Є усі підстави вважати Вас героєм Львівщини. Чи не вважаєте Ви себе героєм?
Те, що мене визнали кращим тренером світу, це тільки моя заслуга. Це визнання усього українського боксу. За мною стоять чимало спеціалістів, які мене виховали та виростили у Львові, у Києві. Також є тренери, на яких я рівнявся. Ігор Гайдамак довірив мені цю команду, за що я йому дякую. Це також його заслуга. Також це заслуга особистих тренерів спортсменів, які підготували цих чемпіонів світу. Я не працював на те, аби мене визнали кращим тренером світу. Я працював над тим, аби створити боєздатну команду.

Рік, що минає, мабуть, найуспішніший у Вашій тренерській кар’єрі.
Згоден. Спортсменів та тренерів оцінюють по результату. Якщо ми програємо, це погано, якщо виграємо – добре. Ніхто ж не знав перед чемпіонам світу скільки медалей ми привеземо. Утім, усі говорили, що у нас хороша команда. Тоді, коли в Баку засудили Ломаченка, ми сиділи в роздягальні і ніхто з ким хвилин сорок взагалі не розмовляв. Що цікаво, коли справедливість з Ломаченком було відновлено, а було це вночі, наші боксери стали боксувати ще впевненіше.

Дмитре Дмитровичу, давно цікавило, чи самі професійно боксом займалися?
Звичайно. Почалося все у 1971 році, коли я прийшов до спортивного товариства «Трудові резерви», де боксував до 1982 року. У 1980 році виконав норматив майстра спорту Радянського Союзу. Завоював срібну медаль на чемпіонаті Центральної Ради «Трудові резерви».

Будучи боксером, готувалися до тренерської роботи?
Не можу сказати, що вступив в інститут фізкультури, щоб стати тренером. До тренерської діяльності мене «підштовхнув» мій тренер Давід Гріншпон, на жаль, уже покійний. Він був впевнений, що я можу бути хорошим тренером. Коли я закінчив інститут, відкривалася спецгрупа в 33-му училищі. Потрібен був тренер, і я влаштувався туди на повний оклад.

Як стали тренером збірної?
Завдяки своїм вихованцям цілий час був біля збірної. Мій учень і майстер спорту міжнародного класу Андрій Хамула був дуже перспективним боксером. Коли він потрапив у команду України, то я почав з ним їздити на всі збори (це ще було за часів СРСР). Я часто проводив тренування з командою. Хлопцям сподобалося. Свого часу проводив тренування з братами Кличками і Сергієм Дзінзіруком. Усі теперішні чемпіони світу - це колишня любительська команда.

Не завжди все в тренера складається так, як хочеться. Ніколи не виникало бажання кинути цю роботу?
Ні, бо я полюбив цю справу. Я люблю спілкуватися з людьми, а з дітьми - тим більше. У моїй тренерській праці є конкретний результат: це, зокрема, Андрій Котельник, Роман Джуман. Я задоволений, що вклав свій час, своє здоров’я у цих боксерів. Пишаюся також Юрою Золотовим, Георгієм Чигаєвим. Гордий за боксерів, які стали чемпіонами України, - це мої вихованці Ярослав Мідик, Володимир Липський, Павло Ваник. Мені вдалося виховати і підготувати п’ятьох майстрів спорту міжнародного класу, один із них - майбутній учасник Олімпіади в Пекіні Георгій Чигаєв. Котельник - заслужений майстер спорту. Не можу не згадати Олександра Усіка, який нещодавно став чемпіоном світу в Баку.

Чим найбільше жертвували заради тренерської кар’єри?
Тренери найбільше жертвують своєю сім’єю. Зараз, будучи головним тренером збірної України, також мало їй часу приділяю.

Фото: fbu.net.ua