Операція «Антимайдан»

Перемога Майдану в Україні, стала для російської автократії загрозливим прецедентом, а успішні бої українських революціонерів з спецпідрозділами міліції продемонстрували російським опозиціонерам можливість ефективної боротьби народу проти режиму. Приклад тріумфу революції в майже ідентичній за ментальністю та політичною системою слов’янській країні, надихнув багатьох росіян на віру в перемогу і у РФ. Вже у кінці лютого, московські активісти почали приносити на Красну площу автомобільні шини і символічно підпалювати їх, демонструючи своєрідний натяк владі.

У лютому 2014 року сформувалися всі підстави, для того, щоб путінський режим відчув гостру небезпеку революції в обкраденій, обманутій та скривавленій ним країні.

Щоб не допустити краху диктатури потрібні були архіважливі заходи для нейтралізації радикально налаштованих молодих росіян, екстремістів, скінхедів, неофашистів та націоналістів – тобто найактивнішого і найдієвішого елементу, традиційних представників і ядра будь-яких революцій у всіх країнах. Оптимальною тактикою Кремля стало перенаправлення енергії потенційних революціонерів з внутрішнього фронту, на зовні країни. Для здобуття симпатій радикально налаштованої категорії населення, яка завжди критикує владу і відзначається ксенофобією, було використано образ зовнішнього ворога і зіграно на властивих їм націоналістичних та імперсько-шовіністичних комплексах. Анексія Криму, як приклад розширення імперії, символ панславізму та ідеї геополітичної домінації Росії привернули симпатії російських націоналістів і суттєво підвищили рейтинг Путіна, як «собирателя руських земель».

Спекулювання на темі загрози «вічного ворога православної цивілізації»  – США, які начебто втручаються в зону життєвих інтересів Росії, тобто незалежні країни Східної Європи, дали Путіну значний кредит довіри та визнання правомірності його дій від 84 % населення. Водночас, поруч з нейтралізацією ліберально-демократичної опозиції та придушення альтернативних медіа, режим почав формувати в свідомості росіян «українську загрозу» для «русского мира», а змонтовані відео «розіп’ятих Нацгвардією хлопчиків» чи «зґвалтованих російськомовних пенсіонерок» перетранслювали ненависть російського народу з владного режиму на Україну.

Обдурені й спровоковані кремлівською пропагандою  молоді активні російські «патріоти», вирушаючи воювати на український Донбас позбавили режим загрози своєї  присутності всередині РФ. Після обстрілів української реактивної артилерії їх кількість суттєво зменшується, а ті що залишилися – скалічені, без рук та ніг, поповнять ряди інвалідів та вуличних жебраків і вже не чинитимуть жодної революційної небезпеки для влади. З цією ж метою на схід України відправляються тисячі чеченців, дагестанців, осетинів і казанських татар. Молоді й сильні представники цих народів, які в перспективі могли б стати рушійною силою національно-визвольної боротьби проти Москви, сьогодні стали гарматним м’ясом на Донбасі. То ж війна спровокована РФ є своєрідною «санітарною чисткою» країни від неконтрольованих та небажаних елементів, але на відміну від сталінських чисток, жертви, обмануті пропагандою добровільно лізуть у «донбаську м’ясорубку».

Поряд з тим, для Путіна важливо продемонструвати своєму населенню нежиттєздатність перемоги народної революції у Східній Європі, то ж гальмування економічного розвитку молодої української демократії стало пріоритетом політики Кремля. Знекровивши Україну війною та воєнними витратами, Кремль хоче показати і російськомовним українцям, і населенню РФ, що після Майдану українці почали жити гірше, зросли ціни, зменшилися зарплати та пенсії, загинули тисячі людей, і ніякого економічного зростання не відбулося. Отож будь-яка революція принесе лише шкоду та руйнування, страждання і смерті тисяч людей, тому не варто росіянам організовувати російський Майдан, – адже приклад України це наочно підтверджує.

Полігон «Україна»

Водночас війна на сході України є для Кремля справжнім полігоном випробування нових зразків зброї, танків, бронетранспортерів та артилерійських систем. Зона бойових дій виявилася також зручним місцем для списання старої воєнної техніки, яка вже використала свій ресурс і мала бути спрямована на металобрухт та переплавку. А на Донбасі ці старі технічні зразки звільнять місце на спецскладах, утилізуються без зусиль російської промисловості і при цьому вб’ють якусь кількість «бандерівців», «укропів» та інших «ворогів Росії».

Війна є також ідеальним полігоном для тренування армійського спецназу, служб розвідки, артилеристів, танкістів та піхоти, й дозволяє виділити найбільш здібних командирів і бійців, які в бою довели чого варті, на відміну від корумпованої системи присвоєння звань у мирний час. У реальних бойових діях армія звикає до обстрілів, і швидко вчиться ефективно діяти у екстремальних ситуаціях, виконуючи поставленні завдання. А на мирних навчаннях військові мають справу переважно з муляжами та навчальними зразками, і часто виявляються розгубленими в умовах справжнього бою. Наприклад стрільби з підствольного гранатомета бойовими набоями в українській армії в попередні роки не проводилися через небезпечність, тож вчитися цього українським військовим довелося вже під обстрілом ворога.

Саме тому більшість країн намагаються залучити свої контингенти до локальних конфліктів та миротворчих місій в Ліберії, Сьєра-Леоне, Югославії чи Афганістані. Звісно, частина солдатів гине, а деякі стають інвалідами, але більшість здобуває неоціненний бойовий досвід Адже коли настане час захищати батьківщину, краще мати військових, які не панікують під артилерійським обстрілом і знають, що робити в умовах танкової атаки ворога, аніж солдатів, які про бій читали лише у підручнику військової теорії.  На відміну від військових операцій на Кавказі, де російська армія здобувала досвід антипартизанської війни в умовах власної технічної переваги, на українському Донбасі росіяни вчаться практиці загальновійськового бою з рівноцінним противником: із застосуванням танків, авіації, артилерії, ракетних комплексів. Такий досвід може знадобитися для запланованих Кремлем широкомасштабних війн у майбутньому, тож росіяни мають бути до цього готові.

Блокада євроінтеграції

Але найбільш вагомою причиною розв’язання РФ війни в шахтарському краї є прагнення перешкодити інтеграції України в ЄС та НАТО. Розпаливши в Україні воєнний конфлікт та створивши невизнані республіки, Росія має надійну гарантію блокування євроінтеграційних процесів Києва. Адже країни, які мають неврегульовані та неконтрольовані кордони, територіальні суперечки (Крим), не можуть стати членами Альянсу, так як своєю участю не зміцнюють колективну безпеку, а створюють додаткові загрози учасницям воєнно-політичного блоку.

Всі розмови про те, що просування НАТО на схід до кордонів РФ, становить загрозу для Росії є не чим іншим як дипломатичним фейковим конструктом, оскільки Польща та країни Балтії як члени НАТО вже давно розмістили свої війська біля кордонів РФ, а Естонія з авіаційними базами НАТО взагалі знаходиться за 160 кілометрів від Санкт-Петербурга, і чомусь Росія з цього приводу не панікує. А от присутність в Україні військ Альянсу, за дві тисячі кілометрів від Москви чомусь викликає занепокоєність Кремля. Росія не боїться Північно-Атлантичного альянсу, але розуміє, що зі вступом України у західні структури, вона втратить свою колишню колонію «Малоросію» на завжди. Тому всі спроби не допустити Україну в НАТО є не захистом безпеки РФ, а збереженням її в зоні російського впливу та виявом російського імперського шовінізму. Тож поки Україна воює, шлях до європейської спільноти їй закритий, і РФ турбуватиметься, щоб вогнище сепаратизму в Україні не погасло.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»