Навколо мови ніхто не буде об’єднуватися. З такою заявою напередодні виступив президент України Володимир Зеленський.

Так, в інтерв’ю виданню Politico Europe глава держави заявив, що Кремль намагається повернути Україну до СРСР. А задля цього – спекулює на «захисті» російської мови. Втім, за словами Зеленського, така політика є програшною для РФ. Адже, по-перше, Україна – демократична та ліберальна держава, де багато в чому присутня російська мова. А по-друге – навколо мови ніхто не буде об’єднуватися.

Ця заява гаранта привернула до себе увагу значної кількості українців – зокрема тих, хто вважає питання мови одним з ключових для держави. Відтак і у ЗМІ, і в соцмережах уже розгорілась дискусія: довкола чого повинні об’єднуватись українці для свого успішного розвитку і яке місце у всьому цьому повинна займати мова.

«Вголос» обговорив ці питання із громадською діячкою, письменницею Ларисою Ніцой, директором Українського інституту майбутнього Юрієм Романенком і кандидатом філософських наук, доцентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ігорем Лосєвим.

Фактично всі українські політики вже не перший рік говорять про те, що для досягнення успіху «Україну потрібно зшивати», а українців – об’єднувати. Щоправда, ніхто конкретно не каже – довкола чого? Довкола мови? Довкола економіки? Є ще якісь варіанти? Ви як вважаєте?

Юрій Романенко:

Об’єднуватися треба точно не довкола мови, адже ні в одній країні світу мова не вирішила питання розвитку. Мова – це засіб комунікації, а не привід розвитку. Це така ахінея, яку вбили в голови українців. І, на жаль, якась частина наших співвітчизників цю думку розділяє.

А українцям потрібно об’єднуватись довкола цілей, пов’язаних із розвитком.  Досі ми не ставили амбітних цілей. Ми 30 років пливли незрозуміло як і чому. Просто як та тріска, що випадково опинилася в річці і пішла за течією. Зараз треба чітко визначити цілі, підвищити ефективність державних інститутів, які зараз наскрізь корумповані та неефективні. Тепер часто проблема навіть не у корупції, а в тому, що середня чи вища ланка бюрократії просто не здатна осмислити завдання, які потрібно вирішити. Наприклад, взимку люди бояться, щоби старі дерева не попадали на їхні машини… Дурниця. А все тому, що гроші, виділені на доведення до пуття цих речей, просто не доходять до місця призначення.

Словом, потрібно поставити амбітні цілі, підвищити якість держави. А для цього насамперед треба підвищити якість людини. Бо наше суспільство деградує вже 30 років, ми йдемо по шляху спрощення державних інституцій. Ми фактично перебуваємо в стані напіврозпаду. І ні мова, ні віра не вирішують цього питання. Вирішують системні, зрозумілі для всіх цілі, пов’язані з тим, як більше українців буде краще жити через 10-20-30 років та в чому ця якість буде проявлятися – в освіті, в інфраструктурі, в безпеці. Якщо держава не може виконувати базові функції, а це – безпека, арбітраж, протегування (тобіж кристалізація цілей, визначення стратегій, як їх досягти, відстеження руху в їхньому напрямку) і соціальна політика – виплати пенсіонерам, найбільш незахищеним верствам населення. Якщо держава не здатна виконувати ці чотири функції – а зараз вона не здатна – то про що говорити? Будете ви розмовляти українською чи російською, але всі стоїте разом. Тому треба викидати цю дурню з дискурсу і говорити по суті.

Лариса Ніцой:

Об’єднуватися треба навколо світогляду. Одним із показників світогляду є мова. Значить, об’єднуватися треба навколо мови.

Для росіян і російськомовних українців мова – це засіб спілкування. Для українців мова – це світогляд. Щоби зрозуміти, що означає «мова – це світогляд», варто звернути увагу на відмінності в українських і російських словах. Наприклад – «праздник»  і «свято». У росіян це – «разношатающійся» (той, хто нічого не робить), а в українців це – «святість» (прославляти святий дух). Ще один приклад – «пабєда» і «перемога». В росіян – «ходити па бабєдам», а в нас – «перемагати» (робити більше, ніж можеш). Тобто ця різна світоглядність закладена як коди у словах. Ми говоримо слова з різної мови, відповідно, висловлюємо різне ставлення до тих самих явищ. Отак і виходить, що різна мова – це різний світогляд. Це дуже глибинне поняття, насправді. І конфлікт на мовному грунті – це не конфлікт через різну вимову слів, це світоглядний конфлікт.

Якщо ми будемо об’єднані навколо української мови – українського світогляду – у нас зникне половина сварок в Україні. Бо світогляд – це, наприклад, герої. Якщо переважна більшість українців буде об’єднана українським світоглядом (мовою), то й погляд на історичних персонажів буде спільний. Погляд на історичні події буде спільний. І погляд на майбутнє України теж буде спільний. А не один до лісу, а другий – до бісу, як зараз. Тому таку і країну маємо.

Український світогляд – це як? На практиці?

Лариса Ніцой:

Правильний світогляд для України – це українська Україна. Так, як чеська Чехія. Так, як польська Польща. Це означає, що в Україні повинне домінувати все українське. Може вільно розвиватися все будь-якою мовою, нікого за це переслідувати не треба, але повинний домінувати українській товаровиробник, українська національна економіка, український культурний продукт – у музиці, в кіно, в літературі, в театрі, в освіті. Дітей треба виховувати в першу чергу на українських національних цінностях, а тоді вже – на загальнолюдських. Оце українська Україна. І це для України – єдиний правильний шлях.

На жаль, сьогодні в Україні дуже велика, потужна п’ята колона, яка виступає проти української України. Не хоче об’єднуватися довкола українського світогляду, адже мозок у неї забитий російським шлаком. А заходить він у голови через російську мову – російську музику, російські фільми,російський контент. Ці українці мають інший світогляд і тому вони борються з українською Україною як з іншою світоглядною позицією.

Українці від природи гіпертолерантні. У нас не «вороги» навіть, а «воріженьки»! Тому насаджувати нам толерантність ще більше – означає вбивати державу

Що робити українцям з українським світоглядом? Треба бути більш рішучими, більш наполегливими, припинити займатися дурницею, яка називається «толерантність». Бо від природи ми не просто толерантні, а гіпертолерантні. У нас навіть не «вороги», а «воріженьки». Тому розповідати українцям про толерантність до ворогів – це нонсенс. Ми й так толерантні занадто, а нав’язувати це ставлення з подвійною силою – це вже загроза українській державності. Українці мають відкидати це. Ставати впертими, наполегливими, непоступливими у виборюванні української України. Тоді все у нас вдасться.

Як це прагматично мало б виглядати? Не з автоматом. Не з пістолетом. Не бити морди. А дотримуватися мовної гігієни. Для цього не потрібно ні високого інтелекту, ні грошей. Елементарно – трьома етапами. Самому не вживати російської мови. Весь простір довкола себе заповнювати українським продуктом – дивитися українське кіно, слухати українську музику, читати українські книжки. Просити про мовну гігієну усіх довкола – звертатися до людей українською й вимагати того ж у відповідь. Коли людина буде дотримуватися такої мовної гігієни, вона дуже швидко повернеться до українського світогляду. Звідси й почнеться утвердження України, яке приведе державу у результаті до процвітання.

Ігор Лосєв:

Треба об’єднатися навколо ідеї вільної, заможної і незалежної держави. Держави, яка обрала свій геополітичний шлях до Європи і НАТО. Це і може об’єднати українців. А решта…Російська мова не об’єднає ніяк. Бо ідея приєднання до Росії чи якихось новоутворень, які вона пропонуватиме, охоплює лише незначну частину маргіналів, російську агентуру в Україні і сам Кремль. А об’єднати український народ ця ідея не зможе. Тим більше, після 2014 року, коли Росія показала своє справжнє обличчя.

А українська мова – може і повинна єднати українців. І буде це робити. Якщо нинішня влада в Україні не заважатиме цьому. Бо ми вже багато чули таких ідей про те, що нібито українське нас роз’єднує, а російсько-радянське – об’єднує. Ми чули таке про історію ОУН і УПА, нібито це щось таке одіозне, що Україну ніколи не об’єднає. Але ми бачили, що на наших очах ця ідея перейшла за східний берег Збруча, дійшла до Дніпра, перейшла на східний берег Дніпра і тепер вже вийшла на російський кордон. І знамените вітання вояків УПА «Слава Україні! Героям Слава!» тепер стало всеукраїнським. Виявилося, що ця ідея не роз’єднує, а об’єднує. Інша річ, що ніколи, про це треба говорити і розуміти це тверезо, ніколи нам не вдасться об’єднати українських патріотів з ворогами України. Це нереально. І не треба старатися це робити, як собі інколи дозволяє робити теперішня влада.

У нас є приблизно 15-20% населення, яке вже багато років демонструє своє негативне ставлення до України на всіх виборах і в усіх соціальних реакціях. Ви подивіться будь-яке соціологічне дослідження – знайдете ці 15-20%, які проти української мови, проти української держави, проти української культури, а натомість за те, щоб Україна знову увійшла до складу Росії й так далі. От з цими людьми об’єднатися не вдасться ніколи. Це нереально.

Що тоді робити із тими, з якими українцям не вдасться об’єднатися? Ігнорувати? Ізолювати? Вислати за межі країни?

Ігор Лосєв:

Тих, хто стає на шлях антиукраїнської діяльності – ізолювати, позбавляти їх можливості вести антидержавну діяльність. Для цього тих, хто це робить, варто карати відповідно до українського законодавства. В нас є статті відповідні, і за державну зраду, і так далі. Ну, якщо в нас колишня колаборантка, яка закликала путінські війська до Слов’янська, Неля Штепа, зараз знову балотується в міські голови, то оце якраз – намагання нинішньої влади українську націю примирити з її ворогами. Нічого доброго з цього не вийде. Тих, хто готовий бути лояльним чи хоча би нейтральним громадянином, варто в цих прагненнях підтримати. А вже якась частина, може, їхні діти й онуки, це зрозуміють, що є така держава Україна і треба жити, погоджуючись з її законами, і тоді вони просто стануть нормальними громадянами України. Згодом. Якщо вони побачать, що Українська Держава здатна себе захистити, покарати ворогів і захистити своїх прихильників. А Українська Держава, на жаль, на тому ж Донбасі і в тому ж Криму ніколи не демонструвала.

Яке має бути місце російської в Україні? У Львові, наприклад, досі працює 4 російськомовні школи. Частина політичної й інтелектуальної еліти роками вимагає закрити їх, але місцева влада на це не йде…Чому? І що з цим робити?

Ігор Лосєв:

Скільки україномовних шкіл в сучасному окупованому Криму? Жодної. А скільки україномовних шкіл залишилося на окупованому Донбасі? Жодної. Росія не церемониться в цих питаннях. Вона діє дуже жорстко. І в певному сенсі, виходячи з її інтересів, правильно. Якщо вони хочуть цю територію за собою закріпити – так і повинні діяти. У Севастополі вони знищили пам’ятник ВМС на честь їхнього заснування, знищили пам’ятник Гетьману Сагайдачному. От і все. Якщо ми хочемо закріпити за собою певні території, ми повинні прагнути того, щоб вони були україномовними і українокультурними. А що стосується російських шкіл, то я не знаю, кого там виховують, чесно кажучи. Може, адептів «руского міра»? Крім того,  в РФ, де живуть мільйони українців, немає жодної української школи. Росіяни іноді кажуть, що українці самі не хочуть…Але згадайте, що там зробили з єдиною українською бібліотекою у Москві – її розгромили, а директорку посадили. Такого ж українського терору, звісно, ніхто не захоче. Бо люди зважають на своє виживання, свою особисту безпеку й так далі. Тому гратися в лібералізм, в те, які ми тут гарні, усім усе дозволяємо…От ми догралися з 2014 року. А потім отримали десятки тисяч загиблих. Це розплата за псевдо лібералізм. Треба вирішувати ці питання. Якщо дуже хтось хоче, то треба пояснити, це робиться в усьому цивілізованому світі. В Канаді мешкає мільйон українців. Жодної української школи уряд Канади за рахунок бюджету не збудував. Українська громада відкриває суботні й недільні школи за власний кошт. Те саме в Німеччині – там кілька мільйонів турків живе. І жодної німецької школи для громадян Німеччини турецького походження уряд Німеччини не відкрив. Але турецька громада має право на свої кошти відкривати ці турецькі школи. Так практично скрізь. І тільки Україна така добра, що власним бюджетом утримує якісь неукраїнські школи.

Для того, щоб Україна почала рухатись в напрямку розвитку, однозначно потрібен лідер чи політична сила, яка дасть цьому поштовх і контролюватиме весь процес. Чи реально зараз сподіватися на таку силу?

Юрій Романенко:

Ми зараз нікуди не рухаємося, але ці 30 років були потрібні для того, щоб кристалізувати розуміння ситуації, нову еліту. І я думаю, що в принципі вона в нас вже з’явилася. Вона намагається проповзти у державний апарат. Очевидно, поки вона недостатньо організована, але в найближчі роки це буде вирішено. Бо питання суспільної організації – це ключове питання в досягненні амбітних цілей. Воно консолідує суспільство, шукає ресурси для розвитку.

Я думаю, що все-таки в найближчі роки цей процес піде форсованими темпами. Бо в чому цінність того, що зробив Зеленський? Він наніс потужний удар по старій, загниваючій державній машині. Оскільки ті люди, яких привів Зеленський, вони мають невеликий досвід і дуже часто є ідіотами. А ідіоти, які керують державою, часто доводять її до логічного кінця. Оскільки ця держава, друга Українська республіка, від початку мала серйозні хвороби, пов’язані з Радянським союзом. Оскільки нею й досі керує стара партноменклатура, пов’язана з криміналітетом і авантюристами. І ця родова печатка радянської УРСР з народження України не давала нам рухатися вперед. Спочатку вони самі не знали, що робити. А населення – тим паче. Потім партноменклатура роздерибанила державні ресурси, сформувала гібрид соціалізму, феодалізму і безвідповідальності, який в результаті привів до того, що ми впродовж 30 років просто проїдали інфраструктурні, освітні, людські ресурси, які дісталися нам у спадок від СРСР. І зараз це фактично вичерпалося, ми майже досягли дна. Стара еліта фактично «з’їла» ту економічну базу, яка була. Мільйони людей з’їздили за кордон, отримали якийсь досвід, створили бізнес, не дивлячись на ті всі проблеми, які в нас є в Україні. По факту, це є основним здобутком – те, що створився оцей соціальний прошарок, який розуміє, що таке сучасний світ, що таке добре й погано в цьому сучасному світі. Коли незалежна Україна з’явилася, цього не було. Адже ніхто тоді в УССР не розумів, ні що таке сучасний світ, ні що таке капіталізм, ні що таке сучасні інструменти керування державою. Ми дуже багато часу витратили на те, щоби прийти до очевидних висновків, які розумна людина, дивлячись на ці 29 років через призму свого досвіду, вона розуміє просто з льоту.

Україна йде до колапсу. Але і в цьому є «плюс». Після повного краху можна буде побудувати нове

Тому Зеленський у цьому контексті не відіграє особливої ролі. Він сам не розуміє, як до цього дійти. Він просто каже якісь великі слова, які не несуть за собою глибоко змісту з погляду їхньої реалізації. Він не розуміє, що потрібно реалізувати. Він людина своєї епохи. Але йому велике дякую за те, що він «змів» попереднб владу, яка нічим не відрізнялася ні від Януковича, ні від його попередників, а просто грабувала Україну. Зараз ми маємо ситуацію, коли феодалізм сам себе «розжижує». Відтак складаються умови для того, щоб Друга українська республіка сколапсувала. Але це не означає, що держава зникне. Просто в нас будуть великі проблеми. Але на цьому колапсі можна буде збудувати нове. Просто потрібно будувати державу з нуля, відштовхуючись від раціо, яке дано нам природою, і від об’єктивного стану в економіці та світі. Потрібно припинити фантазувати й вигадувати велосипед, який нас нікуди не везе, а тільки приводить до того, що якийсь прошарок еліти, приходячи до влади, збагачується.

Ігор Лосєв:

Проблема в тому, що українці, на жаль, не можуть і не вміють елементарно організувати себе у побуті. От зараз страшна пандемія коронавірусу. Маски – носять одиниці. А про гумові рукавички вже і мови нема. Соціальну дистанцію зберігають одиниці.

Так люди поводяться й на виборах. Добре сказав завідувач кафедри політології Києво-Могилянської академії Максим Яковлєв. У нас такий звичай: прийти на вибори, не дивлячись проголосувати за ідіотів і зрадників, а потім взяти бандуру, вийти на берег Дніпра та співати тужливих пісень про те, як важко жити в неволі.

Мільйонам українців бракує елементарного розуму. Єдиний вихід – хоча б 20 років національно-патріотичної диктатури

Я думаю, що нашому народові потрібно років 20 хорошої національно-патріотичної диктатури. Інакше нічого не вийде. Не можна одразу з тоталітарного суспільства стрибати в демократію. Це як колись Монгольська народна республіка в СРСР – здійснила стрибок з феодалізму в соціалізм. Так і в нас тепер – стрибок із тоталітарної держави в демократію. В результаті ми й маємо – дикість, беззаконня, хаос, статус найбіднішої країни Європи і тому подібне. Це наслідок «демократії», до якої ми ще не доросли. Бо що таке демократія? Це такий спосіб правління, коли є демос. А демос – це спільнота відповідальних громадян. Відповідальних за себе, за свою родину, за свою країну і так далі. У нас є демос, але він – 20% населення в кращому разі. А все решта – ватники різного штибу. Через це ми і маємо таку «демократію», яка по суті є всевладдям олігархів. Олігархи користуються тим, що 80% населення – це стадо, яким дуже легко керувати, в тому числі – за допомогою картинок по телевізору.

У нас же досі є люди, які вірять, що Володимир Зеленський – це сільський вчитель. Хоча навіть Василь Голобородько у фільмі «Слуга народу» ніякого відношення до села не мав. Він там показується як міський вчитель. А сам Зеленський ніколи ніяким вчителем не був. То це який рівень мислення у людей, якщо вони не здатні відрізнити персонаж від актора, який його зображує? Навіть радянські люди у цьому відношенні були на порядок вищими. Вони чітко розуміли, що радянський актор Леонід Броньовий і шеф Гестапо группенфюрер Мюллер – це абсолютно різні люди, хоча Броньовий у фільмі «11 миттєвостей весни» дуже талановито зіграв гера Мюллера. І радянським людям вистачало розуму не бігати по вулицях з палицями за Броньовим і кричати йому «Уб’ю тебе, фашист проклятий!» А тут…розуму забракло. Мільйонам людей забракло елементарного розуму! Що після цього говорити? Про які перспективи, про яку демократію? Люди ще не навчилися ворушити мізками. Наш народ ледачий на голову. Такий народ і вибирає таку владу.

Навіть нардепа Южаніна каже, що у ВРУ немає ніякої дисципліни. Депутати не носять масок, не зберігають соціальну дистанцію. Навіть спікер парламенту змушений їх просити вдягати маски, бо поводяться так, ніби коронавірусу для них не існує. То що, вони кращі, ніж їхні виборці? Такі самі.

Ситуація дуже важка. І розв’язувати її можна тільки у боротьбі.

За яких умов можливе встановлення тієї національно-патріотичної диктатури, про яку Ви згадали? У нас вже було три революції, були великі жертви. Здається, більшого «поштовху» вже й не вигадаєш…

Ігор Лосєв:

Я покладаю великі надії на зміну поколінь у наших Збройних силах. Коли вже підуть геть всі ці паркетні радянські генерали, полковники і підполковники. Коли молоді офіцери, які пройшли школу війни, прийдуть до влади у Збройних силах. Коли їм усе це набридне. Коли їх підтримають сотні тисяч людей, які пройшли війну – добровольці, офіцери ЗСУ, волонтери. От тільки від них чогось можна чекати. Бо я дивлюся, що відбувається із Верховною Радою. Коли люди туди потрапляють, з ними починають відбуватися якісь специфічні речі. Якесь це місце нездорове. Чи то влада впливає, чи то можливість зловживати посадою без особливих шансів на покарання…Але ця так звана парламентська демократія тільки шкодить нашій країні. Розкладає її остаточно.

У нас ці депутати незалежної України успадкували деякі принципи центрального комітету Компартії України. Там головна суперечка полягала у тому, щоб за будь-якої ситуації уникати відповідальності. І в цьому сенсі вони досягли величезного розвитку. Та сама традиція зараз у нас у владі – ні в якому разі не брати на себе відповідальність. Тому і маємо те, що маємо. Безвідповідальне суспільство, безвідповідальну державу, безвідповідальних діячів. Послухайте телеефіри: нинішні політики кидають докори попереднім, а ті у відповідь починають доводити, що не причетні, не відповідальні, нібито не вони, а хтось інший вирішував…Виходить, що в нас взагалі відповідальних нема. А деякі з колишніх у відповідь починають сварити теперішніх. І так виходить, що теперішній міністр – не влада, теперішній міністр – не влада. А хто тоді влада? Всі кажуть, що винна влада, і всі від влади відмежовуються. Виходить, що влади у нас нема?

Яна Федюра, “Вголос”