'ятеро поранено". Хоча  й дурневі мало б бути зрозуміло, що в десятки разів менша і слабша Фінляндія ніколи б не напала на радянського колоса.

Такий самий сценарій Москви був успішно повторений у Грузії в 2008 році. Тоді в Кремлі все спланували практично до дрібниць. Напередодні "грузинської провокації",  до грузинського кордону стягнули 58-армію, яка до того воювала в Чечні та організували "військові навчання". Одночасно активізувалися осетинські сепаратисти, очолювані громадянином РФ і за сумісництвом президентом невизнаної республіки Едуардом Кокойти, які розпочали провокації та обстріли грузинських позицій. Досить було грузинським військовим відкрити вогонь у відповідь, як російська преса розтрубила на весь світ про начебто "тисячі вбитих мирних мешканців" міста Цхінваллі. Між іншим, серед українських медіа та політиків тоді також вистачало тих, хто засуджував "злочини" Саакашвіллі проти мирних мешканців Південної Осетії. Було зрозуміло - агентура підтримує інформаційну атаку на жертву російської агресії в інтересах кремлівських господарів, з метою деформувати громадську думку українців щодо цієї війни. А вже після інформаційної атаки Москва оголосила, що не залишиться байдужою до "вбивства мирних жителів" і "примусить Грузію до миру." В лічені години війська, які тільки чекали цього наказу, завдали ударів по грузинській території. Тоді також була олімпіада і європейцям також було байдуже до маленької Грузії. Путін вже тоді зрозумів, що може робити у зовнішній політиці все: в Європі та Америці немає лідерів, здатних йому завадити.

Шантаж на кримському "фронті"

Успішний грузинський сценарій Путін не проти використати і в Україні. Серпень - розпал сезону відпусток серед європейських політиків, до того ж олімпіада в Ріо-де-Жанейро привернула до себе основну увагу громадськості. В умовах загальної розслабленості навіть пряме зіткнення Росії і України може не отримати оперативної реакції міжнародної спільноти. Москва демонструє готовність загострювати ситуацію, стаючи на шлях відвертого шантажу.
Закинута Кремлем версія про українських диверсантів в Криму виглядає божевільною, адже, на жаль, Україна за два роки російської окупації так і не спромоглася адекватно відповісти Росії за анексію Криму і загибель близько 10 тисяч людей на Донбасі. Хоча Україна мала б повне право, справедливо відповідати на теракти, які Кремль влаштував на Донбасі. А враховуючи окупований статус Криму, за елементарною логікою ми б мали використовувати засоби воєнного часу за для повернення захопленої ворогом території. Однак українська влада настільки імпотентна та миролюбна, що здала кримський півострів без жодного пострілу, не кажучи вже про спроби його збройного повернення. Для урядових бюрократів думка брюссельського чиновника щодо режиму тиші за Мінськими домовленостями значно важливіша, аніж державницькі інтереси. Звісно, інколи навіть приємно бачити як російська пропаганда зображає Україну сильною, агресивною і зухвалою, яка здійснює диверсії в Криму, однак, на жаль, в реальності ми дійсно підставляємо другу щоку, дотримуємося Мінських угод і боїмося їх порушити.

 У відповідь на російські звинувачення України у спробах власного захисту, українські керманичі почали запевняти РФ і світову спільноту, що ми ніколи б не посміли такого робити - тобто відправити диверсійну групу на територію захоплену ворогом, який відправив до нас десятки тисяч диверсантів. Тому українська сторона  запопадливо намагається довести правду щодо кримського інциденту. А правда полягає в тому, що група російських дезертирів влаштувала перестрілку в Армянську і внаслідок внутрішніх "розбірок" росіян між собою дехто отримав кулю. Але росіянам потрібен привід та збройна провокація, якими прозаїчними та побутовими не були б реалії.

Особливістю штучно створеної росіянами серпневої ескалації в Криму є те, що Москві не обов'язково починати нове вторгнення в Україну, щоб офіційний Київ пішов на поступки. РФ продовжує насамперед гібридну війну, мета якої ​​ посіяти паніку, встановити контроль над настроями громадян нашої країни. Загострення воєнної ситуації та загроза нової війни, нової мобілізації, має відбитися на українському суспільстві, змусити його вимагати від політичного керівництва миру за будь-яку ціну. Таким чином, можна і без війни, самим брязканням зброї змусити Україну до політичних і дипломатичних поступок, до одностороннього виконання Мінських угод, до змін власної конституції, і навіть до визнання Криму російським в обмін, наприклад, на відновлення перемир'я з РФ.

В Кремлі знають, що абсурдне звинувачення України у тероризмі розраховане насамперед на слабкість України та ЄС. В Брюсселі, цілком ймовірно перед загрозою масштабного конфлікту в Європі, можуть принести в жертву Україну. Так само, як європейська комісія у 2008 році, слідуючи російській пропаганді, перевіряла причетність Грузії до обстрілів Цхінвалі, так само і Європа, замість захистити Україну від агресора, може почати блюзнірськи-демократично "з'ясовувати", хто ж винен і хто стріляв у Криму. Сьогодні для України дуже важливою є витримка у психологічній війні нашого політичного керівництва з Кремлем, програш у якій визначить і результат на фронтах. Однак остання заява переляканого президента Порошенка після наради силовиків дає мало підстав для оптимізму.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»