Ярослав Дубневич народився 7 серпня 1969 року у селі Зубра Пустомитівського району, що на Львівщині. Батько Василь із родини Дубневичів працював водієм у монтажному управлінні. Мати із родини Доскічів – вела у селі Зубра господарство в родині, а пізніше — працювала швачкою на львівському підприємстві «Галантерея». Ярослав — молодший із двох синів. Брат Богдан старший від нього на 7 років. Родини Дубневичів та Доскічів з споконвіків жили в селі Радруж, що у Польщі, але в 1949 році у ході операція «Вісла» їх було вивезено і переселено під Львів.

Коли Ярославу виповнилося 4 роки, батько отримав квартиру у Львові, в багатоповерховому будинку на вулиці Китайській, що на Майорівці. Дубневичі переїхали у місто, проте не поривали родинних зв’язків із Зуброю, в яку, зрештою, повернулися і де мешкають зараз.

Батьки виховували синів, Богдана і Ярослава, у повазі до сімейних традицій і до праці. Діти ж змалку допомагали батькам, спочатку по господарству, а потім, подорослішавши, шукали можливості заробити і принести у сімейний бюджет якусь додаткову копійку.

«Сім’я жила бідно. Мама отримувала 90 карбованців, а батько — 120. Цих грошей не вистачало навіть на основні потреби. Отож мати заохочувала нас до роботи. Влітку, під час канікул, ми допомагали на городі, пізніше разом з братом ми підзаробляли на овочевій базі, що на Батальній, Богдан розвантажував вагони, а я збивав ящики. Всі зароблені гроші віддавали мамі, а вона вже потім видавала нам на морозиво чи кіно. Кошти з дитинства всі йшли в сімейний бюджет».

У віці сім років Ярослав вступив на навчання до СШ № 42. Енергійний хлопець встигав і добре вчитися, і підпрацьовувати, і займатися спортом, і водити ватаги з хлопцями.

«Тоді на весь район Майорівка була лише одна школа № 42, і всі ми пройшли через цю школу. Вільний час проводив з друзями: займалися штангою, боротьбою, грали у хокей та футбол. В нашому будинку тоді жило 11 хлопців практично одного віку. Отож в нас була своя команда футбольна і хокейна. Ми завжди конкурували у всьому зі студентами Інфізу, які жили у гуртожитках на Майорівці. Все бувало: ми і билися, і дружили, і за дівчат сперечалися, це ж нормальні речі».

З багатьма друзями дитинства: сусідами по будинку і по вулиці, випускниками СШ № 42, Ярослав Дубневич підтримує відносини і сьогодні, а в деяких випадках дитяча дружба переросла в дорослу дружбу і навіть у тісні бізнесові зв’язки.

«З однокласниками ми зустрічаємося кожні п’ять років обов’язково. Михайло Мужилівський був нашим сусідом, хоча з ним я познайомився пізніше, вже після закінчення школи. І Миколайчук, і Коць, і багато інших».

Але Ярославу не судилося в той час отримати повну середню освіту. Після 8 класу він йде зі школи і вступає на навчання у взуттєве училище № 32. Таким було не тільки рішення сім’ї, але й особистий вибір. У той час тяжко хворів батько і родина терпіла справжню матеріальну скруту.

«Я не мав можливості вчитися у 9 та 10 класах, хоча оцінки в мене були високі — переважно п’ятірки і лише декілька четвірок було за результатами восьмого класу. Але коли прийшлося вибирати, я зрозумів, що для мене важливіше заробити гроші і допомогти сім’ї, ніж здобути середню та вищу освіту. Сьогодні при наших можливостях ми могли б без проблем зробити батькові операцію на серце чи в Україні, чи відправити його за кордон на лікування, і він би жив. А в ті часи ми не мали такої можливості і не змогли його врятувати. Ми з братом завжди шкодуємо про це».

На вибір майбутньої професії Ярославом вплинули не тільки сімейні обставини, але й приклад старшого брата Богдана, який першим здобув спеціальність закрійника взуття і вже працював майстром. Розповідають, що Богдан мав справжній талант та хист до цієї справи, а закроєне та пошити ним взуття перевершувало за якістю та зручністю фабричні аналоги і навіть могло конкурувати з кращими італійськими взірцями. При таких талантах, можна було не сумніватися, що брати Дубневичі завжди зможуть заробити на кусок хліба і не тільки. Адже багато хто ще пам’ятає, що за радянських часів взуття було одним із предметів постійного дефіциту. Те, що виробляла радянська легка промисловість, і за виглядом, і за якістю не надавалося до носіння. Отож багато людей воліли собі індивідуально замовляти і шити взуття у майстрів. Виходило і зручніше, і дешевше. Ярослав допомагав у всьому братові.

«Вдома, після навчання і роботи, ми шили взуття і сумки, тобто те, що тоді вважалося дефіцитом. Мама носила і продавала це на базарі. Заробляли на цьому копійки, крутилися як могли».

ІІ.
Так тривало майже до кінця 80-х років. Закінчивши училище, Ярослав у 1987 році влаштувався на роботу у Пустомитівський райпобуткомбінат, де вже на той час працював і Богдан. Саме останньому прийшла на думку ідея започаткувати на базі райпобуткомбінату масовий випуск дешевого модного взуття, якого так бракувало.

«Тоді переважно шили шкіряне взуття, але не було дешевого масового взуття. Отож у 1988 році брат у Пустомитівському районі відкрив майстерню, яка робила пластмасове взуття, так звані “мильниці”. На той час таке взуття робили тільки у Вірменії та Грузії, звідки везли і продавали по всьому Радянському Союзу. Нам вдалося налагодити виробничий процес. Я спочатку працював в нього робітником, а потім - бригадиром. Ми працювали тяжко, вручну, вставали о 6.00 ранку, о 7.00 — на роботі, а година 11–12 ночі поверталися додому. Але невдовзі ми виготовляли вже 1000 пар в день. Наше взуття продавалося миттєво».

Успіх вселив впевненість у братів Дубневичів, і вже через два роки, у 1989 році, вони відкривають перший кооператив по виготовленню дешевого взуття, правда, мода на той час змінилася, і це вже були так звані «балетки» з парусини. Але у 1992 році взуттєвий бізнес Дубневичів зазнав краху: шалена гіперінфляція, яка тоді запанувала в Радянському Союзі, з’їла всі річні прибутки і брати ледве звели «дебет» з «кредитом» по нулях.

«У бізнесі не завжди буває лише підйом. Я не вірю, що у когось від початку і до кінця так буває. Бувають і невдачі», —філософськи розмірковує сьогодні Ярослав Дубневич.

Тоді ж братам не було часу філософствувати. У 1993 році Богдан Дубневич отримав пропозицію очолити сільськогосподарське виробниче підприємство «Львівське», яке було створено на базі колишнього радгоспу у Пустомитівському районі. Пропозиція надійшла від односельчан, які відзначили ділові якості Богдана як управлінця і бізнесовця, і добре знали, що останній, попри те, що вивчився на майстра–закрійника взуття, має велику любов до праці на землі і до села.

Старший брат у помічники покликав Ярослава: «піднімати» село – справа нелегка, роботи вистачало всім. Адже сільське господарство на той час прийшло в остаточний занепад: не було чим обробляти землю, техніки практично не лишилося, землі розкрадали, господарство боргувало, селяни втікали хто до міста, а хто й за кордон.

«Ми з братом вирішили, що він буде займатися сільським господарством і виробництвом, а я – відповідатиму за інвестиційний науковий і торгівельний напрямки. Адже потрібні були кошти на закупівлю сільськогосподарської техніки, добрив і т. ін. Для цього ми спочатку заснували окрему виробничу-торговельну фірму. Торгували всім, чим тільки можливо було: і сигаретами, і металобрухтом, і дизпаливом, і автобусами».

Паралельно з торгівлею брати почали відроджувати виробництво. Колись, у радянські часи, у невеличкому цеху пластмасових виробів, який знаходиться на території і належав до «Львівського», виготовляли деталі на замовлення Ізоляторного заводу та Львівської залізниці. Остання, коли Дубневичі запропонували відновити співпрацю, виявила інтерес до цієї пропозиції, проте не мала грошей, щоб розрахуватися за отримані деталі. Але на дворі вже настала епоха суцільної бартеризації. Тому відсутність грошей на залізниці не зупинила Дубневичів, які вже мали за собою досвід торгівлі всім, чим тільки можливо було. Вони стали виробляти і постачати на залізницю пластмасові деталі - втулки та ізолятори.

«Ми поставляли два види продукції. Залізничники високо оцінили якість наших деталей, що забезпечило попит на них. Проте ми не зупинились на цьому і запропонувати залізниці інші комплексні послуги. Так, ми не тільки виготовляли деталі, кількість видів яких з часом зросла до 30, а розвозили їх до місця призначення власним транспортом. І це виявилося також зручним для залізниці».


«Залізничний напрямок» поряд з сільським господарством став другим пріоритетним у діяльності Дубневичів. Саме він дав назву новій фірмі, які брати заснували у 2003 році: НВП “Колійні технології”. А вже наступного року, з огляду на все зростаючий бізнес, її було перейменовано у корпорацію «Колійні ремонтні технології». Ярослав Дубневич очолив корпорацію на посаді президента.

ІІІ.

Шлях від простого робітника до президента не був простим. Ярославу Дубневичу цю високу посаду ніхто не дарував, її вдалося обійняти завдяки тому, що він особистими справами довів право керувати сімейним бізнесом.

«Я завжди користуюся порадою мого майстра в училищі. Коли після уроків ми з ним працювали додатково, робили взуття, і він на тому собі підзаробляв. Також після уроків мене лишав, бо я хотів навчитися краще робити взуття. І він казав: Ярославе, не займайся ніколи ділом, яким займається вже 1000 людей, а завжди шукай щось нове. Коли ти один і туди заходиш, всі кажуть, що там погано, а ти туди зайдеш і завжди знайдеш правду і прибутки там будуть більші, ніж там, де вже багато людей. І тому я завжди стараюся починати справу, яка ще маловідома, але на даний момент цікава», — розкриває формулу свого успіху у бізнесі Ярослав Дубневич і додає: «Працювати треба. Працездатність, трохи щастя і в голові треба щось мати».

Відверто кажучи, після того, як радянські ІТРи вимерли як клас, важко було сподіватися зустріти людину, яка би про втулки і кріплення розповідала так романтично і експресивно, немов читала любовні вірші. Але саме так, з десятками деталей, з глибоким знанням справи розповідає про свій бізнес Дубневич.

Виявляється, що всі ці втулки, ізолятори і кріплення – невід’ємна складова надійності і безпеки залізниці. Десятки наукових колективів працюють над тим, як би ці деталі зробити ще безпечнішими і надійнішими. Для того, щоб витримати конкуренцію, недостатньо мати лише виробництво, треба весь час вкладати кошти і слідкувати за науково-технічними та інженерними розробками в цій галузі. Саме тому Ярослав спочатку здобуває відповідну технічну вищу освіту, а потім і сам включається у науково-дослідницькі роботи.

«У 2001 році мені вдалося зібрати групу вчених і спільно ми розробили концептуально нове пружне кріплення шпали до рейки, яке прекрасно себе зарекомендувало на залізницях. Старе кріплення, яке до цього часу використовувалося, було жорстке і постійно розкручувалося від вібрації, а відтак необхідно було весь час за ним слідкувати. Наше ж скріплення служить значно довше за рахунок того, що пружина робить його еластичним. Відтак колія не розбивається і рейка довше тримаються.

Наша корпорація створила величезну науково-дослідну лабораторію з випробування кріплень у Пустомитах. Ми працюємо із Дніпропетровським, Харківським і Київським залізничними інститутами, з Львівським політехнічним інститутом і Фізико-механічним інститутом. Співпрацюємо також з німецькими та французькими інженерами. Це — цілий напрямок наукової діяльності в сфері впровадження нових ідей у залізничному транспорті».

Про те, що Ярослав Дубневич на цьому напрямку досягнув немало успіхів, свідчать понад 40 патентів науково-технічних винаходів, отримані його колективом і ним особисто, а також те, що продукція його компанії сьогодні купується залізницями не лише України, але й Казахстану і Білорусі. На черзі – вихід на ринок Росії.

ІV.

Дубневич не зраджує собі і своїм правилам. У бізнесі він не шукає легких шляхів і швидких заробітків, а намагається зайняти ті ніші, в які не наважилися йти інші через те, що вважали їх складними або малорентабельними. Так у діяльності корпорації з’явилися ще три нових напрямки розвитку: будівельний, комунальний і хімічний.

«У бізнесі одне тягне за собою інше. Ми почали розширювати виробництво деталей для залізниці, збудували нові цехи, які були завантажені виробництвом лише на 70%. Почали думати над тим, як зробити так, щоб дозавантажити потужності. І нарешті знайшли – почали виготовляти деталі для будівництва».

Будівельний напрямок у корпорації сьогодні представляє низка заводів, на яких виготовляють залізобетонні і керамзитові конструкції не лише для будинків, але й для автомобільних доріг. Ці конструкції використовуються сьогодні при будівництві автобану Київ-Чоп. Брати Дубневичи також є співзасновниками відомої у Львові будівельної фірми «БудІнвест», яка зводить елітне житло і реставрує та реконструює старі будинки у центрі Львова.

Дубневичі чи не єдині на Львівщині підприємці, які ризикнули і довели власним досвідом ефективність приватного сектору у міському комунальному господарстві. Сьогодні цей досвід вивчають і переймають бізнесмени з інших регіонів України, наприклад, з Сумської області. Дубневичів на цьому шляху не зупинило навіть те, що перша спроба створити спільне з комунальниками підприємство з вироблення і транспортуванню тепла і води, яку вони здійснили у Львові, не отримала розвитку, і проект, який розпочався з реконструкції парового генератора на львівській ТЕЦ так і не був завершений.

«Ми, бачачи, що у Львові не виходить співпраця з міською владою через позицію мера Буняка, який був принциповим противником приватної власності і вважав, що все повинно лишатися у комунальній власності. Проект на львівській ТЕЦ ми не закрили, але й не розвиваємо. Проте ідея жила і ми запропонували створити спільне підприємство мерові міста Новяворівськ. Так з’явилося спільне підприємство «Енергія-Новояворівськ», яке сьогодні постачає гарячу воду, тепло і електроенергію місту та підприємствам Яворівського району. У цей проект ми інвестували понад 60 млн. грн.: збудували нову ТЕЦ, повністю замінили водогінні труби на нові, попередньо ізольовані, також вже поміняли понад дві третини труб на теплотрасі. Сьогодні у Новояворівську мешканці отримують і тепло ,і світло, і холодну та гарячу воду, якої перед тим не бачили вже 10 років».

Приклад Новояворівська стимулював інтерес до створення спільних комунальних підприємств мерів інших міст Львівщини. І сьогодні вже працює другий комунальний проект «Енергія -Новий Розділ».

Як запевняє Ярослав Дубневич, тарифи на тепло у Новояворівську цього року зросли лише на 30%. Адже проведені роботи по реконструкції мереж і встановленню приладів обліку дозволили мінімізувати втрати тепла і води, а тому в тарифах на послуги «Енергії» для населення відсутні витрати, пов’язані з безперервними аварійними роботами, як це є зараз хоча б у Львові.

«Наші чиновники сьогодні їздять за досвідом у Польщу чи Угорщину. Я ж їх запрошую до Новояворівська: нехай приїдуть і подивляться, як на «четвірку з мінусом» повинно працювати комунальне господарство. «Четвірка з мінусом» тому, що мені незручно самому себе хвалити. Завжди знайдеться той, хто краще зробив. Тому й кажу на «четвірку з мінусом». Ми готові поділитися досвідом і баченням того, як повинні працювати комунальні підприємства з виробництва холодної і гарячої води, тепла та електроенергії у місті з 30-тисячним населенням. Ми також готові до реалізації аналогічних проектів у більших масштабах, якщо такі пропозиції до нас надійдуть. Але самі нікого не збираємося в тому спеціально переконувати і нікому не будемо себе нав’язувати».

А от за досвідом прибирання доріг взимку від снігу та бруду нашим чиновникам і взагалі не треба нікуди їздити, адже другий рік ряд центральних магістралей Львова прибирають працівники ТОВ «АПП «Львівське», використовуючи власний автотранспорт. Цей комунальний бізнес-проект Ярослав Дубневич вважає вдалим і планує розвивати далі.

«Всі комунальні підприємства розповідають, що прибирання вулиць – справа збиткова. Я ж сьогодні зі всією відповідальністю заявляю, що навіть при діючих тарифах прибирання снігу – рентабельна справа. Але треба підходити до цього діла серйозно і по-господарськи. Перш за все ми для прибирання використовуємо машини більшого тоннажу, які за раз розвозять в 4 рази більше піскосуміші, ніж ті, які використовують комунальні транспортні підприємства. По-друге, ми приділяємо значну увагу підготовці машин і піскосуміші, особливо якості і вчасності приготування останньої. Така підготовча робота, яка ведеться протягом усього року, дозволяє нам у кожну хвилину взимку якісно і швидко прибирати магістральні вулиці. Машина скоренько розсипає суміш, за нею йдуть трактори і щітками замітають, майже миттєво на вулиці наведено порядок, практично не створюються незручності у русі і для пішоходів. Якщо минулого року ми прибирали магістральні вулиці на Сихові, то цього – додалися ще Наукова і ряд інших.

На завершення «комунальної» теми Ярослав Дубневич висловив свій погляд на завдання міського голови у частині ведення комунального господарства: «Мер, який хоче, щоб його поважали мешканці, повинен дбати чітко за три речі: чистота у місті, отож навести порядок з прибиранням, мешканцям повинно бути тепло, вони не повинні мерзнути в квартирах і чекати поки стовпчик термометра опуститься до – 8. І третій основний фактор - це першій сніг. Перший сніг - це завжди несподіванка».

На перший погляд досить несподіваним у цьому великому корпораційному господарстві виглядає зовсім новий вид діяльності – розробка і виробництво високооктанової добавки для бензину. Проте насправді нові технології вироблення пального цікавлять Дубневичів давно. Ще раніше вони долучилися до програм із вироблення біоетанолу в Україні, які лише сьогодні набули неабиякої актуальності й активно лобіюються урядом.

«Колійні ремонтні технології» в чомусь унікальна для Львова корпорація. І складно назвати бодай ще одну-дві аналогічні структури, які могли б із нею конкурувати. Проте Ярослав Дубневич не вважає себе й брата олігархами і ледве не ображається на таке визначення.

«Які ж ми олігархи? Це смішно. Я – бізнесмен, середній підприємець. Проте я розумію, що громадській думці притаманно вигадувати і творити міфи. Вважайте, що це один з таких прикладів».

І все-таки ми до кінця не повірили у щирість відповіді пана Ярослава, а отже поцікавилися його причетністю до ряду медіа-проектів, які та ж сама громадська думка пов’язує з його ім’ям.

«У бізнесі я займаюся виключно тим в чому добре сам розбираюся і паралельно вчуся тому на чому наразі не розуміюся. Якраз до цієї останньої категорії сьогодні відноситься медійний бізнес, до якого я насправді лише приглядаюся. Можу сказати лише те, що в цій сфері мене більше приваблюють можливості Інтернету і відеомобільного зв’язку. Ще декілька років і вони об’єктивно посунуть на рину ЗМІ друковану продукцію, якої б високої якості вона не була. Якщо ж говорити про газету «Крок», то ця газета є не моя, а громадського об’єднання «Крок» і саме таку функцію вона виконує сьогодні».

Про футбольну команду ми вже не питали…

V.

Депутат Львівської облради, заступник голови фракції БЮТ Ярослав Дубневич не новачок у політиці і вибори 2006 року були не першими в його біографії. У 2002 році він був обраний депутатом Пустомитівської райради по мажоритарному округу. Тоді підтримку йому, як молодому політику, надали мешканці рідного села Зубра. І не помилилися. За п’ять років у Зубрі з’явився будинок культури. Зараз будується друга черга школи і сільська лікарняна амбулаторія. У планах на майбутнє - дитячий садочок і нові асфальтові дороги. Всі ці соціальні об’єкти зводять у Зубрі за рахунок податків, які сплачують у сільський бюджет підприємства і фірми братів Дубневичів.

Щодо політичних уподобань, то ще в 90-х Ярослав Дубневич разом зі старшим братом пристали на пропозицію вступити в Аграрну партію України, яка тоді найбільше в своїх програмних засадах захищала інтереси селян. Проте Ярослав досить швидко відійшов від цього політичного середовища і від ідеології аграріїв. Наступна еволюція його поглядів на політику і на життя відбувалася під сильним впливом особистості Георгія Кірпи, з яким Ярославу пощастило працювати і спілкуватися.

«Справжнім ідеалом для мене в ті часи був Георгій Кірпа. Я знав його особисто і працював над деякими проектами під його керівництвом. Кірпа жорсткий, але справедливий керівник. І головне, що він, як ніхто, вмів досягати реальних результатів. Мені також імпонувало те, що Кірпа, будучи добрим господарником, ніколи не забував про людей, про їх добробут».

Коли ж не стало Кірпи, Дубневич не довго вагався у виборі політичної сили, яка б імпонувала його політичним і життєвим поглядам.

«Я цілком поділяв ідеї Помаранчевої революції і підтримав помаранчевих політиків у 2004-2005 роках. Зміни в державі були необхідні, і в першу чергу їх потребували підприємці, такі, як я і мій брат. Але, подивившись на перші кроки помаранчевого уряду, зрозумів, що єдина Тимошенко та її партія насправді намагаються втілити у життя ті ідеї і при цьому не забувають, що всі ці зміни робляться в першу чергу для того, щоб наш народ жив краще. Юлія Володимирівна імпонує мені як сильна, харизматична особистість. Батьківщина — єдина із партій ліберального спрямування, яка має серйозну програму соціального спрямування. Це і визначило мій вибір».

Приходу Ярослава Дубневича у «Батьківщину» сприяв також і новий курс партії, спрямований на формування підприємницького середовища в її рядах. Дубневич і його друзі по бізнесовій діяльності охоче відгукнулися на ідею створення громадського підприємницького руху під дахом БЮТ. Так у Львові була заснована громадська організація «Крок», яка отримала свою назву від програми прем’єр-міністра Тимошенко «Десять кроків назустріч людям». Проте Ярослав заперечує свій неформальний вплив на діяльність «Кроку».

«У нас, в «Кроці», максимально товариське середовище, всі рішення ми приймаємо демократично. «Крок» сьогодні очолює Михайло Мужилівський. І він доказав, що є самостійною фігурою. Ми проводимо спільні засідання з фракціями БЮТ у міській і обласній радах, виробляємо пропозиції і рекомендації щодо захисту інтересів підприємців перед владою. Я є лише рядовий член «Кроку» і маю таке саме право, як і інші, висловлювати свою думку, але я жодним чином не впливаю на прийняття рішень. І мені це подобається».

Під час останніх парламентських виборів планувалося, що Ярослав Дубневич та його брат Богдан будуть кандидувати за списком БЮТ до Верховної Ради України. Цю пропозицію підтримувала і Юлія Тимошенко. Однак вони не потрапили до прохідної частини списку БЮТ. Ця подія співпала з гучним скандалом навколо Петра Димінського, який також виявився аутсайдером виборчих перегонів до парламенту.

«Ми — самостійна команда підприємців і нічого спільного з Димінським і його середовищем у обласному БЮТі не мали. Хоча, зрозуміло, співпрацювали до моменту, поки вони не вийшли. А внутрішні інтриги, які тоді вирували у БЮТ, призвели до того, що у центральному штабі не розібралися у львівській ситуації. Тоді це виглядало несправедливо і цю несправедливість відчули й відреагували на неї не тільки ми, але й наші товариші, підприємці з «Кроку». Особисті амбіції — не завжди добрий порадник в таких ситуаціях. Проте нам вдалося швидко розібратися у тому, що сталося, ми зробили висновки, і вирішили, що спільна справа, яку ми розпочали, є для нас важливішою, ніж місця у списках до Верховної Ради».

У березні 2006 році Ярослава Дубневича за списком БЮТ було обрано депутатом Львівської обласної ради. Як заступник голови фракції БЮТ він відповідає за економічний блок питань: готує експертні рекомендації, розробляє програми та проекти рішень.

«Я намагаюся не пропускати ні пленарних засідань, ні засідань комісії майна, членом якої я є, ні засідань інших комісій, які займаються економічними питаннями. Мені складно зрозуміти тих депутатів, які кажуть, що в обласній раді немає що робити. Я цього просто не розумію. Візьмемо, до прикладу, комісію з питань АПК, яку очолює БЮТівець Кузьмич. Нам вдалося пролобіювати виділення 8,5 млн. грн. на вирішення проблем села у першому півріччі цього року, хоча спочатку пропонувалося виділити лише 3 млн. І плануємо добитися ще виділення додаткових коштів за результатами перевиконання надходжень у бюджет. Якщо ж говорити про комунальне майно, то ми запропонували управлінню провести ревізію того, що сьогодні є у власності області і з’ясувати як це майно сьогодні використовується. Адже, наприклад, більшість комунальних аптек є сьогодні збитковими. Якщо це справді так, то необхідно розробити програму і з’ясувати скільки аптек потрібно і скільки з них зможуть працювати рентабельно. А іншим —надати можливість перепрофілюватися або приватизуватися. При цьому необхідно зберегти умову, щоб частина ліків у таких аптеках продавалася за ціною нижчою, ніж у приватників».

Ярослав Дубневич не приховує, що робота, громадська і політична діяльність майже не залишають в нього часу на сім’ю. Але остання в його житті займає головне місце, бо все, що він робить, це в першу чергу для сім’ї.

«Сім’я в мене прекрасна. Донька в 10 класі, відмінниця. Виграла в 2005 році міську і обласну олімпіади і зайняла четверте місце на всеукраїнській олімпіаді з англійської мови. Я до цього не прикладався і ніхто не може мені закинути, що я їздив і лобіював її інтереси. Вона член Пласту, в якому працює з великим захопленням. Я поважаю її думку і прислухаюся до її порад. Син зараз навчається у другому класі. Не відмінник, шибайголова. І бачу, що він також має інтерес і здібності до навчання, але його цікавлять більше прикладні науки».

Ярослав Дубневич віддає перевагу активним видам відпочинку: гірські лижи, дайвінг, полювання. Але на полювання їздить не для того, щоб вбити звіря, а щоб походити лісом, відпочити. Компанію йому складають його друзі, з якими він разом працює у бізнесі, а сьогодні також разом займається політичною діяльністю: Михайло Мужилівський, Юрій Гудима, Тарас Коць, Ігор Комарницький, Ігор Сенишин. «Їх багато, я зараховую до своїх друзів всіх, хто з сьогодні працює разом зі мною і є щирим і відвертим у стосунках».

Дубневич Ярослав

Ярослав Васильович народився 7 серпня 1969 року в с. Зубра Пустомитівського району Львівської області в сім'ї робітників.

Після закінчення у 1984 р. восьмого класу вступив до Львівського СПТУ № 32, яке успішно закінчив у 1986 р., здобувши фах закрійника п'ятого розряду.

Закінчив Національний університет "Львівська політехніка", де здобув кваліфікацію магістра з менеджменту за спеціальністю "Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності".

Для підвищення свого професійного рівня здобув ступінь магістра по спеціальності "Облік і аудит" Дніпропетровського інституту залізничного транспорту ім. Академіка Лазаряна.

З 1987 р. розпочав свою трудову біографію в Пустомитівському райпобуткомбінаті пресувальником, там же наступного року був призначений бригадиром пресувальників.

З 1990 р. по 2004 р. обіймав керівні посади на приватних підприємствах.

З лютого 2004 р. — на посаді президента ТзОВ "Науково-виробниче підприємство "Колійні ремонтні технології".

З жовтня 2004 р. - президент ТзОВ "Корпорація Колійні ремонтні технології".

Активно займається науковими розробками. На його рахунку 14 патентів на винаходи та більше 30 патентів на промислові зразки в галузі верхньої будови залізничної колії.

Бере активну участь у благочинній діяльності.

З 2002 р. - президент Благодійного фонду, який основну увагу приділяє допомозі соціально незабезпеченим сім'ям та роботі із дітьми та молоддю.

У 2002 р. за активну спонсорську діяльність був нагороджений Грамотою глави УГКЦ Кардиналом Любомиром Гузаром.

З 2002 р. був депутатом Пустомитівської районної ради, де працював заступником голови бюджетного
комітету.

У 2006 р. став депутатом Львівської обласної ради. Заступник голови фракції БЮТ, член постійної депутатської комісії з питань майна.

У 1989 р. одружився. Разом з дружиною Дубневич Наталією Мирославівною виховують двох дітей: доньку - Роксолану (1991 р. й.) та сина - Юрія (1999 р. її.).