З цим наставником наші боксери досягали нечуваних успіхів: Василя Ломаченка визнавали найкращим боксером Олімпійських ігор, а збірна перемагала в командному заліку чемпіонатів світу та Європи, а також Олімпійських ігор.

В інтерв’ю «Вголосу» Дмитро Сосновський розповів не про останні успіхи наших боксерів, а про своє цікаве життя.

Дмитре Дмитровичу, це правда, що ви з родини репресованих?

Так правда. Моя мама, царство їй небесне (померла у 2002 році), була репресована в 1947-му році. Їй тоді було всього 16 років. Рано вранці постукали в двері, веліли спакувати необхідні речі і посадили в потяг. Так мама опинилася в Норильську. Там її засудили на вісім років ув'язнення за надання допомоги бандам націоналістів. З села Водники, в якому проживала мама, того ранку забрали десь 17 дівчат. Старшій з них було близько 20-ти років, а мама була однією з наймолодших. У 1953 році її перевели на поселення. Це сталося відразу після смерті Сталіна. Згодом маму реабілітували. Але без права виїзду на материк. Тобто їх тоді випускали з в'язниць, але забороняли кудись їхати. В Норильськ же ніхто не рвався зі звичайних людей, а працювати хтось повинен був. Ось вони так і робили. У 1951 році народився у мами перший син. Але він ще маленьким захворів і помер. Згодом з'явився на світ другий син, а у 1958-му році народився я.

Коли вашій родині вдалося повернутися в рідні краї?

Ми спочатку виїхали в Умань, звідки родом був мій тато. Але у батьків щось не склалося, вони розійшлися. Після цього ми повернулися з мамою на Львівщину. Це сталося у 1969 році. Переїхали в село Водники, поруч зі Львовом.

Влаштувати кар'єру статус сина репресованої не заважав?

У молодості хотів вступити до військового училища. Але, з огляду на досвід брата, від цієї ідеї відмовився. Він хотів вступити в школу міліції, але у нього навіть документи не хотіли приймати. Дивились на те, що він народжений в Норильську, і відмовляли в праві навчатися на міліціонера. Брат спробував пробитися на юридичний факультет, але і там у нього документи не прийняли. Знаючи це, не пішов такою дорогою. Вибрав спорт, зі вступом в інститут фізкультури проблем не було.

Коли стали тренером?

Тренерській роботою почав займатися в 21 рік. Потроху ця робота мене затягнула. Коли ще боксував, поетапно йшов до намічених цілей. Спочатку хотів стати чемпіоном Львівщини. Коли це вдалося, ставив перед собою інше завдання. Так само з роботою наставника. Спочатку хотів підготувати переможця чемпіонату області, потім переможця першості України. І так далі. Згодом мій вихованець Андрій Хамула виконав норматив майстра спорту. Потім Роман Джуман потрапив у фіналісти чемпіонату світу, Андрій Котельник став срібним призером Олімпійських ігор, чотири роки тому Олександр Усик став олімпійським чемпіоном.

Робота тренером збірної суттєво відрізняється від роботи особистого наставника?

Звичайно, дуже відрізняється. У цьому давно вже переконався. Особистий тренер має свого учня, постійно з ним працює, секундує, а інші боксери йому нецікаві. Головне, щоб вихованець переміг. Я переживаю за усіх членів збірної, усі наші боксери для мене, як свої. Наставник збірної повинен згуртувати не тільки боксерів, а й їх наставників. Адже кожен тренер є індивідуальністю, особистістю, кожен вимагає особливого підходу.

У 90-х роках, мабуть, важко було тренеру прогодувати свою сім'ю. Не було спокуси піти в бізнес?

Кілька разів пробував, але мій ангел-охоронець вберіг мене від цієї стежки. Мені не вдавалося щось заробити поза боксом. Крім того, з головою занурився в свою роботу і не хотів іншого. Знав, що кожного дня повинен відкрити зал, тренувати Котельника, Джумана, Хамулу та інших. Дев'яності роки були важкими не тільки для тренерів, а й для їхніх підопічних. Я повинен був постійно думати, як прогодувати Андрія Котельника. Потрібно було ходити по людях, просити допомоги. Шукали йому пару гривень на їжу, збори, форму. А про бізнес не думав.

А працювати за кордоном ніколи не хотіли?

Пропозиції були, але бажання немає і не було. Маю чітку позицію, переконую в її правильності своїх дітей. Батьківщину не вибирають. Усі батьки хочуть, щоб його сина тренував хороший тренер. А якщо усі поженуться за грошима і почнуть тренувати поляків, турків, німців чи ірландців, то хто ж з нашими дітьми буде працювати? А якщо всі наші хороші лікарі виїдуть за кордон, хто нас буде лікувати?

І куди ж вас звали?

Коли ми були на турнірі в Казахстані, керівник місцевої Федерації боксу на банкеті з приводу завершення змагань підходив до мене, пропонував 3500 євро на місяць за те, що буду їх консультувати. А я йому у відповідь: «Як же я вас буду консультувати? Говорити, як казах повинен виграти у Васі Ломаченко? І при цьому радіти, коли ваш боксер переможе нашого? І ким я після цього буду? Це ж гірше, ніж яничаром стати. Я в хлопців вклав душу, а тепер повинен їх зрадити за 3500 євро?.. Ніколи». Звали працювати в Азербайджан, давніше ще в Росію. Пропонували хороші гроші, житло і машину відразу подарувати. Але і їм я відмовив.

Не все ж так погано в Україні, один одному потрібно допомагати, а не думати про те, щоб виїхати за кордон, допомагати іноземцям будувати їхню державу. Мені приємно, коли перемагають наші хлопці, і в їхню честь лунає гімн України. Дуже обурюють розмови про те, що ми різні, хтось спілкується російською, а хтось українською. Це неправда, ми одна нація. У 2008-му році ми виграли чемпіонат Європи, стояв на закритті турніру російськомовний хлопчик із Кривого Рогу. Він поклав руку на серце і від початку до кінця заспівав гімн України. У мене на очах з'явилися сльози. Заради таких моментів варто жити, а не заради можливості розбагатіти на чужині. Гроші, звичайно, важливі, але не все вони вирішують.

Довідка

Дмитро Сосновський народився 11 квітня 1958 року в Норильську, Красноярської області. Як боксер, посів друге місце на чемпіонаті Центральної ради одного з найсильніших товариств СРСР – «Трудові резерви» (1980 р.). Тренує боксерів більше 30 років. Розпочав роботу в 1979 році у львівських «Трудових резервах». За ці роки підготував п'ять майстрів спорту міжнародного класу, з яких два – заслужені майстри спорту (Андрій Котельник та Георгій Чигаєв). Пишається такими своїми вихованцями, як Роман Джуман, Андрій Котельник, Андрій Хамула, Юрій Золотов, Георгій Чигаєв, Ярослав Мідик, Володимир Липський, Павло Ваник та інші.

Як головний тренер збірної України з боксу, перемагав в командному заліку чемпіонатів Європи, світу та Олімпіади. У 2011-му став першим і наразі єдиним українцем, якого Міжнародна федерація боксу визнала найкращим тренером року. До такого висновку АIBA прийшла, враховуючи феноменальні результати українців на чемпіонаті світу, де вони завоювали чотири золотих і одну срібну медаль, встановивши світовий рекорд.

Олег Петренко, «Вголос»