Народився і виріс хлопець у Миколаєві. Пішов на війну по мобілізації. Та, за іронією долі, не дослужив до «дембеля» 6 днів – отримав поранення.

А що із трьома побратимами, які були із вами в окопі тоді?

Уже вдома. Один бігає. Іншому ще треба провести купу пластичних операцій – йому сильно пошкодило ніс.

Як ви взагалі потрапили до 128-ї бригади, адже ви сам із Миколаєва?

Після мобілізації десь два тижні я провів у Широкому Лані. Потім мене відправили на Десну.  Там був десь місяць. Ну і там, на Десні, розбирали в різні бригади людей певної спеціальності. Ну так я і потрапив до 128-ї бригади.

Спочатку нас відправили на Луганщину. Були неподалік Щастя. Потім була Михайлівка. На деякий час нас відправили на Яворівський полігон (Львівщина) на підвищення кваліфікації. Потім знову відправили на Широкий Лан. Це було взимку. Пам’ятаю, як розгрібали сніги по пояс, аби поставити намети для проживання. Після Широко Лану поїхали у Піски.

А яка у вас спеціальність військова? Звання?

Командир відділення ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу). Молодший сержант.

Які у вас були перші враження від війни?

Коли я потрапив на передок, мені було дуже цікаво. Був навіть певний азарт, кураж (посміхається).

Чи відчували страх?

Взагалі страшно не було. От перший обстріл – так, було трохи страшно. Було незвично. Але потім уже другий, третій обстріл – звикаєш. Уже знаєш куди бігти, що робити. Скоординували із хлопцями свої дії і «працювали».

Ворога бачили?

Бачив у тепловізор.  Вони зазвичай висувалися  вночі. Вдень вони в основному мовчать. А от тільки стемніє, так одразу обстріл починається. А нам у відповідь не можна: «спостерігайте». В принципі, у нас була техніка, але якщо немає команди… Насипати можна було добряче. Коли на початках дозволяли вести вогонь у відповідь, то ми їм таку відсіч давали, що 3-4 дні нас ніхто не чіпав. Ну а зараз лиш команда «спостерігати».

На фото - Олександр у зоні АТО
Олександр у зоні АТО

Як ви вважаєте, чи змінилася українська армія за ці два роки війни? Чи є прогрес?

Так, українська армія змінилася. Скажемо так, «приспособилася» до цього всього.  Але я вважаю, що наше керівництво де в чому не має рації. Я вважаю, що із самого початку треба було придушити це все (перші спроби окупації), щоб не затягувати. Від самого початку треба було дати гідну відсіч окупанту. Ніхто б тоді на нас не пішов. Все було б добре. І стільки хлопців зараз би не лежало тут (в госпіталі), і не було б стільки втрат.

Так якою ж має бути нова українська армія?

Порядок. Має бути порядок. Ну і … краще годувати солдатів.

Вас погано годували? Були проблеми із забезпеченням?

Готували ми переважно самі. Частину продовольства давала армія: якісь крупи, картоплю. А решту – фактично купували самі. Скидалися із хлопцями і купували у найближчому містечку. У Широкому Лані взагалі майже весь час своїм коштом жили.

В зоні АТО із місцевими спілкувалися?

Один раз у мене була спроба налагодити контакт, але мені не сподобалося. Ми якраз тоді виїхали в Селідово. От… одні нормально ставляться, інші з-під тишка намагаються тобі посміхатися, а потім у спину плюють. І одразу дають зрозуміти, що краще тобі не підходити до них.

Зазвичай спілкування було таким: прийшов у магазин, скупився і пішов. Бували такі випадки, коли приходиш в магазин, чемно вітаєшся, а на тебе дивляться, наче ти з автоматом прийшов і кажеш: «віддай». Бували такі випадки, що й відповідали нам чемно, але поки говорили, то протерміновані продукти підсовували. По різному бувало…

Ви цивільного життя фактично не бачили після війни…

Ні… лікарня, лікарня, лікарня… От рахуй, з квітня по липень  - лиш підвали, окопи, руїни… Ото іноді в Селідово по продукти виїжджали. А тут хіба на колясці. Бо після операцій ноги ще слабкі.

Коли пішли на війну, хто на вас чекав вдома?

Бабуся. Вона десь пів року не знала, що я на війні. Вона думала, що я десь в «учебці». Дізналася про те випадково, коли мої друзі прийшли до неї  і принесли посилку для мене. Бабуся як почула про «передок», одразу за телефон, давай дзвонити мені. Я її заспокоїв, що у мене все добре… «Ти ж там обережно. Ти ж у нас такий непосидючий…», - почала бабуся. Як тільки була вільна тиха хвилинка, то одразу зідзвонювалися з нею. Вона навіть до кінця не знає, що зі мною трапилося. Тобто, не знає про поранення. Думає, що у мене просто відкритий перелом ноги.

Чи мріяли про щось на передовій?

Була думка після дембеля з’їздити в якесь місто. А ще стрибнути із тарзанки, щоб висота була хороша. Ну і головне, що хотілося, та й хочеться зараз – родина. Родину хочу. Щоб повертатися із роботи і обнімати кохану,  малих своїх (сина із донькою хочу). Робота є, руки є… залишилась родина. З батьком своїм довго не спілкувалися. Але він одразу ж приїхав, коли дізнався про моє поранення з новин. Я коли його побачив, то аж сам сів на ліжко.

Чесно кажучи, із 128-ї бригади не можу показати пальцем на людину, яка б забилася в куток від страху. Всі якось на позитиві були, посміхалися, жартували. Був такий випадок. Був у нас там один чоловічок, який зробив собі саббуфер із розбитих колонок. Уявіть собі, 06:00 ранку – гімн України на всі Піски на усю гучність звучить. З тої сторони як почали стріляти... Не сподобалося, не сподобалося окупантам (посміхається).

Були свої плюси, були свої мінуси. Я не міг виспатися, наприклад. Перший тиждень на «передку» я взагалі не спав. Поруч завжди бронежилет і автомат лежали. Потім вже звик, що по нас постійно стріляють.

Образливо лиш одне, що за 6 днів до дембеля отримав поранення. Вже й указ був підписаний. Вже речі потроху став збирати…  і тут на тобі.


Уламки, які дістали із тіла Олександра

Алла Федорченко, «Вголос»