Запропонована Володимиром Зеленським ідея називати пам’ятники і вулиці на честь людей, чиї імена не провокують конфлікт, може призвести не лише до зневаження історичної пам’яті великих українців, завдяки яким, Зеленський сьогодні може очолювати Українську державу, але й призвести до виховання нації яничар.

Втеча від історії

В інтерв’ю виданню The Times of Israel, Володимир Зеленський закликав українців відмовитися від національних героїв, які для когось є “суперечливими”. “Є герої, яких шанують на заході і в центрі України, і є інші українці, у яких є свої герої і які мають іншу думку. І саме тому я сказав кілька разів дуже чітко: коли у нас складна історія, давайте будувати спільну історію. Давайте знайдемо тих людей, чиї імена не викликають суперечностей в нашому сьогоденні і майбутньому. Назвемо пам’ятники і вулиці на честь тих людей, чиї імена не провокують конфлікт”, – зазначив колишній комік.

Озвучена Зеленським пропозиція є не лише явним нерозумінням історичних та політичних процесів націєтворення, але й де-факто є позицією страуса, який ховає голову в пісок. Правильно зауваживши тезу про нашу складну історію, президент, тим не менше, насправді хоче від неї просто втекти. Адже “суперечливими” та “не компромісними” всі відомі історичні діячі, будівничі націй та національні герої усіх народів.

До прикладу, Джордж Вашингтон для британців був бунтівником, Нельсон Мандела був терористом комуністичного спрямування, Шарль-де Голь у 1940 році вважався бунтівником, якого законний уряд засудив до смертної кари, а борця проти рабства Авраама Лінкольна не сприймала половина країни. Засновник міжвоєнної Польщі Юзеф Пілсудський був по суті польським аналогом Степана Бандери, а чимало ізраїльських президентів та прем’єрів були терористами, від рук яких загинуло чимало цивільних британців. До кожного національного діяча, який щось зробив для зміцнення своєї держави чи нації, були претензії як збоку своїх, так і сусідів, але це не заважає патріотам на державному рівні шанувати їхній внесок у розвиток своїх народів.

Ціна компромісів

Приклад недавніх скандальних заяв послів Польщі, Ізраїлю щодо вшанування пам’яті Андрія Мельника та Юрія Липи, а також поступки Угорщині в законі про мову освіти (яким угорці все одно виявилися незадоволені), засвідчують: якщо українці підуть на компроміси щодо своїх національних героїв – наші опоненти невдовзі висуватимуть претензії до всіх, хто хоч щось зробив для зміцнення  та розвитку України.

До прикладу, князь Володимир Великий згідно з літописом “пішов на ляхів і взяв міста їхні Перемишль, Червень та інші” та приєднав до Київської Русі Волинь, Галичину та Закарпаття, чим цілком логічно не подобається нашим сусідам полякам та угорцям, які  раніше захопили ці слов’янські землі. Богдан Хмельницький підняв повстання проти польського гніту, під час якого, з об’єктивних та суб’єктивних причин, загинуло чимало євреїв-орендарів та торговців, а сама Річ Посполита вступила в чорну смугу свого занепаду. Поляки поки що вголос не вимагають від українців припинити шанувати Хмельницького, але цілком можливо, що після Бандери, прийде черга й Богдана.

А Тарасові Шевченку взагалі можна закинути цілий список ліберальних гріхів: і ксенофобію, і антисемітські та антипольські та висловлювання, не кажучи вже про “русофобію”. То що, ж українці повинні відмовитися від своїх національних будівничих на догоду сусідам, які самі від своїх “національних героїв” – терористів, вбивць, садистів та тиранів відмовлятися зовсім не збираються.

Алл найстрашніше те, з ким Зеленський пропонує українцям шукати компромісу щодо нашої історії? Чому ми повинні узгоджувати списки наших національних героїв з прихильниками “русскава міра” та любителями Сталіна?  Інфікованих ворожою окупаційною пропагандою осіб треба перевиховувати, так як в післявоєнній Німеччині перевиховували прибічників нацистів. Якщо комусь не подобається Степан Бандера, то таким людям слід більше розповідати правду про національно-визвольну боротьбу українців, а не залишати їх в полоні пропагандистської брехні, створеної радянським чи польським диктаторськими режимами.

Ніхто в 1945 році в Німеччині не говорив про необхідність пошуку компромісів з нацистами. А діючий президент України чомусь хоче для свого народу компромісів з колишніми та сучасними окупантами, шляхом здачі  національних інтересів українців та відмови від вшанування історичних діячів, завдяки боротьбі яких, він сьогодні очолює Українську державу. Зрештою, Зеленський чомусь не відкинув президентську булаву під час інавгурації з огляду на те, що до українських гетьманів є “претензії” з боку поляків, росіян чи турків.

Які вони, герої “без претензій”?

Запропонована Зеленським ідея називати вулиці в честь “сучасних чи майбутніх (!???) людей, чиї імена не викликають суперечностей”, не практикується майже ніде в світі, адже під впливом життєвих обставин, чимало людей, визнаних при житті “героями” можуть, за висловлюванням Героя України Надії Савченко банально “скурвитися”. Що було б, якби українці, які декілька років тому молилися в церквах за Надію Савченко та розгорнули всесвітню кампанію за її звільнення, під впливом тимчасових емоцій назвали вулиці та площі в її честь? А через кілька місяців після прибуття Савченко в Україну ті ж самі громадяни б зривали вуличні таблички з її іменем і зносили б пам’ятники колишній “українській Жанні Д’Арк”.

Скільки в нас було випадків, коли українці захоплювалися творчістю відомої співачки, спортсмена чи музиканта, а потім ці знаменитості недорого вступали в Партію регіонів, підтримували “русскій мір”, чи агітували за найодіозніших олігархів? Скільки разів на рік нам тоді доведеться перейменовувати вулиці названі на честь сучасних, живих кумирів? Схоже, Зеленський, який у молоді роки, замість навчання в університеті грав в КВК, нічого не знає про помилки, які людство засвоїло ще дуже давно, щоб більше їх не повторювати.

Більше того, які історичні особи можуть бути для сучасної України “компромісними” та не викликати ні в кого претензій? Це насамперед ті, хто або своєю діяльністю нічого не зробив для української держави та нації, і цим не викликають претензій з боку окупантів українських земель. Або це колабораціоністи та прислужники окупантів, які допомагали росіянам, полякам та угорцям поневолювати Україну. І сьогодні наші теперішні сусіди також би схвалили вулиці та пам’ятники в сучасній Україні на честь своїх минулих прислужників. Або ж “компромісними” можуть бути українці за походженням, які стали успішними письменниками, філософами чи художниками, але ніколи відкрито не акцентували на своїй українській ідентичності чи українському патріотизмі, які ніколи не переймалися у своїй творчості поневоленим становищем України. Якщо ми будемо ставити пам’ятники та називати вулиці в честь таких “денаціоналізованих героїв” і виховуватимемо дітей за їхніми прикладами – через десятиліття ми матимемо націю яничар.

Запропонована президентом ідея є де-факто формулою денаціоналізації та деукраїнізації держави. А слідуючи методам національної політики за “формулою Зеленського” можна навіть втратити державу,  яку здобули в такій кривавій боротьбі наші національні герої і заплатили дорогу особисту ціну.

Валерій Майданюк, політолог