Насамперед, деякі дані із послужної анкети ієромонаха Феодосія (Митрофана Дикуна), викладача Волинської духовної семінарії (1959-1963 рр.). Народився 23 листопада 1926 р., у с. Черниця, Корецького району, Рівненської області. 1943 р. – закінчив 7 класів. Згодом навчався у Московській духовній семінарії, яку закінчив по I розряду, тому без іспитів прийняли у Московську духовну академію. Тут здобув ступінь кандидата богослов’я (1955 р.). У м. Володимир-Волинському з ім’ям Феодосія приймає чернечий постриг. Рукоположений у диякони (28 серпня 1955 р.), у священики (4 вересня п. р.). Церковні відзнаки: набедреник, золотий наперсний хрест від Патріарха Алексія I, сан ігумена (1960 р.). До суду не притягався. Помічник інспектора Волинської духовної семінарії. Мати померла на 3-му році життя сина, батько загинув у роки війни (1941 р.).

Витяг із характеристики: «Игумен Феодосий является человеком церковным, глубоко религиозным по отношению к святыне. Характер имеет ровный, скромный и с окружающими уживчив. Много работает над пополнением богословских знаний. Мировоззрение – прогрессивное, что помогает ему искренне любить свою Родину и народ… Игумена Феодосия считаю вполне достойным кандидатом во епископа. Мефодий, епископ Волынский и Ровенский. 11 марта 1964 г.». Виписка із призначення та переміщення по службі: служив 2-им, 3-ім священиком, із 12 серпня 1958 р. – викладач і помічник інспектора Волинської духовної семінарії, з 1960 р. – секретар Правління Ради семінарії. Нарешті, ще одна виписка із характеристики: «Иеромонах Феодосий вполне достоин своего монашеского звания – тихий, скромный, трудолюбивый. Как преподаватель семинарии справляется с возложенными на него обязанностями. Панкратий, архиепископ Волынский и Ровенский».

Закономірно, що маючи такі вихідні дані про служіння і працю в обителі, духовній семінарії та Церкві можна претендувати на вищий духовний сан. Однак, на титульному листку послужної анкети ігумена Феодосія маємо помітку: «Фанатик, нельзя допускать в епископы. 18/ III. 64 г. Г. Казызаев»  (заступник уповноваженого Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР – Авт.). Здавалося б справа закінчена. Очевидно, що у більшості випадків так воно й було. Але історик Н. Шліхта у монографії (в додатку до текстового матеріалу) “Церква тих, хто вижив. Радянська Україна: середина 1940-х – початок 1970-х рр.” (–Харків, 2011) зазначає: «Феодосій (Дикун М. Н.), єпископ Полтавський і Кременчуцький (7 жовтня 1967 – жовтень 1979; архієпископ з 7 вересня 1978 р.)». Значить, правда життя перемогла. Семінарист, кандидат богослов’я, монах, ігумен, диякон, священик, викладач, секретар Правління Ради семінарії отримав сан єпископа і місце духовної служби. 

Хіротонія о. Феодосія в єпископи відбулася 4 червня 1967 р. у Свято-Володимирському соборі м. Києва за участю близько 3 тис. віруючих. У ній взяли участь митрополити Пимен та Никодим, архієпископи Філарет, Пантелеймон та Веніамін.  

Минуло 10 років служби. 26 жовтня 1977 р. єпископ Феодосій написав лист-протест тодішньому генеральному секретареві КПРС, Голові Президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєву, Патріарху Московському і всієї Руси Піменові, митрополитові Київському й Галицькому, Патріаршому екзархові всієї України Філаретові (обсяг – 30 сторінок машинописного тексту (!). Йшлося про умови праці єпископів, які, дотримуючись всіх законів і приписів влади, все ж намагаються виконувати те, для чого їх було покликано у вищий духовний сан. Наводилися  численні факти переслідувань, безпідставних заборон, зачинення церков, сваволі представників влади, що стали повсякденним явищем у житті Церкви та православних віруючих в СРСР, а особливо в Україні.  Цікаво, що лист-протест став надбанням  архіву «Смолоскипа» (Канада), його опублікував журнал «Сучасність» (–Ч. 7-8, 1981 р., липень-серпень). Задля цього українською мовою переклад з російської підготувала Надія Світлична (дружина відомого поета-шістдесятника Івана Світличного - Авт.). Згодом її текст передрукували упорядники та редактори Осип Зінкевич та Олександр Воронін у документах, матеріалах, християнського самвидаву України (Мартирологія Українських Церков. – У 4-х Т. Українська Православна Церква. – Т. 1. –Торонто-Балтимор, 1985). Його переклали також англійською, німецькою, французькою, арабською мовами. Через передачі радіостанції «Голос Америки» із змістом ознайомилися радянські слухачі. 

У 1995 р. журнал «Людина і світ» (Україна) видрукував інтерв’ю із архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Феодосієм (йому тоді було 69 років). Згадуючи, на прохання кореспондента журналу, минулі пропозиції-вимог архієрея екс-партійно-радянській владі, серед основних він назвав: припинити протизаконну процедуру реєстрації церковних треб; дати можливість висвячувати стільки священиків, скільки потрібно Церкві; не забороняти ремонтувати храми; не закривати храми насильно; дозволити збільшити тираж духовної літератури; уникати брутальних випадів проти релігії і Церкви, духовенства та віруючих у пресі. Тоді ж владика відзначив, що за  так званої хрущовської антирелігійної кампанії кількість храмів на Полтавщині зменшилася з 340 до 52. «І сказав: я ліпше 52 рази помру, аніж дозволю зачинити їх. І священиків висвячував набагато більше, ніж в інших парафіях». В інтерв’ю згадали, що тодішній уповноважений Ради у справах РПЦ на Полтавщині звинуватив владику  у “переманюванні духовенства до Полтави із західних областей України”. На що єпископ написав: “Тепер із Західної України на Полтавщині служать два священики – жодного  з них я раніше не знав і, отже, не міг їх «переманити». Мені здається, тут слід дивуватися не тому, що на Полтавщині служать два священики з західних областей України, а тому,  чого б їм тут не служити? Чому уповноважений ділить Україну на дві частини, коли вона у нас одна? І для чого протиставляти одну частину України іншій? Який злочин уповноважений побачив у тому, що люди одних областей, скажімо, західних, їдуть жити й працювати в інші області, східні, або ж навпаки?” Перепало на «горіхи» у листі-протесті журналістам обласної газети «Зоря Полтавщини», яка 18 січня п. р. писала, що у нас ще «недостатньо розкривається реакційна класова роль релігії».  

Автор, зокрема, запитував: «Кому релігія перешкодила стати справжньою людиною та приносити користь для суспільства? Чи перешкодила вона, скажімо, великим ученим Ньютонові, Пастеру, Копернікові, Ломоносову, Айнштайнові зробити свої дивовижні наукові відкриття?  Чи перешкодила вона Павлову, Пирогову, Філатову в їхній медичній роботі? Чи перешкодила вона Рубльову, Рембрандтові, Рафаелеві, Васнєцову стати великими художниками? Хіба глибоко віруючі полководці Суворов, Кутузов, Богдан Хмельницький менше любили свою Батьківщину, ніж радянські маршали? Чи була релігія перешкодою для Шевченка, Пушкіна і Лермонтова? Чи перешкодила віра в Бога Моцартові, Бахові, Веделю, Березовському, Чайковському, Глінці стати великими композиторами?  Чи, може,  люди, що вірують, менше, ніж безбожники, захищали свою Батьківщину в дні Великої Вітчизняної війни? Чи перешкоджає віра американському фермерові вирощувати кукурудзу, пшеницю та розводити худобу з таким самим успіхом, як це робиться в наших колгоспах? На всі ці питання можна відповісти одним словом: «Ні»! Релігія нікому не перешкоджає!».

На запитання: «Які наслідки мав Ваш лист?», владика відповів: «Непогані. Нам дозволили дещо з того, що досі категорично забороняли. Мене ж перевели на Вологодську й Великоустюжську кафедру, але я захворів на запалення легенів, і віруючим вдалося домогтися для мене іншої єпархії – Астраханської і Єнотаєвської. Там я таки дочекався змін. Але ще до відчутних перемін, у 1987 р., написав листа Михайлові Горбачову. Йшлося про те ж саме: необхідність нормалізації державно-церковних взаємин, скасування ганебної системи придушення Церкви й цькування віруючих».        

Предтечею переміщення владики стала доповідна записка представників союзної та республіканської Рад в справах релігій, автори якої силкувалися звинуватити його в певній крамолі, порушенні законодавства і т. п. Йшлося, наприклад, що єпископ Феодосій упродовж 1974-1976 рр. рукоположив аж 7 осіб. У 1977-му – жодного через брак кандидатів. «Порушував» законодавство, оскільки скеровував священиків на проведення разових богослужінь у громади, де священик хворів чи був відсутній з інших поважних причин. Мовляв, підбурював віруючих писати скарги, чинив здирництво громад на користь єпархіального управління. Та й особисто «єпископ Феодосій (Дикун М. Н.) за своїми переконаннями налаштований фанатично, екстреміст і подекуди порушує законодавство про культи. З його подачі в ряді церковних громад, особливо в Полтавському кафедральному соборі, практикується благодійництво, надання матеріальної допомоги церковникам, існує система грошових премій, подарунків тощо священикам, церковному активу. Виявлені факти позичок деяким церквам і духовенству…

За розпорядженням єпископа парафії мали відраховувати на рахунок єпархіального управління не менше 20 відсотків прибутків громади. В 1976 р. єпископ розмножив і розіслав церковним об’єднанням тексти для службового користування: «Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 січня 1976 р. «Про внесення змін у постанову Ради Міністрів СРСР від 28 січня 1946 р. «Про молитовні будівлі релігійних об’єднань» та постанову Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. «Про посилення контролю за виконанням законодавства про релігійні культи» (йдеться про таємні постанови уряду, спрямовані проти Церкви та віруючих – Авт.). З його відома у Полтавському кафедральному соборі діє в замаскованій формі школа-практикум з підготовки кандидатів у священики. Такі кандидати наймаються в єпархіальне управління, сторожами у собор чи на інші роботи, а після відповідної підготовки через деякий час висвячуються у священики, часто без згоди уповноваженого» . 

Очевидно, що зміну місця служіння владики з України в Росію (Астрахань) слід розглядати як відповідне покарання (заслання) його за написання відкритого листа до вищого партійно-радянського та церковно-православного керівництва країни на захист Церкви і віруючих. До того ж, Астраханська єпархія мала на той час всього 15 релігійних громад. В Україну владика повернувся лише 1990 року, коли влада вирішила активізувати вплив РПЦ на населення західного регіону перед загрозою відродження Греко-католицької церкви. 

Так архієпископ Феодосій (Дикун)  став правлячим архієреєм Івано-Франківської єпархії. Упереддень  Воскресіння Господнього-1990, яке відзначали тоді разом православні, греко-католики і католики, єпископ-ординарій УГКЦ Софрон, архієпископ УПЦ Феодосій та єпископ УАПЦ Андрій звернулися із спільним пасхальним вітанням та благословенням до всіх віруючих Івано-Франківщини.  Владика Феодосій виступив у рубриці «Недільна проповідь» з темою «Возлюби ближнього твого». На жаль, в області тоді бракувало спокою у міжконфесійних стосунках. Церква та віруючі переживали непрості реформаційні процеси. Владика говорив: «Прикро, що в міжрелігійних чварах ми, по суті, не можемо знайти спільну мову, домовлятися, діяти по-братському». За словами архієпископа, в області тоді діяли біля 100 громад УПЦ. Міська влада виділила для тимчасового облаштування храму УПЦ приміщення картинної галереї, а згодом обіцяла передати колишній костел. У 1992 р. на прохання віруючих архієрея УПЦ перевели в Полтавську єпархію.