Усе більше аналітиків намагаються провести аналогії між сучасною політикою Росії, та діяльністю Німеччини у другій половині 30х років ХХ століття. Більше того, багато учених вказують на неприпустимість повторення помилок, що їх допустила міжнародна спільнота у ставленні до Гітлера та його дій у внутрішній та зовнішній сферах. Однак майже ніхто не намагається знайти спільні риси у становищі сучасної України та довоєнної Польщі, хоча обидві держави стали жертвами військової агресії сусіда за обставин, які дозволяють історикам, політикам, політологам та журналістам з різних частин світу знайти численні паралелі у цих подіях. На нашу гадку, у Польщі в передвоєнний період можна знайти речі, які у свою чергу нагадують події, що відбуваються в Україні, тому що поляки пережили справжню mixta belli (чи як її називають сьогодні – гібридну війну, або ж змішану стратегію). Більше того, політика польських урядів у ті часи може не тільки представити корисний приклад підготовки до можливої широкомасштабної оборони, а й підказати, яких помилок слід уникнути у подібній ситуації.

Інформаційна війна. Відомо, що у 30-х роках ХХ століття Друга Польська Республіка стала ціллю двох безпрецедентних за своїми масштабами інформаційних воєн, організованих проти неї сусідніми країнами – Радянським Союзом та Німеччиною. Якщо Німеччина розпочала цю кампанію спочатку приховано після підписання договору про ненапад у 1934 році, а потім і відверто після денонсації цього договору 28 квітня 1939, то Радянський Союз вів цю війну відкрито ще із середини 20-х років, використовуючи такі звиклі нам терміни, як  «фашизм», «імперіалізм», «буржуазний націоналізм» тощо. [Wojna obronna Polski w 1939 // Sciaga.]. Ідейна агресія СРСР проти Польщі була суттєво розширена після створення у середовищі польського політикуму прорадянських (або, як прийнято писати у наукових колах -радянофільських) політичних організацій (аналогія). Це насамперед стосується комуністичних партій, які, говорячи сучасною термінологією, виконували роль інформаційної п’ятої колони, постійно звинувачуючи польську владу і політиків у фашизмі, вчиняючи передвиборчі демарші, саботажі та інформаційні фальсифікації [Перед виборами // Сель-Роб. – 1930. – 7 вересня. – № 201]. На чолі таких прорадянських і проросійських партій стояла Комуністична партія Польщі і, частково, Комуністична партія Західної України [40-річчя створення КПП і КПЗУ // Наша культура. – 1958. – № 7.] Іншими рисами антипольської агітаційної кампанії були міжнародні «викривальні» виступи радянських дипломатів, відкриті звинувачення польських урядів у фашистькому ставленні до національних меншин (за відсутності російськомовного населення) та поширення ідеї захисту і порятунку жителів Західної України і Західної Білорусії шляхом відокремлення їх від Польщі і приєднання до СРСР (аналогія очевидна) [Вальтер М. Західно-Українські справи в світлі загальнопольської ситуації // Наша правда. – 1929. – № 1-3. – С. 22-31]

Навесні-влітку 1939 року Німеччина стала відверто вимагати у Польщі надати Данціґу екстериторіального статусу з метою забезпечення прав німецькомовного населення (ще одна аналогія), а у дипломатичних колах представники 3-го Рейху відверто заявляли, що Данціґ рано чи пізно буде німецьким. Німеччина розпочала кампанію дезінформації, дипломатичного тиску та жорсткої пропаганди, як в Європі, так і на території Польщі з метою переконати міжнародну спільноту і перш за все, Англію у необхідності вирішення питання Данціґу. [J.Heinemann. The Road to War IV // Boston College / Heinemann.] Ці події були названі Війною нервів, що, безумовно, є аналогом нинішньої інформаційної війни.

Відповідь Варшави на ці виклики була двоякою: з одного боку, упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття силові структури  Польщі жорстко боролися з прорадянськими партіями та організаціями, звинувачуючи їх в антидержавній діяльності, забороняючи і, навіть, відправляючи їхніх членів у концтабір. [Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на Западно-Украинских землях в период империализма. – Львов, 1983.-С.208-244] Польська дипломатія розгорнула дуже активну і успішну діяльність із захисту інтересів своєї країни і пошуку союзників, найпершим з яких стала Англія. З іншого боку, Польський уряд мав настільки надмірну надію на мирне і дипломатичне вирішення питання Ґданьська, що план оборони держави виконуваувся із затримками, а технічне забезпечення війська, яке до речі становило більше, ніж чверть мільйона добре підготовлених солдат і офіцерів, велося повільно і неефективно. [S.Sikorsky. Wojsko Polskie w przededniu wybuchu wojny niemiecko-polskiej 1939 roku. Zarys sytuacji politycznej i wojskowej // Konflikty. ­-28.8.2008] 

Провокації та саботажі. Користуючись підконтрольними Москві політичними партіями, Радянський Союз постійно ставив польські спецслужби  перед фактом можливого збройного повстання та опосередковано звинувачував польську владу у фашизмі та підготовці агресії проти СРСР, викликаючи польських дипломатів на безперевні суперечки. [Вальтер М. Західно-Українські справи в світлі загальнопольської ситуації // Наша правда. – 1929. – № 1-3. – С. 21-38]. Однак найагресивнішою інформаційною провокацією Москви проти Польщі була заява Владіміра Потьомкіна, заступника Молотова, від 17 вересня 1939 року, у якій йшлося про те, що Польща, як держава не відбулася і збанкрутіла, тому жителі західноукраїнських і західнобілоруських земель потребують захисту Червоної армії (чітка аналогія). Відповідь Польщі на це була знову ж таки подвійною: сильна позиція на диплолматичному фронті і жорсткий тиск силових структур на внутрішнього ворога та серйозна недооцінка агресивності Радянського Союзу. [ M. Jarosiński. Sowiecka agresja na Polskę // Gazeta Wyborzca. – 2014. – 17.09]

Але саме гітлерівська Німеччина застосувала проти Польщі цілу низку саботажів та провокацій з метою дискредитувати польську владу і створити привід для наступного кроку у mixta belli – вторгнення. Спочатку провокації були інформаційні – заяви окремих німецьких політиків про важливість повернення Ґданьська Німеччині, кулуарні вигуки, провокаційні публікації тощо.

Відповідь Польщі не була співрозмірною, але її уряд хотів відверто показати як Німеччині, так і своєму народові, що країна буде захищатися і захищатися вперто: було створено особливий план оборони держави. Однак, його втілення було відкладене і почалося лише після окупації Судетів. [Marek Gałęzowski. Polski Wrzesien // Instytut Pemieci Narodowej. Strona główna / Wstęp] І знову ж таки, зволікання із адекватною відповіддю не дозволили Польщі належно відбити майбутній напад.

Другою фазою провокаційної кампанії були акції, спрямовані на початок збройних сутичок. В основному, вони велися на сілезькому прикордонні та навколо Ґданьська; тут застосовувалися такі види диверсій, як теракти, підпали, створення ДРГ, які під виглядом польських бойовиків нападали на німецьке населення (знову аналогія), хаотична стрілянина. 22 липня 1939 року на польсько-німецькому прикордонні вже лилася кров, у серпні 1939 року у зв’язку із сутичками, Польща почала таємну мобілізацію. [Poland sidesteps Provocation // The Canberra Times. ­– 1939. - 22.09 (digitized via Trove); J. Radzilowski. Invasion of Poland // World War II Database]. І звісно ж найзнаковішою провокацією проти Польщі є усім відомий підпал радіостанції в Ґлівіце.

Незважаючи на те, що відповідь Польщі, як військова, так і дипломатична була рішучою, справа оновлення технічного забезпечення та належної структуризації війська не йшла далі першої фази, а надмірна надія на дипломатичне вирішення залишалася. Міжнародна спільнота постійно спонукала польський уряд до мирного вирішення проблем і закликала не провокувати Гітлера. [Найближчі дні вирішать: мир чи війна // Діло. – 1939. – 23.08]

Вторгнення. 1 вересня 1939 року о 4:45... Усі частини змішаної стратегії поєднано, завершальну фазу задіяно. Польський народ гідно зустрів агресора. Почалася не тільки активна мобілізація (яка забезпечила 2,5 млн солдат вже в перші дні війни), але утворення батальйонів територіальної оборони (50 000 стрільців), нових армійських груп, партизанських з’єднань, підпільних структур тощо. [S.Sikorsky. Wojsko Polskie w przededniu wybuchu wojny niemiecko-polskiej 1939 roku. Zarys sytuacji politycznej i wojskowej // Konflikty. ¬ 2008. – 22.08]. До речі, слабкість польського війська була дуже міфологізованою німецькою пропагандою, розрахованою вже на внутрішнього споживача, адже ми знаємо, що створення потрібного образу ворога у середовищі власного населення є також активною частиною змішаної стратегії. З іншого боку, польський штаб недооцінив агресивність СРСР, і ця недооцінка мала місце вже навіть після вторгнення РККА на територію Польщі.  У великій мірі її результатом є трагедія Катині. Крім того, фахівці зафіксували неналежну співпрацю між штабами та з’єднаннями польського війська, та недосконалість польської оборонної структури. [P. Sierechan. Agresja ZSRR na Polskę 17 września 1939 roku // Polskie Dzeje. – 2010. – 17.11.]

Отже, довоєнна Польща у багатьох випадках адекватно зреагувала на виклики змішаної стратегії. Зокрема, належно працювали структури внутрішнього фронту, дуже активно діяла дипломатія, патріотичне виховання та персональна підготовка армії були на високому рівні. Однак, при цьому, польські уряди переоцінили підтримку західних союзників, та недооцінили агресію СРСР, що завадило провести належну структуризацію польського війська та завершити оновлення його технічного оснащення.