(продовження, початок ТУТ)
 

1352 р. тяжко занедужав Київський (з осідком у Москві) митрополит Теогност, який призначив своїм наступником Володимирського єпископа Олексія. Такою ситуацією скористався литовський князь Ольгерд (1345-1377). Він, прагнучи автономії Української Церкви у литовських землях, вислав у Царгород свого кандидата на митрополита – Теодорита. Патріарх Каліст (1350-1354) ухилився від прийняття рішення, мовляв, митрополит Теогност ще живий. За таких обставин Теодорит прийняв свячення в Болгарії, висуваючи претензії на очільника Київської митрополії і спираючись при цьому на підтримку князя Ольгерда.

       Після смерті митрополита Теогноста (+1353) московський князь Симеон підтримав на звільнену посаду кандидатуру Володимирського єпископа Олексія. Тоді ж у Візантії загострилася політична та духовна криза. Патріарха Каліста змістили з престолу. На посаду Патріарха прийшов ставленик династії Кантакузенів – Філотей (1354-1355). Коли ж 1354 р. до Царгороду прибув єпископ Олексій, його було підтверджено на Митрополита Київського і всієї Русі з осідком у Москві. Натомість Теодоритові (підтримка князя Ольгерда і болгар) було відмовлено у митрополичій владі, навіть у власне литовських володіннях.      

       Однак через півроку династія Кантакузенів зазнала фіаско. До влади повернулися Палеологи, а за їх підтримки відстояв право на повернення Патріарх Каліст (1355-1363). Справа Київської митрополії поставлена на порядок денний. Князь Ольгерд відмовляється від висвяченого колись у Болгарії митрополита Теодорита і пропонує нового кандидата – Романа. Саме він прийняв свячення в Царгороді від Патріарха Каліста і у грудні 1354 р. повернувся у Русь як наступник, спочилого у Бозі Теогноста, з претензіями очолити митрополію Києва й всієї Русі.

       Таким чином, станом на 1354 р., було два митрополити з титулом “Київський і всієї Русі”: Олексій (1354-1378), за благословенням Патріарха Філотея, і Роман (1354-1361), за благословенням Патріарха Каліста. У 1355-1356 рр. обидва митрополити прибули в Царгород для з’ясування суперечливої ситуації та відповідної підтримки прихильних володарів. Константинопольський Синод розмежував владу обох митрополитів відповідно до політичних кордонів між Литвою та Москвою. Роман отримав титул “Митрополит Литовський” (князь Ольгерд), а Олексій – “митрополит Київський і всієї Русі” (осідок у Москві - князь Симеон). Дослідники стверджують, що таке рішення не задовольнило ані світських, ані духовних провідників. Скажімо, митрополит Роман вважав, що воно обмежувало його владу територіально. Тому він продовжував управляти територією, яка поширювалася щоразу внаслідок литовських здобутків на південному сході України. Митрополит Олексій вважав себе митрополитом всієї території, а, отже, не визнавав церковних і політично-географічних обмежень Константинополя. Така ситуація тривала до смерті митрополита Романа (+1361). Після неї  Константинополь визнав за митрополитом Олексієм право на всю колишню Київську митрополію, визнаючи пріоритет Москви. Того ж року закінчив земне життя Патріарх Каліст. Знову на посаду Патріарха повернувся Філотей (1364-1376), прихильник промосковської орієнтації. Литовський князь Ольгерд продовжив змагання з Царгородом за правного наступника на митрополичий престіл.

1370 р. провідні кола нижчого духовенства та боярства звернулися з проханням до тодішнього володаря над Галичиною, а номінально над Руссю - польського короля Казимира III Великого (1310-1370). Вони просили його вислати до Константинопольського патріарха листа з вимогою відновлення Галицької митрополії. Такий лист було підготовлено. У ньому, зокрема, йшлося: “…Просимо від себе Архієрея для себе. Вся земля тепер гине без (церковного) закону. Від віків Галич був знаний усім країнам як Митрополія, митрополичий світ (тут) був з віку віків. Митрополитом був з благословенням Вашим Нифонт, другим Митрополитом Петро, третім Митрополитом Гавриїл, четвертим Митрополитом Теодор. Усі вони були на галицькім столі. Князі руські були наші свояки, але ці руські князі померли і земля стала сиротою. А потім здобув землю руську я, король Ляхії, Казимир. І тепер, Отче Патріарше вселенського собору, просимо для себе Архієрея такого, якого ми з ласки Божої і благословенства Вашого з нашими князями і боярами собі обрали, людину гідну, добру, чистого життя і смиренного серцем, - світлішого Єпископа Антонія за благословенням Вашим. Задля Бога і задля нас та й святих церков нехай буде благословення Ваше на цій людині, щоб не був пустим престіл нашої Митрополії. Поставте Антонія Митрополитом, щоб не зник і не пропав закон русинів. А якщо не буде ласки Божої і Вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться христити русинів на латинську віру, якщо не буде у Русі Митрополита, бо країна не може бути без закону” (М. Стахів).

На початку 1371 р. Константинопольський патріарх Філотей від імені постійного синоду видав постанову про відновлення митрополії в Галичині. Справа виглядала нагальною, адже король Казимир назвав кандидата на митрополичий престол, як доконаний факт. Більше того, на випадок незгоди Патріарха, король висловив погрозу перевести всіх українців королівства на латинський обряд і під зверхність Риму. У відповідній грамоті про віднову Галицької митрополії Малої Руси віддано під юрисдикцію ті ж самі єпархії, які належали до неї раніше. Застерігалося, що жодний єпископ не повинен втручатися в юрисдикцію на теренах митрополичої архиєпархії. Антоній отримав митрополичий сан (1371-1391), коли з’ясувалося, що він визнає “правовірну науку апостольської і католицької Церкви”. Митрополит також отримав право висвячувати нових єпископів (М. Стахів). У такий спосіб Галицька митрополія була відновлена. Щоправда, поза впливом митрополита Антонія залишився Київ.

Підготувала
Оксана БОРУЦЬКА,
магістр історії.