У Гавареччині мабуть, не було такої родини, в якій не вміли би гончарити. Донедавна село налічувало понад сотню хат, а зараз у них де-не-де почуєте людські голоси. Залишилися найбільш стійкіші, не вибагливі до цивілізації люди, але, на щастя, серед них є такі, що залюбки продовжують і сьогодні крутити гончарний круг. Гаварецькі вироби творять брати Богдан та Євген Бакусевичі, Володимир Гарбузинський, Іван Луковський, Володимир Сушанський.

Уславлені майстри Володимир та Василь Бакусевичі, майстри Дмитро Вислинський та Степан Гарбузинський за свої вироби у 1972 році одержали диплом і золоту медаль на виставці у Фаєнці (Італія). Керамічні «барани» і «леви» чарівника глини, так називали Василя Архиповича, зберігаються в Олеському замку-музеї. Гаварецькою керамікою цікавилися і вивчали львівський мистецтвознавець Світлана Валицька (ім’я), а згодом і вже покійний директор Львівської національної галереї мистецтв Борис Возницький.

Відкрили для себе гаварецьку кераміку і львівські художники-керамісти – подружжя Мотик. Вони приїжджали до села і спілкувалися із селянами, а згодом і самі навчилися працювати з глиною. Та найбільшого розголосу гаварецька кераміка отримала завдяки Товариству Лева, яке зробило дуже багато для того, щоб про Гавареччину дізналася вся Україна. З їх допомогою навіть заасфальтували дорогу до села – до нього важко було добратися, адже знаходиться село серед лісів.

Товариство Лева доклало всіх зусиль, щоб у 1987 році у Львівському музеї етнографії і народного промислу презентували виставку сучасних і старовинних глиняних виробів, залишених у спадок знаними майстрами. Виставка мала небувалий успіх – її відвідало понад 9 тисяч львів’ян та гостей Львова. Експонувалися тут чудові горнята-близнюки, збани, кухлі, глеки, горщики…
Про Гавареччину дізналася вся Україна – про неї знімали фільми, проводили ярмарки-продажі гаварецької кераміки, організовували доброчинні концерти, кошти від яких пішли на відродження промислу. Багато хто мріяв мати у своїй хаті щось із гаварецької кераміки – кавовий сервіз, збанок, свічник, попільничку, вазочку…

Це й не дивно, адже посуд з Гавареччини екологічно чистий, зроблений без хімічних домішок, а страви, приготовані в них, значно смачніші, аніж ті, що готують у звичайному металічному.

Щоб виріб вийшов вдалим і не розповзався, якщо його поставити в піч для випікання, треба добре відчувати глину руками, знати, в якій пропорції
потрібно замішувати її з мулом, який беруть поблизу села. Таїнство димленої (не чорної) сизої кераміки ж полягало у технології випалювання. Температура у горні повинна поступово підніматися до 800-1000 градусів за Цельсієм, а цього можна досягти, спалюючи дрова певної породи. Лише тоді глина стає згладженою, лощеною, сизого кольору.

Також славилися на Гавареччині майстри, які виробляли глеки, казани місткістю до 50-60 літрів для зберігання зерна. А на весілля в них запікали голубці, м’ясо, варили борщі. Виявляється, на такий казан потрібно було до 30 кілограмів глини! Навіть важко уявити собі, яку треба було мати силу в руках, щоб таку купу глини витягнути доверху, надавши їй при цьому відповідної форми, і, найважливіше, аби вона не розпалася.

Після своєрідного відродження Гавареччини у селі створили школу гончарства, вчителем якої був випускник Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва Ярослав Славінський. Він творив чудеса із глиною, оздоблював вироби незвичними орнаментами, додаючи до класики вже сучасні елементи розпису.