«Государственный проект «Украина» не состоялся», «Украинский язик – изуродованный», «Украинцы – провинциалы, нет такой национальности» - можна почути на донецьких мітингах за Росію. Донецьк, звичайно, не весь такий. Він дуже різний. Чому він такий, кореспондент Вголосу поцікавився у місцевої інтелігенції.

На думку письменника та поета Олексія Чупи (Макіївка), класовість у Донбасі замінила національність: «Промисловим регіонам все одно, хто ти за національністю. На виробництві ідеї комунізму пустили найглибші корені, а комунізм якраз національність заперечує». 

Часто від донеччан можна почути: «Мені все одно, в якій країні жити. Тільки б все спокійно було».

У самому Донецьку, здається, зараз неспокійно тільки через різницю у думках. Колись Ярослав Грицак на Конгресі україністів у Донецьку ще у 2005-ому році порівняв Донецьк із Львовом, і прийшов до висновку, що шахтарська столиця теж у своїх думках колись стабілізується: «Львів пережив цю еволюцію від поліетнічності і навіть полікультурності до міста моноетнічного і монокультурного. Донецьк можна порівняти зі Львовом, він вміщається у певну категорію, тим більше що Львів і Донецьк, я вважаю, поміщаються в один спільний простір. Цей простір – пограниччя, де, як ми знаємо, ідентичності є дуже мінливі, дуже невиразні, і забирає часу, щоб вони якось конституювалися».

А от викладач філологічного факультету Донецького національного університету Олена Тараненко сприймає мультикультурність – як перевагу регіону: «Саме це і варто зробити домінантою сучасних цінностей Донбасу – ідеї успішної України, економічно стабільного життя, рівноцінного внеску різних національностей у досягнення сучасного Донбасу та України». Вона вважає несправедливим те, що українська інтелігенція довго не хотіла визнавати такий факт: українським патріотом можна бути і розмовляючи російською мовою. Саме невизнання цього, на її думку, «нанесло найбільшу шкоду українській самоідентифікації донеччан».

Складається враження, що частина Донецька намагається знайти своє місце в українській нації, головне її на цьому шляху не збити з пантелику радикальним націоналізмом. Наприклад, п’ять років тому Партія регіонів зупинила студентську ініціативу присвоїти Донецькому національному університету ім’я Василя Стуса. Виходить, що в Донецьку є свої герої, але довгий час їх не вшановували. Зараз ситуація змінюється – біля того ж університету планують поставити пам`ятник поетові, і навіть проводять опитування про його проект.

Викладач історичного факультету Донецького національного університету Ігор Чарських вважає, що донеччан лякають поняття націоналізму та нації: «Нація, націоналізм – це такі поняття, які не є позитивними для пересічних донбасівців. Не будучи дуже обізнаними з цих питань, люди, як правило, намагаються уникнути дискусії, а будучи поставлені перед необхідністю відповідати на питання про власну ідентичність, роблять це неохоче і навіть висловлюють своє невдоволення. Я неодноразово проводив бесіди на цю тему і з незнайомими людьми, і з приятелями, іноді – в дуже неформальній, дружній обстановці, і після таких розмов відчував відчуження, яке потім вимагало зусиль, щоб його подолати. Моя думка, що це пов’язане з феноменами подвійної і ситуативної ідентичності, яка є в Донбасі звичайним явищем».

Відчувати себе причетними до української нації, на думку кандидата філософських наук Ігоря Пасько, заважають донецькі міфи.

«Головні з них: перший, що гірницька праця є найважчою, найважливішою і найпродуктивнішою. Другий, що Донбас своєю самовідданою працею утримує всю ледащу Україну. Третій, що головними і агресивними ворогами щасливого донецького трибу життя є націоналісти, демократи та жидобандерівці. Тому вони мають бути знешкодженими. Раз і назавжди». Подолати ці міфи, каже професор, не дає соціально-культурна ізоляція, яку створили самі донеччани: «Для налагодження культурного діалогу треба не забороняти українську мову (вимога другої державної є евфемізмом, насправді йдеться про заборону української), а створювати умови для поширення української мови і світової культури».

З початку березня, коли у Донецьку з’явились сепаратистські мітинги, у відповідь на них, вулиці почали заповнюватись українською державною символікою. Такого не було ніколи за увесь час незалежної України. До цього закликає навіть новий губернатор області. Донецький політолог Тетяна Нагорняк вважає, що для власної ідентифікації багато зробив Майдан: «Тепер всі світогляди будуть ділитись на «до Майдану» і «після».

Проте політолог також підкреслює, що розподіл думок іде за віковою ознакою: «Старше покоління пов’язує свої надії з Росією, де вони були молоді та щасливі, забуваючи про те, що це щастя апріорі не може повернутись до них. Лідери Партії регіонів, які сьогодні представляють місцеву владу, теж втратили свій вплив та повноваження. Молодіжні лідери, які брали участь у захопленні обладміністрації, є продуктом партії. А студентська молодь, яка встигла взяти участь у грантових програмах та учнівських обмінах і подорожувала, орієнтована на Європу. Радянська ментальність, яка ще жива у великої частини населення, вимагає віри у сильну руку і того, хто прийде  «порішає»  всі проблеми». Саме тому, на її думку, донеччани чекають на реакцію неофіційного лідера краю – Ріната Ахметова: «Йому судилось або укріпити статус «хазяїна Донбасу» і стати народним героєм, який відновив мир і соціальний комфорт, або назавжди піти з політичної арени».

Історик та культуролог, нині – старший науковий співробітник видавництва «Дух і літера» Олексій Панич погоджується з нею: «Дискредитуючи себе, наші вожді також дискредитували і колишній образ донецької ідентичності». Проте, вона по суті нікуди не зникла, тому її можна використати на благо.

Олена Тараненко додає: «На міфі особливості донбаського характеру великою мірою будується сильний регіональний патріотизм, який цілком може стати основою для патріотизму українського. На мій погляд, сьогодні міф винятковості варто не заперечувати, а враховувати, та саме у значенні визнання особливості Донбасу у єдиній картині України, більших можливостей регіону в економічному добробуті країни».

В ще не виданій книзі Олексія Чупи «Homo profugos. Рукопис слюсаря Вагнера» один з героїв стверджує: «Приборкати Донбас можна лише створивши людям умови, за яких і робота, і життя не будуть схожі на катування. Припиніть розкрадання заводів і коштів, відрахованих на благоустрій виробництв, дайте дотації на ремонт вулиць, розбийте у місті фруктові сади, вирвіть людей з цього довбаного нескінченного фільму жахів, і ці люди потягнуться до вас із дитячою безмежною вдячністю. Це, ясна річ, всієї держави стосується, але починати треба звідси, з Донбасу. З ясувавши питання з ним, можна не хвилюватися за майбутнє держави. Ти ж розумієш, тут конфлікт: люди життя і здоров’я вбивають на роботу, не маючи сил, часу і стартових умов сидіти за книгами і відвідувати церкву. А їх за це ненавидять, держава на них звертає увагу лише перед виборами. Та й тоді обмежується киданням подачок, або роздуванням усім уже набридлого мовного питання».

 Юлія Сівакова