Про те, яким був Верді, як людина і митець, розповідає професор, музикознавець Любов Кияновська.

«Коли ми говоримо про найпопулярніші оперні сторінки, то одразу згадуємо пісеньку герцога, застольну з «Травіати», авторства Джузеппе Верді. Він став своєрідним брендом італійської опери».

«Верді народився у бідній сім’ї. Його батько був трактирником у глухому селі Ломбардії. І те, що він звідти зробив світову кар’єру, як згодом сам писав: «було Божою опікою. Це був напевно ще якийсь спеціальний шлях моєї долі».

«Коли Верді було 20 років, він вирішив вступати в міланську консерваторію. Його туди не прийняли. Тепер міланська консерваторія носить ім’я Верді. Композитору довелось навчатись приватно. Цей та багато інших супутніх фактів змусили його все життя доводити у всіх сюжетах опер, що людина, народжена в низах, яка за своїм соціальним статусом є нижчою від інших, насправді є духовно вищою. Всі свої твори митець мислить автобіографічно».

«Верді завжди самостійно вибирав сюжети своїх опер, ставлячись до цього процесу дуже прискіпливо. Сам працював з ними і сам коригував всі драматичні сцени. Можна з впевненістю сказати, що це була його сублімація.

Хто такий Ріголетто? Блазень і горбань, але духовно він вищий від красеня герцога. Хто така Травіата? Жінка пів світу, але духовно вона вища від аристократів. Хто такий Трубадур? Вихованець циганки, людина на межі пристойного товариства, але духовно він вищий від графа ді Луна. Аїда-рабиня, вища від доньки фараона. Будь-яка опера Верді містить в основі цю ідею. Ті, хто соціально є ущербленими, морально виявляються вищими. Цю правду він доводить з величезною пасією і переконаністю. Верді – відповідний своєму часу, попри те, що зосереджений на собі».

«У 27 років композитор пережив величезну особисту трагедію. За один рік він втратив малолітню доньку, сина і дружину. Після цього, впродовж семи років він знаходився в дуже глибокій депресії, незважаючи на те, що продовжував писати музику. З цього стану йому допомогла вийти провідна солістка його опер Джузепіна Стреппоні, з якою він разом прожив 50 років. Але дітей у нього більше не було».

«Якщо говорити про особистісні характеристики, то важливо зауважити, що Верді був співчутливим та гуманним. Це той геній, у якого геніальність і моральність цілковито співпали. Він мав мужність при усіх модах, тенденціях, вимогах залишатися собою, що дуже дорого йому коштувало. Бути популярним: писати просто, ясно і дохідливо в другій половині 19 сторіччя було не модно, це було не інтелектуально. Його критикували музиканти, політики за те, що він дозволяв собі бути зрозумілим і доступним для всіх.

Верді був свідомим того, що його музика одразу захоплює. Він знав, що після вистави, слухачі, які виходили з опери наспівували арії, бо вони одразу запам’ятовувались і лягали на вухо. Це він знав достеменно. І тому знамениту пісеньку герцога віддав співакові за годину до вистави, аби її не почали співати ще до того, як опера буде поставлена. Верді твердо знав, що її будуть співати».

«Верді була адресована нищівна критика Вагнера, який оцінював його музику, як нудну жуйку, котра опустила й без того не високий рівень італійської музики в таку банальність. Ганс фон Бюлов писав: «Музика Верді розрахована на такі примітивні смаки, які роблять велику ганьбу нам всім і напевно лише примітивний натовп може вчувати в цій музиці щось вартісне».

Його найбільший гріх полягав в тому, що він хотів бути природнім і дохідливим. І навіть на політичному рівні вже, будучи дуже заслуженим в Італії, з історичних обставин, він отримав орден командора. І коли рік по тому святкували ювілей Россіні і один з високопоставлених чиновників сказав: «Після Росінні в нас не було жодного порядного композитора. Верді піднявся і сказав: «Очевидно цей орден командора був помилково мені присуджений і я схильний вам його повернути». Тим не менше, критики писали одне, проте публіка потребувала Верді».

«На початку січня 1901 року у Верді стався інсульт і коли про це довідались мешканці Неаполя, під вікнами композитора цілий тиждень чергували його прихильники.
Він залишив по собі дуже гарний будинок і заповів, аби у ньому постійно мешкали 100 старших акторів, в яких не було родин та опіки. Цей будинок функціонує і до сьогодні. Верді заповідав всі доходи скеровувати на доходи свого будинку. Італійці не послухались, створили йому там пантеон».

«Верді своєю діяльністю і своїм іменем сприяв об’єднанню Італії, його прізвище розшифровувалось як символ Італії. Його опери щоразу трактувались як маніфест єдності країни».

Свій творчий девіз Верді сформулював так: «Відображати правду – це дуже цікаво, але набагато цікавіше її творити».