Рішення окружного адміністративного суду Києва зобов’язати Український інститут національної пам’яті та його посадових осіб утриматися від вчинення дій щодо поширення висновку про те, що символіка 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина» відповідно до чинного законодавства України не є символікою націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, поширення або публічне використання якої в Україні заборонено, здійняло нову хвилю протистояння.

Насправді маємо «розмите» рішення суду, яке можна трактувати на власний розсуд. Промосковські сили і політики радіють і запевняють, що символіка «Галичини» заборонена. Натомість народний депутат України Володимир В’ятрович переконаний, що рішенням суду лише заборонено Інституту нацпам’яті надавати з цього приводу роз’яснення.

Очевидно, що питання символіки дивізії «Галичина» важливе. Але принциповим залишається інше питання: коли, нарешті, на основі реальних історичних фактів, а не ідеологічних штампів радянської доби, бодай спробуємо розібратися із цією маловідомою сторінкою національно-визвольної боротьби українців за власну державність.

Тим часом історія легітимізації дивізії «Галичина» в сучасній Україні має вже чимало років. Вперше про Дивізію серйозно заговорили на початку 2001 року. Тоді одна британська телекомпанія показала документальну стрічку «СС у Британії». У фільмі йшлося про те, що після завершення Другої світової війни британський уряд дозволив в’їжджати до країни військовослужбовцям 14-ї дивізії військ СС. Правда, автори фільму застерегли, що не вважають усіх есесівців, які належали до цього формування, винними у злочинах. Проте, на їхню думку, досі не було проведено компетентного розслідування участі Дивізії у низці каральних акцій проти мирного населення в Україні, Словаччині та Польщі. Зокрема були повторені звинувачення щодо причетності дивізії до вбивства 800 мирних жителів села Гута Пеняцка. Також військовослужбовцям 14-ї дивізії інкримінувалися спалення словацького села Стречани та напад на мирних жителів села Нижня Боца.

Фільм викликав бурхливу реакцію у Європі. Офіційна Варшава виступила з вимогою провести розслідування щодо висловлених звинувачень та передати Польщі підозрюваних. Різко відреагував офіційний Лондон. Голова парламентської групи з розслідування воєнних злочинів лорд Джаннер звернувся до міністра внутрішніх справ Джека Стро, наполягаючи на негайній перевірці фактів, притягненні винних до відповідальності та відкритті таємних архівів щодо цієї справи. Джек Стро, у свою чергу, і собі заявив, що уряд його країни здійснить перевірку та позбавить громадянства осіб, винних у злочинах проти людства.

В самій Україні ця подія була фактично проігнорована. На захист своїх земляків виступили лише окремі націоналістичні та комбатантські організації. Натомість в Міністерстві закордонних справ обмежилися коментарем про необхідність «вивчити питання».

Вдруге тема дивізії «Галичина» була піднята у березні 2002 року під час виборчої кампанії і також отримала міжнародний резонанс. Приводом для цього стало намагання Івано-Франківської міської ради визначити правовий статус дивізійників, які проживають на території міста та регламентувати процедуру його отримання.

Несподівано галас здійняв… губернатор Кузбасу Аман Тулєєв. Наче «Пилип з конопель» він вискочив із заявою, в якій  назвав івано-франківські події «спробою переглянути рішення Нюрнберзького трибуналу, котрий, за його словами, засудив фашизм і визнав «СС» злочинною організацією». Згодом вже Державна Дума РФ ухвалила заяву під промовистою назвою «У зв'язку з діями в Україні щодо колишніх військовослужбовців дивізії «Галичина». У заяві відзначалося, що Держдума вважає за необхідне звернути увагу на спроби «націоналістичних елементів, що використовують кампанію у справі виборів до Верховної Ради України, реабілітувати тих, хто стояв на стороні кривавого фашизму і завдати удар по багатовіковій дружбі російського і українського народів».

Як і попереднього разу в Україні ветеранів захищали лише націоналісти. Міністерство закордонних справ повідомило, що вважає реабілітацію бійців дивізії «Галичина» суто внутрішньою справою. І в даному випадку йдеться не лише про бійців «Галичини», але й про «роль і місце Української повстанської армії в історії нашої держави та про ставлення до всіх, хто служив у цих військових підрозділах».

Як і слід було очікувати, пристрасті вщухли одразу ж після завершення виборів, хоч питання державного визнання Дивізії так і не було знято з порядку денного.

Гострим і невирішеним це питання залишається сьогодні. І таким воно буде до тих пір, поки влада і передусім суспільство не усвідомлять, що висновки щодо діяльності Дивізії «Галичина» слід робити не під тиском зарубіжних країн, або під впливом стереотипів, що склалися під час перебування України у складі радянської імперії, а виключно із усвідомлення реалій у яких формувався національно-визвольний рух під час Другої світової війни.

Дивізія «Галичина», або ж 14 Дивізія Зброї СС - Українська №1 почала формуватися у квітні 1943 року, як українська військова частина у складі німецької армії. У червні 1944 року Дивізія була переправлена на східний фронт. Під Бродами її кинули проти наступаючих військ Червоної армії.

У ході боїв Дивізія «Галичина» була відрізана радянськими військами від німецьких частин. В жорстокому дев'ятнадцятиденному протистоянні вона зазнала великих втрат. З 14 тис. солдат тільки трьом тис. вдалося вирватися з котла, ще дві тис. приєдналися в Карпатах до частин УПА. Після битви під Бродами Дивізію було реформовано.

Із створенням в березні 1945 року Українського Національного Комітету, якому підпорядковувалися всі українські військові частини, що воювали на боці німців, Дивізія отримала назву 1 Дивізії Української Національної Армії й склала присягу на вірність українському народу.

З капітуляцією східного фронту Дивізія відступила в зону окупації західних союзників й була інтернована англійцями та американцями.

На Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму, Дивізія не звинувачувалася в скоєнні злочинів, а тому робити це сьогодні аморально

Таким чином Дивізію слід сприймати як одну із ланок національно-визвольного руху, до складу якого також входили ОУН, УПА, інші збройні формування, які ставили за мету здобуття української незалежності. Дивізію «Галичина» слід однозначно трактувати як військове формування, що вело бойові дії проти окупантів. І те, що Дивізія воювала під чужими прапорами, лише підкреслює трагедію недержавного народу, який змушений саме в такий спосіб боротися за визволення Батьківщини. Це підтверджується й тим, що на Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму, Дивізія не звинувачувалася в скоєнні злочинів, а тому робити це сьогодні аморально. Аморально й тому, що більшість ветеранів-дивізійників були репресовані радянською владою саме за те, що «хотіли самостійної України».

Деяким сучасним «патріотам», які й сьогодні сором’язливо закривають очі на проблему Дивізії, оскільки прагнуть набути реноме стерильних демократів в очах світової спільноти, нагадаю, що у 1985 році в Канаді працювала так звана Комісія судді Жюль Дешена, завданням якої було проаналізувати усі закиди в адресу Дивізії і дивізійників. Ретельно перевіривши численні звинувачення, Комісія прийшла до кількох висновків: а) Дивізію «Галичина» не слід засуджувати як групу; б) обвинувачення у воєнних злочинах членів Дивізії «Галичина» ніколи не були доведені; в) немає підстав позбавляти  членів Дивізії «Галичина» громадянства, або депортувати їх, оскільки уряд Канади був свідомий відносно усіх фактів, коли давав дозвіл на їх в’їзд до країни.

Звіт Комісії Дешена розставив усі крапки над «і» у справі Дивізії «Галичина», зокрема що стосується звинувачень у начебто скоєних військових злочинах. І якщо нині ще виникають якісь рецидиви, то їх інспіраторів треба ставити на місце, а не ухилятися від звинувачень чи  робити вигляд, що це не стосується України і українців.

Діяльність дивізії «Галичина» - невід’ємна сторінка нашого минулого, відповідальність за яке несе сучасне покоління українців. Наша відповідальність полягає у необхідності не лише гідно вшанувати пам'ять людей, які зі зброєю в руках боролися на незалежність України, а й захистити цю пам'ять від наруги.

Богдан Червак, Голова ОУН