Adele "21" (2011)

2-й диск лондонської чувачки Adele супроводжує небачений хайп, який лише підсилює саму альбомну конструкцію співачки, яка намагається за прикладом Вавілонської вежі достукатись до неба, чи краще вхопити Бога за бороду.

Саунд Adele – зібраний за стандартним прикладом хітових прийомів, звуків перевірених часом і чартами. Самої Adele там не має, окрім голосу, який також не дає нічого свого, а тупо наслідує, усе, що рухається під боком. Adele – це клубок чужих голосів, нюансів та причитань, це структура, де змішались коні та люди.

Найближчою аналогією до буде така, можна навіть сказати пародійна група, як Axis of Awesome, що демонструє цілу когорту хітових пісень побудованих на 4-х акордах. Як продуктовий концепт Adele повністю повторює мозаїчну творчість такої співачки, як Leona Lewis, що так гламурно стікає кров’ю. От тільки Adele більше стікає соплями з усіх можливих дірочок та тріщинок.

Adele – це суцільне узагальнення, це аватар зібраний з образів KT Tunstall (дебютного альбому), Katie Melua з її мільйонами роверів, Norah Jones та Fiona Apple. Всі разом вони косять під Eva Cassidy, але до неї їм всім разом взятим, як до моря рачки.

Але Adele і цього замало. Її стандартний блюзо-фолк-поп навіть намагається на "Rolling in the Deep" вписатись у ритми Gnarls Barkley "Crazy" (особливо в приспівах). Фортепіанні гармонії знаходять Елтона Джона, а якщо не його, то кічушні завивання "Apologize" One Republic.

Загальна декоративність лише декілька разів доходить до соулу, де замість омріяної душі – роботозоїдний автоматизм, як маніпуляція. Якщо тут і можна чомусь радіти, то хіба що вилизаності саундпродюсерів.

Смішно, але добиває (хоча й демонструє ще більшу практичність альбому) цього монстра продюсерської думки абсолютно заточеного під касу саме кавер на The Cure та найбільший хіт альбому, що супердебільно паразитує на назві пісні Van Morrisona "Someone Like You". В "Lovesong" фігурує лише одне запитання – "а на хуя було це робити?", що й демонструє свідому дію продюсерів та Adele. "Сосни" Океану Ельзи й то кращі. А так готику вповільнили ледве не босанови, до якоїсь мадоннистої куртуазності і по помідори затарились жалібними скрипочками.

Найбільший хіт Adele "Someone Like You" – взагалі, неможливо слухати. Її конструкція розсипається на очах чистої комерції і це єдине, що тут є чистого.

1. Rolling in the Deep
2. Rumour Has It
3. Turning Tables
4. Don't You Remember
5. Set Fire to the Rain
6. He Won't Go
7. Take It All
8. I'll Be Waiting
9. One and Only
10. Lovesong
11. Someone Like You

Explosions In The Sky "Take Care, Take Care, Take Care" (2011)

6 альбом техаських класиків пост-року вказує на те, що Explosions In The Sky єдині, хто вижив після історичної смерті пост-року. Коли всі камаради розбіглись, хто в прог, хто олдову електроніку, а хто й, взагалі, на пенсію, Explosions In The Sky продовжують пресувати свою музику, до ще більшої викристалізації думки.

"Take Care, Take Care, Take Care" у своєму розвитку, це спроба передбачити пост-апокаліптичний світ, де Апокаліпсис – не кінець світу, а кінець історії – трансагресія, перехід на новий рівень існування.

Звідси й тепле звучання ("Last Known Surroundings") з присмаком нео-класики на моменті пробудження від сну (чим й було попереднє життя) з наступною романтичною сигналізацію про щось важливе. Скакова іронічність апелює більше до казкових персонажів, які йдуть до Смарагдового міста, щоб отримати свої нагороди. Ранок нового дня увесь в крещендах, що тріпочуть стегнами щойно виловленої форелі в напрямку чогось ще невідомого, але вже важливого. Це якась загальносвітова інтимність розлита горизонтом. Це – Царство Небесне.

Апокаліпсис, як прозріння, породжує рапідне щастя гойдання в вічнодитячому стані з грайливим мікро-ритмом, що на контрастах, або фонтанує водоспадами, або доганяється чистотою перкусії ("Human Qualities").

Призвичаєння до нового життя переходить у вічне вдосконалення з джагловою епічністю та натяками на джазову імпровізаційність від відкриття нових можливостей ("Trembling Hands"). Тут починаються перші приколи, бо доводиться знову ліпити з хаосу щось нове, чи всі думають, що Христос прийде і всі одразу зміняться? Качаюча джазовість підбадьорює, а от бісерне розхитування спогадів під гітарний перебор на "Be Comfortable, Creature" привозить щось подібне на "Love Me Tender" пост-апокаліптичного періоду.

Та ж вповільнена мінливість спогадів на "Postcard From 1952" нагадує "Your Hand In Mine" з альбому "The Earth Is Not A Cold Dead Place" (2003). А якщо на "Let Me Back In" і є якийсь апокаліптичний смуток, то лише від відкриття справжніх причин чи мотивацій. Аритмія розкачує початок нового народження, чи преображення, звільняючи від нашарувань Уявного чи помилкових уявлень. Хоча, смуток, як альтернатива може належати тим, кому буде важкувато прийняти потойбічність, як факт. Не в сенсі пекла, а просто так.

1. Last Known Surroundings
2. Human Qualities
3. Trembling Hands
4. Be Comfortable, Creature
5. Postcard From 1952
6. Let Me Back In