Книга є дуже символічною, адже є не лише своєрідним літературним рубежом для Дзвінки Матіяш, але й стала відліком її особистісних метаморфоз. Про основні посили твору, процес написання Дзвінка Матіяш поділились в межах зустрічі з львів’янами, яку модерувала Маріанна Кіяновська.

Про «День сніговика»

Мою першу книгу «Реквієм для листопаду» і «День сніговика» віддаляють 11 років. Це довга дорога. «День сніговика» – історія, яка абсолютно не схожа на всі мої попередні доробки. Я написала її найшвидше з усіх своїх книжок. За три тижні. Це був мій рекорд. Я надіюсь, що я його не поб’ю.

В жодному разі не хотіла би пережити такий місяць, яким була остання декада січня цього року і та частина лютого, під час якої я дописувала останні сторінки цієї книжки. Добре знаю, що це сталось до подій 18 лютого. Книгу  я писала в хаотично-спазматичному темпі, відчуваючи, що я рятую нею себе і можливо когось іншого. Я мала наївну віру в те, що ми пишемо казки і щось відбувається, щось працює. Ці три тижні я нічим іншим не займалась. Мені потрібно було якнайшвидше дописати. Довколишня реальність діяла на мене дуже погано. Я не спеціаліст із виготовлення коктейлю Молотова, я не могла б його кинути в людину – «беркут» це чи ні. Я багато чого не могла і була абсолютно безсила перед тим, що в моєму місті гинуть люди. Це те до чого неможливо бути готовим. Тому  я мусила себе рятувати.

«Останній день сніговика» – це певний рубіж у моїй літературній діяльності. Та людина, яка писатиме наступні книги – хтось абсолютно інший. Я її ще не знаю і особисто для мене є загадкою: хто ж вона? Попередні книги писала інша людина. Незважаючи на те, що у неї та ж сама зовнішність, ім’я та прізвище.

Про потребу умовного простору

В нашій реальності було безліч фактів, подій, які були прикриті. Ми ніколи не знали, яким буде завтра, бо кожне сьогодні мало безліч запитань  і на них не було відповідей. Весь час було присутнє відчуття гостроти. Яким буде завтра? Чи піде сніг в Києві? Яка буде зима? Все, що було прикритим, незрозумілим, тут відображено.

Про систему імен героїв

Мені були потрібні екзотичні імена, аби не було прив’язки до українських реалій. Бо у творі представлений умовний простір, будь-яка країна. Це щось абсолютно універсальне. Тирани і диктатори є всюди. Це повинні були бути рідкісні імена: Ліна, Лада, Лавра, своєрідне шукання любові через літеру л. Текст треба було наповнювати любов’ю, бо простору мого міста, в січні-лютому її бракувало. Були люди, які намагалися це шатро любові розпинати над Майданом, вулицею Інституцькою, Європейькою площею. Кожен мав вносити свою лепту. Але не всі люди вміють робити перев’язки і зупиняти кров, відтак я робила те, що я вміла. Негативні герої в цій книзі названі кострубатими іменами, наприклад, Прозазакій.

Значення снігу в книжці

Зі снігом все дуже просто. Він білий, бо вміщає абсолютно всі кольори. Він досконалий, чистий. Така істина мені вимальовується. Білий колір – це те, що протистоїть сірості та багну. Дві сили, які між собою взаємодіють, борються. Перемагає сніговик, зліплений із снігу та людьми, які боролись за добро. Це змушує диктатора втекти. В книзі його ніхто не вбиває. Всі трансформуються, окрім диктатора та людей, які з ним втекли.

Диктатор мав можливість вибору. Він міг вийти на Майдан, почати ліпити сніговита і розкаятись. Він міг повністю змінитись, йому було запропоновано дві професії: садівник та прибиральник, жодна йому не підійшла. Тому він мусив втекти і знайти шматок простору, де буде його притулок.

Про страхи

Страхом було перебування на Майдані, в гущі всього. Тваринний страх смерті в певних точках зникає. Я розумію, що ті хлопці, які йшли по вулиці Інституцькій, тих 100 метрів, які треба вимірювати тисячами кілометрів (бо там відбулось щось дивне із часопростором), осягнули стан абсолютної свободи, який їм було дано пережити. Можливо, пишучи цю книжку і не будучи в цій гущі ніколи, єдине, що я могла робити –  підібратись до того, що дає нам змогу долати свої страхи, які бувають моторошними.

В цій книжці є жах, про який говорив Християн Озаркевич: «жах нашого багна». Перетворення, преображення – це важливий посил цієї книжки, але все-таки важливішим є подолання своїх страхів, аби звільнитись.

Про зміни

Як я вже говорила, людина, яка писала попередні книги – інша. Вона не писатиме такі книги, як попередні, проте використовуватиме здобутий досвід. Але метармофози – це метаморфози з усіма наслідками, які бувають після них. Як казав Ніцше: великі події приходять на маленьких лапках. Ми не знаємо, яким чином наші перетворення  в нас готуються і скільки часу це займає.

Роксолана Савчин, «Вголос»