Пані Ево, нещодавно у світ вийшла Ваша нова книга «Музичні фрески», про що вона?

Книжка складається з п’яти оповідань, які на перший погляд – різні, в основі кожного – своя музика. Але в останньому стає зрозуміло, що всі вони між собою пов’язані. В одному з них фігурують давні кельти, в іншому – передвоєнний Львів, ще одне торкається теперішнього часу. Персонажі наче різні, але виявляється, що це одні і ті ж люди, які не можуть досягнути просвітлення лише тому, що не могли побороти мудрістю гнів,  який весь час у них перемагає. Відтак їм доводиться знову і знову проживати життя, аби справитись із цим завданням і лише у п’ятому оповіданні їм це вдається.

У своїх романах часто торкаєтесь соціальних тем – це данина суспільним запитам?

Це моє життя, ставлення до нього, і потреба висвітлювати ці питання. Немає проблем які не розв’язуються. Усі труднощі мають вектор на чудове завершення. Навіть найтрагічніші ситуації. Тому, я вважаю, якщо письменник береться описувати якусь важливу проблему, то він зобов’язаний, я тут наголошую на слові зобов’язаний, показати як вийти з неї, якщо ж він не знає, або не хоче з певних причин пояснювати читачеві, то повинен принаймні вказати куди рухатись в напрямку світла.

Бувають різні ситуації: добрі і погані. У всьому поганому є частина доброго і навпаки. Пабло Пікассо сказав, що немає нічого гіршого, аніж блискучий початок. Якщо ти береш проблему – то покажи її вирішення. Принаймні, якби я це робила для себе.

Звідки черпаєте сюжети?

По-різному складається. Але зазвичай сюжети у моїх романах дещо різняться від тих «первинних», які я почула, чи «підгледіла» у соціумі. «Бланік відчиняє двері» і «Сюрпризи долі» розповіли мені жінки, яких покинули чоловіки, чоловіки, які покинули жінок і музи, які вивели чоловіків із сімей.

Діляться своїми історіями знайомі із закордону. Але всім людям притаманні одні і ті ж переживання і немає значення  в якій країні вони живуть. У Відні, в Афінах тобі можуть розповісти те, що цілком може трапитись і у Львові.

Іноді можна випадково щось почути на вулиці, що буде імпульсом до того, аби розвинути тему. До прикладу, коли я писала «Три чесноти, або казка про оріхалк», стала свідком такої ситуації. Йде по вулиці жінка з сином і говорить йому: «Ти погано закінчиш. Чуєш? Ти погано закінчиш!». Як можна дитині таке казати? Я одразу вхопилась за ту фразу. Направду, та людина задає програму цій дитині.

Чи відпускаєте своїх героїв?

Зв'язок дуже сильний, це іноді навіть гнітить. До прикладу, я хочу про когось написати, не конкретно описати людину, (я ж не пишу мемуари, чи історичні романи, а закцентувати увагу на якійсь особливості, мені цікавий образ людини, а не вся сукупність її рис). Тож я беру за основу не цілісність, а окремі особистісні чи біографічні моменти та додаю до них ефекти зі сторони. Натомість це дуже часто викликає претензії тієї людини про яку я пишу, адже вона обурюється, бо хотіла побачити детальний  і впізнаваний опис себе. «Невже ти такою мене бачиш?», – закидають мені герої. Але я аж ніяк не подаю їх поганими.

Коли я пишу про якусь людину у неї змінюється життя. Якось мені замовили оповідання,  там були цікаві моменти. Я написала його, вклала в нього душу, зробила його цікавим. Писала 2 місяці. Коли завершила і прочитала цій людині, вона сказала: «Це не я!». І взагалі, «відколи ти почала писати це оповідання, моє життя почалось змінюватись, не в кращий і не в гірший бік, просто почало змінюватись. Я тобі забороняю, щоб тут фігурували відомості про мене. Я боюся змін». Я не публікувала його.

Та через рік  відкрила це оповідання і  зрозуміла, що воно вартує уваги, тож я змінила головну особу на іншу і текст отримав друге життя.

В який час доби вам найкраще пишеться?

Я можу писати тільки зранку. Якщо в мене є натхнення, то творю дуже продуктивно. Якщо ж мене щось вибиває з колії, що часто буває, то пишу повільніше. Коли у мене є час вранці, я прошу друзів, щоб вони не телефонували просто так.

Чи є ще якісь особливі зауваги до творчого процесу?

Я пишу книжки тільки під музику. В мене безліч музичних записів, флешка переповнена і тим не менше, я постійно кажу собі, що мені нема що слухати. Я заслуховую музику «до дір». В мене є деякі речі, які я собі забороняю слухати, наприклад, реквієм Моцарта. Я його просто забороняю собі слухати. Тому, що коли мені в тексті треба когось вбити, щоби описати цей стан, мене має щось надихнути, а це є, власне, моцартівський «Реквієм». Якщо я часто його слухатиму, він мене не надихне.

Яка ваша улюблена дитяча книжка?

«Казковий острів Ціпангук. Казки близького і далекого краю». Це старовинні казки. Вони були написані трохи інакше, аніж ті, які видають зараз. Навіть казки Андерсена з мого дитинства цілком різняться від сучасної адаптації. Сучасний Андерсен дуже спрощений.

Наскільки, як письменниця, ви залежні від нових вражень, подорожей?

Я дуже люблю подорожувати. І звісно є потреба нових вражень, але є поруч з нами існують дуже багато речей, цікавих до висвітлення. Я написала оповідання «Розповідь телефонної будки», воно невдовзі має вийти в журналі «Дзвін». Це про речі, які є поряд з нами. Ми не зауважуємо простих речей, які несуть в собі істину. Ви знаєте скільки телефонна будка наслухалась розмов? Зараз вона стала нікому непотрібна раптом. Але вона ж то все знає.

Коли Ви почали писати?

Вісім років тому, коли поїхала у Грецію. Для мене це самої дивно, чому саме там. Адже я побувала у багатьох країнах до того. Це не була моя перша поїздка закордон. Проте це стосується романів. Не можна сказати, що я вісім років тому раптом зайнялась літературною творчістю. До того я писала багато посібників, підручників. В мене багато книжок було, мені подобалось творити.

На що необхідно звертати увагу людям в сучасному світі?

На все довкола. Відповідь на вашу загадку чи проблему є вже до того, як ця проблема з’являється у вашому житті. Спочатку з’являється відповідь, а потім аж сама проблема. Але люди неуважні. Вони не слідкують за довколишнім світом. Якщо ви будете уважними, то побачите дуже цікаві підказки. Це стає можливим, коли ти сфокусуєш увагу, сконцентруєшся. Дуже важливим є шукати одну відповідь. І коли ти сильно сконцентруєшся на цьому, все буде довкола відблискувати підказками.

Рецепт від Еви Гати: як бути гармонійною особистістю.

Є один закон: возлюбити ближнього свого як самого себе. Коли людина буде стежити за цим – тоді буде все гармонійно. Більше нічого не потрібно. Якщо ти піднімаєшся вище цієї заповіді – це є гординя, якщо нижче – комплекс неповноцінності. Коли ти проявляєш гординю на роботі, бо знаєш, що кращий, ти обов’язково отримаєш комплекс неповноцінності вдома або серед друзів. Десь в якомусь місці воно проявиться обов’язково.

Найцінніша з порад, яку Вам колись давали.

Наші найцінніші таланти знаходяться там, де ми найбільше це заперечуємо.

Що сформувало Вашу самобутність?

Очевидно, в першу чергу батьки. Вони завжди дають основу. Тато розповідав багато казок. Від тата я навчилась різних цікавих речей. Він у мене був інтелектуалом, володів кількома мовами. Взагалі не було речі, якої би тато не знав. Тато знав все.

Мама була дуже цікавою. А також дідусі, бабусі. Бабуся була оперною співачкою. Відтак я виросла в оперній музиці. Тому мені не потрібно було десь її вивчати, призвичаюватись. Від перших днів я чула її вдома. За що зараз дуже вдячна. Коли чую оперний спів, для мене лунає голос дитинства, а це є дуже важливо.

Ви вірите в долю?

Події відбуваються відповідно до нашого ставлення до них. Якщо ви чогось будете боятися, воно неодмінно трапиться. Якщо ви цього не будете боятись – воно з вами не станеться, навіть, якщо трапиться, ви не звернете на це уваги. Отож фаталізму, як такого немає. Проте якісь віхи є. Вони мусять бути, аби давати підказку. Тому, що є генеральний план. До прикладу вам потрібно пізнати прощення. Ви прийшли сюди, аби пізнати прощення. Як ви можете його пізнати, якщо вас не образять? Без образи ви його ніколи нікого не зможете пробачити. Ви не здобудете цього досвіду. Часом ми отримуємо щось абсолютно протилежне для того, щоби пізнати те, задля чого живемо.

У чому сенс життя?

Сенс життя  в тому, аби перетворювати, трансформувати: неприємності в приємності, несмачне в смачне, погане ставлення у добре. І намагатися  у всьому бачитись щось хороше. Бачити не лише темні сторони, але й  півтони, тому, що це дрібниці, які насправді творять наше життя.

Ваше побажання нашим читачам.

Я хочу побажати, аби люди були дуже уважними до дрібниць. А ще потрібно бути цікавим. Не боятися ступати у прірву, бо початок – це завжди невідомість. Іноді я боюся. Але потім вирішую все-таки спробувати.