Матеріали «круглого столу» політиків та експертів. Львів, 9 квітя 2008 року. Доповідач – Олексій Антипович, соціолог, директор центру вивчення громадської думки «Соціоінформ»

Олексій Антипович: Якщо говорити про електоральні рейтинги, варто, напевно, порівнювати той етап, який у нас почався після дострокових виборів 2007 року, оскільки тут рейтинг був визначений реальним голосуванням громадян. Після досить тривалих процесів щодо формування коаліції, кандидатури прем’єр-міністра і глови ВРУ, відбулося падіння рейтингів усіх без винятку політичних сил порівняно з тими даними, які були в результатах виборів. І тільки у грудні 2007 року, коли було вже остаточно визначено голову ВРУ, Кабмін, підписана коаліція, відбувся досить значний ривок рейтингу БЮТ на Львівщині – до 55%. В березні він все-таки стабілізувався.

Показово, що БНУНС практично кожен місяць втрачав певну кількість відсотків і його рейтинг стабілізувався на показнику близько 20%.Імовірно, що політика, яку проводить Секретаріат, відобразиться на рейтингу цієї пропрезидентської політичної сили і він й надалі знижуватиметься.

На ВО „Свобода” я особливо зупинятися не буду. Відсотки її незначні і відбуваються певні коливання, але можна сказати, що на місцевому голосуванні до Львівської міської ради чи до обласної ради „Свобода” може набрати щонайменше удвічі більше голосів ніж до ВРУ. Причому у Львові її рейтинг є більшим ніж в області. Як на мене, це трохи парадоксально, оскільки як на мене, то національно-патріотичний електорат більше концентрується саме в районах. Я завжди вважав, що в області „Свободу” мають підтримувати більше, ніж у Львові, але рейтинги показують протилежне.

Щодо Львова, то тут ті самі тенденції, тільки „НУ” йде на незначніше зниження порівняно з областю. Львів все-таки більш поінформований про процеси, які відбуваються державі і більш помірковано ставиться до будь-якої інформації. У Львові вже приблизно півроку близько 20% тримається рейтинг „НУ”.

Що стосується довіри до двох національних лідерів, знову ж таки, особистий рейтинг Юлії Тимошенко на даний час значно випереджає рейтинги Віктора Ющенка. Хоча певний час (до листопада 2007 року) ці два рейтинги трималися рівно. І тільки за рахунок виплат Ощадбанку, очікуваного людьми народного прем’єра, завдяки хорошій піар-кампанії і особистій харизмі на даний час рейтинги Ющенка і Тимошенко становлять відповідно 70 і 85 відсотків. Це дуже значна різниця. В останньому дослідженні в березні 2008 року визначали рейтинг довіри Яценюку. Він на якихсь 0,5% має рейтинг вищий ніж Ющенко. Я не можу сказати динаміку, оскільки Яценюк появився в наших анкетах тільки на двох останніх етапах. Це може бути ситуативно.

У Львові всі ті ж самі тенденції, що і в області, але розриви і довіра до цих двох осіб є на порядок нижчою: 61% у Ющенка і 75% у Тимошенко. Львів’яни ще критичніші до лідерів, ніж жителі області.

Яку підтримку матимуть на Львівщині кандидати в президенти? Це буде напевно актуальною темою в наступний період. Рейтинг Юлії Тимошенко коливається: 44, 53 і 50; відповідно в листопаді, грудні 2007 і у березні 2008 року.. Але я вважаю, що у грудні стрибок рейтингу був ситуативним завдяки призначенню на посаду.
Рейтинг Ющенка планомірно, рівними кроками опускається донизу: відповідно – 26%, 23%, 18%. Але, якщо добавити до рейтингу Віктора Ющенка голоси за Катеринчука, Яценюка, Кириленка, Луценка, то все-таки добра чверть, навіть більше – до третини голосує за представників БНУНС, а не за Юлю. Якщо ми будемо змінювати списки кандидатів, то буде змінюватися і рейтинг Ющенка. Тут дуже сильно стартував. у березні Яценюк (6,7%), хоча у грудні його не було у списках. Тому можливо саме прізвище Яценюка дещо забрало рейтинг у президента. Але факт є той, що перевагу на Львівщині має майже у 2 рази Юлія Тимошенко.

Що маємо у ставленні громадської думки Львівщини до представників місцевої влади? Я не особливо вдавався у подробиці в матеріалах щодо трьох керівників Львівщини, тим більше, що керівник області недавно змінився, але подивився по меру Львова Андрію Садовому. Довіра до нього протягом двох років коливається, але так чи інакше, вона становить поза 50%. Це дуже добрий показник. Але прошу звернути увагу, що коли у жовтні 2006 Садовому не довіряли 27%, то зараз – 37%. Садовий використав перемогу України і Львова щодо проведення Євро-2012, ну, не використав, але просто населення позитивно відреагувало на це. Тому рівень недовіри пв червні-липні 2007 року був такий же низький, як у жовтні, коли минуло тільки півроку діяльності команди мера. Негатив, який був від старту – третина виборців. Зараз це вже на 10% більше. Щоправда, кількість негативно налаштованих стосовно Садового не зростає. Але 37% негативного ставлення за певних обставин можуть перерости у пів-на-пів, коли і довіра, і недовіра будуть рівними. А це вже буде проблематичним для Садового, оскільки, якщо у найближчий рік-два будуть довибори, то при наявності альтернативного кандидата ці 37% цілком можуть скласти йому суттєву конкуренцію.

Питання щодо відставки Олійника і призначення Кметя ми поставили тільки у березні. Загалом, значна частина, поза 30% позитивно ставиться до відставки Олійника і трохи менше 20% позитивно ставляться до Кметя. Це базові цифри. Щодо Олійника – це вже справа минулого. А от щодо Кметя – тут багато чого ще буде змінюватися в майбутньому, оскільки 50% просто не знали про його існування, не могли визначитися.

Ігор Танчин: Матеріал надзвичайно цікавий і дуже конкретний. Саме тому я хотів би запропонувати кілька теоретичних моментів. Зрозуміло, що мої міркування щодо ситуації зі стабільністю чи стагнацією на теренах області суб’єктивні, на відміну від дуже об’єктивних матеріалів Олексія, а тому й дискусійні. Може, це якраз і дасть можливість розширити поле нашого обговорення.

Чим відрізняється стабільність від стагнації? На мою думку, стабільність є необхідною умовою для динамічного розвитку соціальної системи. Стагнація ж створює тромби, викликає кризу, яка погрожує перерости в революцію. Це, власне кажучи, дві основні відмінності понятійного характеру.

Чому ж у нашій країні ми все-таки спостерігаємо певний застій у політичному житті і , відповідно, стагнацію електоральних настроїв. На мою думку, щоб зрозуміти причини цієї стагнації на Львівщині, ми не повинні вивчати її у відриві від загальної ситуації в Україні. Україна розділена на два великих табори, населення кожного з яких відрізняється як за своєю ідентичністю, так і, відповідно, за своїми політичними преференціями. Я маю на увазі, так би мовити, „помаранчевий” і „синьо-білий” табори. Кожен з цих таборів має свої центральні осередки, так би мовити, „хартленди”. І сталося так, що наша область і є власне тим осередком значної частини України, і як в будь-якому епіцентрі бурі, тут вітру майже не відчувається. Тут є повний штиль. Саме цим зумовлені стабільні електоральні показники: виборці визначаються на користь кількох сил з помаранчевого табору; голоси між ими перерозподіляються, а інші сили тут майже не допущені.

Крім того, існують певні закономірності перехідного періоду (а саме такий переживає зараз Україна). Це закономірності, які зумовлюють  бінарність опозиції. Згадаймо, що у певний період це була опозиція „комуністи-демократи” – і всі інші суперечності підпорядковувалися цій, центральній, і визначалися нею; в інший час з’явилася опозиція „помаранчеві-сині”.

Такий двополюсний світ характерний тим, що тут існує єдина парадигма для всіх, тут всі діють за однаковими зразками, але разом з тим вони дають діаметрально протилежні оцінки того, що відбувається. І тому внутрішня система такої бінарної опозиції породжує постійний конфлікт, адже це протистояння є ціннісно-орієнтованим. Це означає, що людям не потрібно визначати суть конфлікту, а достатньо подивитися на маркер, який визначає ціннісну орієнтацію людини стосовно того чи іншого конфлікту. У такій ситуації, грубо кажучи, не треба в’їжджати в ситуацію, бо вже сама ситуація визначає, хто правий, а хто винуватий. Люди загнані в таке ментальне „нове середньовіччя”, коли не треба розмірковувати над суттю речей, співставляючи „за” і „проти”, а все ясно, як у „Баладі про Сіда”: „християни праві, а язичники не праві”. І все. Змінити нічого не можна.

В Україні є дві потужні вертикалі, кожна з яких опирається на свій фундамент і Львівщина є наріжним каменем однієї з цих вертикалей: тиск на громадську думку неймовірний, виборсатися з-під вертикалі майже неможливо.

Але все ж таки на щастя такі „інженерні метафори” не зовсім істинні, якщо йдеться про громадську думку. Що можна протиставити тим вертикалям, які насаджуються зверху? На мою думку, тільки систему горизонтальних зв’язків, яка може проявлятися в розбудові системи громадянського суспільства, тобто ГО, плюс передачу повноважень на рівень місцевої влади і розвиток дійсно місцевих еліт, які вкорінені в місцевому самоврядуванні і зацікавлені у ньому.

Орест Друль: Уточнююче запитання. По рівню довіри мерові Садовому. Порівняємо показник жовтня 2006 року з березнем 2007 року. Рівень довіри впав, а недовіри, відповідно, значно виріс. Але ми чітко бачимо циклічність сезону. Зима завжди породжує зростання незадоволення, яке на літо спадає. Якщо ми порівняємо березень 2006 і березень 2008 року, то побачимо майже ті самі цифри. Іншими словами, ті дані, які нам зараз репрезентують, свідчать про стабільність довіри до міського голови. Тобто, поки що не існує тих загроз про які говорилося – що ніби то існує потужна сила, яка може виступити як конкурент.

 

 

 

Олексій Антипович: Як на мене, зараз немає кандидата, який потенційно здатний наздогнати рейтинг довіри діючому мерові. Я теж міг би зупинитися на циклічності, але все –таки два цикли не є дуже показовими. В жовтні 2006 року його тільки призначили, в червні 2007 – Євро 2012 і потім ще дострокові вибори. Це все трохи змінює поле, на якому людина робить свою визначеність щодо того чи іншого кандидата. Якщо у 2009 році ця циклічність повториться, я сам буду говорити, що зима є проблемною, а на літо довіра до всього зростає.

Володимир Квурт: Я погоджуюся і підтримую Ореста Друля, стосовно того, що ця табличка не дає відповіді. І якщо ми говоримо про цілісність картинки, щодо того, що немає опонента, який міг би впливати чи відбирати рейтинг у Садового, - в політичних партіях ці очікування також відсутні. Тобто, навіть тих людей, які не визначилися, чи виступають проти – достатньо мало чи вони виступають у межах статистичних показників протягом досить тривалого часу і ми говоримо про те, що політичні симпатії на сьогодні залишаються сталими, тобто, певна консервативність спостерігається. У мене запитання більше до Танчина. Якщо приймати цю бінарну модель і перенести її на Содового – ми не сприймаємо суті, а сприймаємо картину. Треба віддати належне прес-службі Садового, який досить чітко фокусує свої досягнення і досить чітко відслідковує чужі промахи, звертаючи увагу мешканців чи електорат, що негативи – робота усіх навколо, а позитиви – те що він зробив, і міг би, в принципі більше, але йому не дають цього зробити. В мене запитання: чи слід в такому випадку очікувати. Особливо після прес-конференції пана Олексія Антиповича, що буде атака на бізнес? Або, іншими словами, якщо ми говоримо з позицій маркерів, що є щось позитивне - і маркером в цьому є Садовий. То бізнес, який висловив недовіру до міського голови – це ті злодії, яким не дали вкрасти. Так?

Ігор Танчин: Ми зараз говоримо про об’єктивну оцінку преференцій громадської думки. А це запитання швидше відноситься до сфери соціальних технологій, які може використовувати та чи інша сторона, щоб добитися чогось, використовуючи громадську думку. Я пропоную технології не обговорювати, а обговорити дійсний стан громадської думки. Нехай політики самі визначають, як себе позиціонувати і як проводити свою діяльність. Я пропоную обговорити об’єктивний стан речей, який полягає в тому, що громадська думка у Львові прихильна до Садового настільки, що немає жодного конкурента, який би наближався до нього. Але питання можна поставити інакше. Чи не тому, що немає жодного реального конкурента, людини, яка би претендувала на цю посаду, рейтинг Садового такий високий? Тому що, як уже говорив Олексій, найбільш реальним опонентом Садового бачать Куйбіду. Звичайно, це не тому, що Куйбіда сильний політик, а тому що він просто запам’ятався позитивно.

Орест Друль: А чи є дані по рівню довіри до Куйбіди і Буняка?

Олексій Антипович: На жаль, чіткої динаміки по Куйбіді чи Буняку у нас немає. Але як мінімум 2-3 рози в рік довіра нами вимірялася. Єдине, що я можу сказати по пам’яті, рівень довіри до Куйбіди становив 26-30%, а до Буняка протягом року пішов вниз. Перші 2-3 місяці рівень довіри був десь 50%, а потім пішов на спад.

Володимир Подгорнов: Я хочу додати коментар. На сьогодні з тих міст, які досліджувались, в Садового найбільший рейтинг в Україні. Мається на увазі в обласних центрах. Ми обговорюємо людину, яка на сьогодні є загальноукраїнським лідером. Щодо бізнесу. Він знаходиться в постійній боротьбі з бізнесом. Але бізнесмени у нас складають 5-6% від мешканців міста, і тому він досить вдало обрав ворога, з яким можна боротися без завдання шкоди громадській думці. Він дуже правильно обрав ворога. Те, що бізнесмени платять податки - справа п’ята. Але вони дуже мало впливають на рейтинг, на громадську думку, тому що вони неорганізовані. І всі намагання організуватися в якісь громадські організації несолідні.

Репліка: З ваших слів, пане Володимире, можна зробити висновок, що Андрій Іванович обрав стратегію лівої політичної сили і очікувати вступу його, наприклад, у БЮТ?

Володимир Подгорнов: Ми повинні констатувати, що дійсно, погляд і БЮТ, і Садового з його командою є реально ліві. І як вони порозуміються, я не знаю. Є певні ревнощі. І тому я не сказав би, що у них так все гладко.

Олексій Антипович: Я б ще додав, що Садовий у Львівській області має показник довіри 49-50%. Львів – це 1/3, а область – 2/3. Так от по всіх 3/3 у нього рейтинг 50%.

Володимир Квурт: Прихильники якої партії його більше підтримують?

Олексій Антипович: Немає залежності. Прихильників БЮТу фізично більше. Можна сказати, що бютівці більше підтримують.

Ігор Танчин: Думаю, що він себе не буде визначати політично. Тому що визначити – це значить обмежити.

Олексій Антипович: Якщо дивитися на рейтинг Садового, то він зараз може очолити список будь-якої політичної сили у Львівській області і взяти дуже вагому частку голосів. Його особа так чи інакше відома. Але йому це непотрібно. Тим більше, його рейтинг на головуванні 34%, а рівень довіри 52%. Все-таки 20% довіри у питанні головування кудись дівається. Так просто це не проаналізуєш.

Юрій Шведа: На попередніх прес-конференціях теж оприлюднювали рейтинги довіри і недовіри. І я звернув увагу, що рейтинг недовіри серед промисловців по відношенню до Садового є на рівні 60%. тобто достатньо високим. І я б не говорив, що в особі бізнесу він знайшов собі зручного ворога, бізнесменів не слід недооцінювати. Власне кажучи, недовіра з їх боку є важливим індикатором відношення до міського голови людей, які найкраще знають владу, які контактують з нею і які найбільш активні. І тому, в принципі, для мене це був серйозний показник відношення до мера і влади в цілому.

З моєї точки зору, підприємці – це саме та категорія людей, які в силу своїх функціональних обов’язків найближче контактують з владою. Якщо говорити про те, що підприємці незадоволені владою, то дуже швидко це незадоволення в середовищі підприємців передасться і на значно ширше коло виборців. Бо на сьогодні не можна не бачити, що високий рейтинг є результатом певних вдалих піар-ходів і кампанії, яку веде команда Садового, посилаючи месиджі, розраховані на кожного окремого мешканця, напряму. В тій ситуації підприємці фактично не сконсолідовані і неорганізовані.

Ігор Танчин: А наскільки вони є лідерами громадської думки?

Юрій Шведа: Я думаю, що це достатньо серйозно, оскільки підприємець ще й має навколо себе групу людей, які прив’язані до нього по бізнесу. І незадоволення підприємця не персоніфіковане – за ним стоїть колектив людей, який він дає роботу. Безперечно, там сім’ї людей. Якщо зріє така критична маса в цьому сегменті, то вона дуже швидко може перейти в критичну. Якщо, звичайно, підприємці консолідуються. Тобто, я вважаю, що тут має місце загроза.

Володимир Подгорнов: Давайте перейдемо до обговорення більш загальної теми. Незадоволення бізнесу владою є по всій Україні. Це не є феноменом незадоволення бізнесу Садовим. Бізнес – це сьогодні хлопчик для биття. Він завжди поганий, тому що має гроші й і добре живе. Революції виникали, бо одні мали гроші й не мали влади, інші мали владу, але не мали грошей і т.п. Чи може в Україні відбутися буржуазна революція? Може, але не сьогодні.

Орест Друль: Якщо ми візьмемо львівську ситуацію – попередників Садового Куйбіду чи Буняка, то там незадоволення з боку бізнесу також було завжди набагато вищим ніж в середньому по місту. Незалежно від того, наскільки відкрита влада, бізнес завжди має безпосередні конфлікти з владою і не завжди, як правило, має задоволення. І через це я поки-що не бачу ніякої загрози.

І другий момент – я хотів би уточнити, по Куйбіді рівень довіри після виборів сягав точно поза 50%. Це типове явище для першої половини каденції. Щодо бінарної опозиції. Мені здається, що справа в тій стагнації чи стабільності тут повністю зумовлені тим, що Львів якраз знаходиться на одному з полюсів загальноукраїнської опозиції. Тобто, всі проблеми, які зараз не відбувалися би в Україні, проектуються на одну вісь – вісь відношення до Росії. Антиросійські чи проросійські. Львів стоїть на одному з полюсів цієї опозиції і в межах цієї бінарної опозиції він завжди буде консолідований. Як тільки ця опозиція знімається, я думаю, що тоді буде інша ситуація і зовсім інші чинники постануть.

Наскільки ідеальним є бізнес для атаки. Я не думаю, що це ліва ідеологія, це футуристична ідеологія. Є суттєва різниця між одною і другою. Чиновники, наприклад, не гірший об’єкт для атаки. І зрештою, попередня кампанія Садового „Самопоміч” показала це.

Анатолій Романюк: Мені здається, що бізнес має слабку корпоративну складову і оцінка бізнесом своїх відносин з мером значною мірою базується на вирішенні власних, а не корпоративних питань. Більше того, корпоративні питання досить часто сприймаються як конкурентні для себе. Тому я не бачу якихось перспектив, щоб ті 60% бізнесменів, які незадоволені Садовим в один момент почали творити якусь структуру, яка буде виступати з якоїсь спільної позиції. Я думаю, що те, що називалося, має основу. Бізнес завжди буде незадоволений, тому що він не вирішив свої конкретні питання.

Питання до Олексія: досить цікавими є зміна з листопада 2007 року по березень 2008. Найбільш цікавою буде оцінка в квітні або травні, куди ця тенденція далі піде і чи вона буде справедливою, коли ми говоримо про загальноукраїнські справи, чи вона буде змінюватися в інший спосіб. Мене також цікавить, яка кількість респондентів по Львову була учасниками опитування?

Олексій Антипович: Листопад-грудень – 400, березень -800. Але коли я аналізував березневе обласне, то виходить та сама цифра. Вересень, серпень -800, червень – 800. У листопаді-грудні спостерігається чітке падіння попри рейтинг БЮТу, який у грудні виріс тільки за рахунок тих подій, які були пов’язані з призначенням прем’єра.

Романюк: Якщо все ж таки буде прийняте рішення підняти прохідний барєр до 9-11% , як будуть, на твою думку, голосувати мешканці Львова і області, за яку партію?

Олексій Антипоич.: Я вважаю, що ВО Свобода тоді не матиме ніяких шансів на виборах до ВРУ.

Володимир Квурт: Відслідковуючи навіть різні голосування, коли голосують на місцевих виборах і на виборах до Верховної Ради. Голосуючи за кандидатів до ВРУ, виборець вважає, що цей кандидат більш відповідальний, чи він більш безвідповідально відноситься до свого вибору, використовуючи те, що ми є одним з політичних полюсів, який маркує наш вибір. Тобто, ми вже тоді не розбираємось, а просто віддаємо голос, зберігаючи формально баланс сил на рівні країни, не бажаючи ризикувати?

Олексій Антипович.: Я думаю, що ВРУ і місцеві вибори відрізняються у поглядах громади тільки в одному аспекті. До Верховної Ради у нас є 2 лідери, а до місцевих – включається особистий фактор, коли я голосую за свого друга, брата, свата і врешті-решт я голосую за Тягнибока тільки тому, що він не пройде у ВРУ, але я йому симпатизую, тому проголосую на місцевих виборах. Але прив’язки до відповідальності чи місцевого депутата, чи нардепа – не вибираємо ми за цим фактором.

Володимир Квурт: А на загальноукраїнському рівні НУ не зникне, зважаючи на те, що є вибір?

Олексій Антипович: Поки буде Ющенко і НУ буде ющенківська, доти вона не зникне. Інша справа, що якщо 100% ющенківську підтримку буде переключено на ГАРТ чи ЄЦ, то можливо, на місцевих виборах, НУ нічого не набере. Я зауважу, що на місцевих виборах НУ набирає 11-15%, залежно чи обласна чи міська рада. І так від дослідження до дослідження.

Ще один аспект. НУ наразі не зникне, поки в помаранчевому полі існують різкі противники Юлії Тимошенко. За ідеологією це помаранчевий електорат, але разом з тим вони її не сприймають. І таких людей багато. Напевно, може бути ситуація, коли вони проголосують за неї, але вона може скластися тільки в особливих умовах. І другий момент. Наскільки загальнодержавні і регіональні вибори будуть співпадати в часі? Навіть якщо проводиться опитування одне за другим, воно впливає одне на друге. А якщо вибір йде одночасно, то очевидно, що може зростати роль партій крім цих двох.

Євген Гузєєв: У мене питання, яке вам напевно зрозуміло на 100 %, а мені дуже цікаво в ньому розібратися. От скажіть мені, будь-ласка, яка підстави для такого шаленого росту підтримки Юлії Тимошенко? Березень 2006 року і березень 2008 року – плюс 30 %. Ви про це не говорите, а це ж основне. Якщо є підстави для підтримки, то вони можуть коливатися. Які підстави для цього, що думають галичани про неї?

Орест Друль: Я думаю, ситуація пов’язана з розчаруванням Ющенком. Юля і Ющенко – це є пара. І в тієї пари розділена довіра. Ви бачите, що є спільна довіра до двох політиків. Якщо йде розчарування в одному, то автоматично перехід симпатій відбувається до другого. І зараз насправді відбувається перетікання симпатій до Юлії Тимошенко, тому що вона виходить з поля потенційних можливостей. Вона постійно досить часто згадує, що вона багато чого би зробила. І коли зараз буде результат її діяльності на посаді прем’єра, оце власне покаже, наскільки ця довіра буде рейтингова. Якщо не буде, то буде розчарування.

Володимир Квурт: Чи можна з того зрозуміти, що сьогоднішня реклама Юлії Тимошенко є намаганням зафіксувати цей перехід з теоретичних намірів до виконання можливостей „Сказала – зробила”

Орест Друль: Моя оцінка полягає в тому, що сьогоднішня реклама Юлії Тимошенко є шкідливою. Можна на певний рівень піднімати, трошки прикрашати здобутки. Але коли йде разючий контраст між реальністю, цінами і „я зробила”, тоді включається інший механізм і йде відторгнення. Коли невеликий відрив, то можна його прикрасити, коли великий, то йде відторгнення. І тому. ця реклама буде шкодити. Тобто, громадська думка буде вважати, що це відверта брехня. Механізм, про який ти говориш і полягає в тому, що мета – закріпити устрій. Але ціни таки мали б бути реальніші. Фактор інфляції зараз перекреслює усі ті плани, які були до цього. І тому я думаю, що завдання Тимошенко зараз – не піти з посади прем’єра, а дочекатися моменту, коли інфляція піде вниз і цей момент буде найоптимальніший .

Анатолій Романюк: Чи піднімали ви в своїх опитуваннях питання рівня довіри або можливості голосування за партії, з яких складається НУ? Чи останнім часом перевіряли, який рівень довіри має Рух, УНП? Наскільки можливий варіант, що вони не увійдуть в єдину партію, а спробують створити самостійний проект.

Олексій Антипович: В ряді запитань до місцевих виборів ми давали подібного плану запитання. Зрозуміло, що і Рух, і УНП мають, м’яко кажучи, слабі показники, які дорівнюють 0,5-0,9%, але навіть не 1%. Це по-перше.

По-друге, наскільки ймовірно, що за них проголосують? Я думаю, що ми в майбутньому обов’язково промоніторимо, що їм варто би було зробити, але на статичну картинку виглядає так, що хіба би пішла якась активна кампанія щодо того, що вони самостійні і йдуть у ВРУ окремо. Тоді, можливо, буде сплеск. На даний момент електорат просто забув, що такі партії ще існують і мають своїх лідерів і можуть мати своїх депутатів.

Анатолій Романюк: Щодо Юлії Тимошенко. Вона здатна грати, виходячи зі своєї загальної мети. Я хочу нагадати приклад 2006 року. У перших числах серпня 2006 року, коли ще не було шоу а-ля Шустер, а були передачі, де політики говорили в прямому ефірі. В одній з таких передач Тимошенко спитали чому вони запропонували, як майбутня коаліція, опозиційним партіям посади всіх перших заступників комітетів ВРУ. Партія регіонів тоді ображалася, що їм не дали жодної посади голови комітету. А Тимошенко відповіла приблизно таке: „Ми запропонували найкращі умови для опозиції, краще за нас ніхто не міг цього зробити. А для того, щоб мати посаду голови, їм треба було виграти вибори і мати більшість”. Через тиждень, коли більшість була вже в руках Януковича, він запропонував Тимошенко 10 комітетів. Вона в той же день починає кампанію, що це відсутність демократії, авторитаризм, бо вони за квотою повиннім ати 15 комітетів. Ведучий нагадує, що Тимошенко говорила тиждень тому. А вона відповідає, що не говорила такого. І крапка. Тобто, на мій погляд, Тимошенко буде в кожній ситуації говорити те, що вона вважає за потрібне. І в її діяльності це досить часто може розходитися з дійсністю.

Ну то будемо вважати, що вона є такою, яка нам потрібна. Це відносно розрахунків, які є. Тому, на мій погляд, дуже цікаво, що буде у травні. Бо в соціології прослідковується тенденція, що виборці, які навіть голосують ідеологічно, починають звертати увагу на реальну соціально-економічну ситуацію. І якщо тенденція зниження рейтингу Тимошенко і БЮТ, яка прослідковується у матеріалах по Львову існує і інфляційні результати, які очікуються у квітні і далі прогресуватимуть, якщо ця тенденція збережеться, тоді дійсно виникне питання про те, що є стимул принципово міняти свою позицію, можливо, проводити дострокові вибори, поки є високий рейтинг.

Ігор Танчин: Власне, проблема в тому й полягає, що принципово змінити позицію неможливо. Або Ющенко, або Тимошенко. Все. Громадська думка дуже інерційна. Вона так швидко не зміниться. В тому то й біда. Чому ми говоримо про стагнацію? Тому що нічого змінити не можна. Є два гравці в межах однієї ніші. І все.

Анатолій Романюк: Я ще не завершив. Мені здається, що важливим чинником можуть стати вибори у столиці.. Якщо Юлія Тимошенко програє вибори в Києві, то це буде досить відчутний і помітний удар для неї. Її рейтинг, який, на мій погляд, є значною мірою спекулятивним, як стрімко зростав, так само почне знижуватися. Бо для багатьох буде показовим, що її заяви, які звучали, виявилися не підкріплені реальними справами. Реклама БЮТ та його лідера, яка зараз йде так масовано, подається якраз для того, щоб спинити падіння рейтингу, який вже починає понижуватися. Реклама спрямована на той електорат, який сприймає емоційно, а не критично. Я думаю, що Тимошенко боїться подальшого падіння рейтингу. На мій погляд, наступний місяць дуже яскравим буде в цьому плані.

Володимир Квурт: А як ви тоді поясните, що за словами опонентів сьогоднішнього міського голови Львова, невдоволеність його діями зростає, а ми констатуємо стале збереження рівня довіри до нього з боку загалу мешканців міста. Проблеми, які виникають в місті, громадяни не пов’язують з діяльністю міського голови. В мене запитання, чи не буде так само спроектовано дії уряду? Наприклад, вже маємо позицію уряду ЮВТ, що нинішня інфляція – це наслідок діяльності уряду Януковича, низький врожай спишуть на якісь погодні катаклізми, високі ціні – на змову монополістів і т.д.? І ми спостерігали протягом 3-х років, що більшість громадян ніяк не пов’язували стан справ в державі з діяльністю Тимошенко.

Анатолій Романюк: Мені здається, що у Юлії Тимошенко прослідковується чітка логіка. Якщо ми візьмемо період до 2001 року, то вона була „вась-вась” з Кучмою, домовлялася про зустрічі, говорила, що вона не Лазаренко, з нею можна мати справу. У 2001 році вона йде в опозицію і починає ідентифікувати себе як опозиція і вона свою ідентифікацію прив’язує до Ющенка, бо у цього був вищий рейтинг. Сьогодні у Ющенка рейтинг поповз вниз і вона говорить про себе як про самостійного політика. Візуальний ряд починає змінюватися. Вона починає виходити з національно-орієнтованого електорату, який сприймав її як свою, до загальноукраїнського. Тобто, в неї чітко йде лінія на загальнонаціональний рівень, щоб вона йшла на президентські вибори. Але мені здається, що у Тимошенко буде ще одна серйозна проблема. Навіть якщо вона спробує повторити варіант минулого року і провести дострокові вибори – вибори зробить тільки президент. Тобто, їй потрібно мати підтримку президента. Президенту, на мій погляд, у цій ситуації треба дати спокій Юлії Тимошенко. Вона сама зробить все для пониження свого рейтингу. Тобто, в цій ситуації її треба відпустити. Бо вона перейшла в площину, коли треба відповідати за свої дії. А з цим у неї будуть проблеми. Тому я думаю, що до дострокових виборів треба ставитися дуже обережно.

А тепер щодо мера. В мене склалося враження, що виборці шукають якусь частинку спокою, або якоїсь захищеності і стабільності. Коли ситуація в державі дуже розхитана і нестабільна, то на міському принаймні чимось займаються. Тобто, чим більша шарпанина буде у Києві, тим спокійніше буде міському голові у Львові.

Ігор Вдовичин: Я поділяю цю точку зору. Бо для мене досить дивно, наскільки ці суперечності очевидні, їх можна навести десятки, і як виборці їх не сприймали. Але все має межу. І відбувається перехід кількості в якість. Тобто, критичне сприйняття Тимошенко зростає. Все підсилюється соціально-економічними проблемами.. Усунути політичних противників шляхом підняття виборчого бар’єру для Юлії Володимирівни буде складно. Бо для цього треба підняти прохідний бар’єр як мінімум до 10% А на це ніхто не піде. А 10% „НУ” навіть при найгірших розкладах набере. Я думаю, навпаки, ситуація для „НУ” може навіть і покращитися. А крім того, в Партії регіонів напевно є група, яка реально більше орієнтована на Ющенка. Тобто, 20-30 голосів він зможе під тим чи іншим приводом знайти, як це вже було. Тому що їм краще надійність ніж непередбачуваність і авантюризм.

Євген Гузєєв. Я так і не почув відповіді на моє запитання – які фактори успіху Юлії Тимошенко, сому вона отримала таку підтримку галичан7

Володимир Квурт. Якщо коротко, то для мене вона уособлення сили, яка може гарантувати справедливість. Це моя думка. Такий її міф, вона його створила. Що створив Путін, який міф, що отримав таку підтримку?

Євген Гузєєв: Разница, на мой вигляд, заключается в следующем. Вот вы сказали слово «справедливость». А ведь Европа – это закон, а справедливость – это чисто азиатское понятие. Потому что каждый может трактовать справедливость как угодно. И политики этим осень хорошо пользуются. Они говорят: «Я буду более справедливым, чем предыдущий. Я вам дам больше благ». И потом на полную катушку злоупотребляет этим. Так вот феномен Путина заключается в том, что он сказал: «У нас будет верховенство закона». И вот когда проговаривали вопрос, что он обязательно пойдет на третий срок, нарушит конституцию, потому что у него коллосальная поддержка населения и он этим воспользуется – то он этого не сделал, а пошел по пути закона. И это придало ему еще больший авторитет.

На мой взгляд, не справедливость, а именно закон во главе – в этом принципиальная разница между Украиной и Россией на данном этапе. А конкретные успехи экономики, которые объективно сказались на повышении роста уровня благосостояния людей – это основа всего. Вот я здесь услышал только одну причину, почему феномен Тимошенко может сойти на «нет» - инфляция. А ведь в России инфляция не меньше чем в Украине. Сейчас, правда, в Украине инфляция повыше. Но в России стабильная инфляция была на протяжении многих-многих лет, всех последних восьми – 10-11%. В прошлом году была инфляция 12%. А уровень поддержки Путина оставался по-прежнему высоким. И это объективный показатель. Это никем не придумано. Люди его поддерживают, потому что он сдержал свои обещания и реально повысил уровень благосостояния людей.

Если проанализировать дальше, то почему он берется за премьерство? Он хочет конкретно решать экономические и социальные проблемы, решать каждый день конкретные вопросы. Это очень интересно. Человек берет на себя еще большую обузу и идет на это сознательно. Он не популист. Ни одного вот такого популистского заявления у него не было. То, что было сказано - практически все реализовано. И даже больше, чем планировалась. Россия за последние 8 лет достигла колоссального развития. Конечно, при том остаются огромные проблемы. Я вот сравниваю состояние малого и среднего бизнеса в Украине и России и отчетливо понимаю, сто здесь гораздо лучше, чем в россии. Вот это, кстати, большое достижение Украины за годы независимости, что все-таки малому и среднему бизнесу дали возможность дышать более свободно, чем в России. Вы обратили внимание на последнее заявление Путина и Медведева, сто пора прекратить давление на малый и средний бизнес. Практически ликвидируется система давления на малый и средний бизнес. Снимаются все контроли, а у нас различных ведомств контроля было 85.

Юрій Шведа: Коли ми говоримо про аналіз ставлення виборців до оцінки рейтингу тих чи інших кандидатів, ми виходимо з позицій раціонального виборця. Раціональний виборець дійсно голосує розумом, аналізуючи ситуацію і виходячи з того, як змінилося його життя. Мені здається, категоріями раціонального виборця підходити до оцінки електоральних настроїв в Україні не можна, тому що у нас виборець не мислить раціонально. Він мислить і голосує серцем, душею, чим завгодно, тільки не розумом. Тому говорити про те, що Тимошенко чекає фіаско – це хіба тішити себе. Погіршення певне буде, але навряд чи воно буде виходити з тих реальних показників стану життя, які справді мають місце. Навпаки, феномен полягає в тому, що ситуація погіршується, а рейтинги зростають і я думаю, що ця ситуація зберігатиметься і в подальшому. Ще один момент, на який я теж хотів би звернути увагу. Загальні показники протягом всього часу помаранчевих сил тримаються на рівні 70%. Партія регіонів як основний конкурент не має тут ніяких шансів, рівно як ком