Гасло проекту «Єврейська історія Львова – це спільна спадщина і відповідальність». Урочиста церемонія відкриття простору розпочнеться о 15:00, на місці Бейт Гамідрашу (закінчення вулиці Староєврейської). На 18:30 та 19:00 - дві ознайомчі екскурсії “Простором Синагог”. А о 20:00 почнеться мистецька програма “Мистецтво пам’ятати: голоси міста”. Будуть виконані твори композиторів Йозефа Коффлера та Марка Копитмана.

У межах проекту відвідувачі побачать свідчення страшного злочину проти людяності – залишки зруйнованих у часи Голокосту синагоги «Золота Роза» та єврейського Будинку навчання.                                        

Слово голокост – грецьке – (холос – усе, каейн – спалювати, тілоспалення), термін – шоа єврейське – загибель. У 1939-1941 рр. єврейська спільнота Львова зросла за рахунок утікачів із окупованої нацистами Польщі до 140-150 тис. мешканців. На превеликий жаль, доля львівського єврейства, як і українського в цілому, була трагічною. Його абсолютна більшість стала жертвою нацистського геноциду – загинула під час Катастрофи (Голокосту).

29 червня 1941 р. у Великий Любінь (Львівщина) увійшли німецькі війська. У першу чергу вони ув’язнили всіх євреїв і розстріляли їх за містом. До слова, за даними блаженної пам’яті Євгена Наконечного, у липні 1941 р. населення Львова складалося із 170 тисяч поляків, 120 тисяч євреїв, близько 50 тисяч солдатів німецького гарнізону та військового запілля і лише 40 тисяч українців.

На початку радянсько-німецької війни радянські війська і частини НКВС, що відступали, стратили у львівських тюрмах 7 тисяч осіб. 30 червня 1941-го німецькі війська зайняли Львів. Відкривши тюрми, українці побачили там тисячі трупів. Нацисти поширили листівки, в яких звинуватили у злочинах євреїв. У місті почалася антиєврейська вакханалія. У січні 1942-го у Ванзеє, що у передмісті Берліна, прийнято рішення про цілковите винищення єврейського населення (О. Войтюк). У липні-серпні того ж року німці почали депортацію євреїв з варшавського гетто до табору смерті в Треблінці. Жертв убивали там вуглекислим газом, а останки спалювали (М. Галензовський). У період німецької окупації для полагодження адміністративних справ євреїв було створено юденрат («єврейська рада»). Євреї втратили будь-які громадські та громадянські права – повинні були носити на руці пов’язку із зіркою Давида, у жовтні 1941-го нацисти створили єврейське гетто у Львові.

Зі спогадів депутата Львівської обласної Ради Ярослава Гнатіва: «Був страхітливий 1942 рік. Шостої неділі по Великодню на ринковій площі мого родинного містечка Миколаєва зібралася вся громада: українці, поляки, євреї, німці. На чолі з греко-католицьким священиком о. В. Федусевичем процесія обходила границі міста. Поряд з ним ішов ксьондз, рабин і баптистський проповідник. Люди тиснулися одне до одного, ніби захищаючись від жахів світової війни. Зупинялись біля кожної каплички, що були замаєні берізками, о. Федусевич правив молебен. Це був останній хід оцієї такої розмаїтої і водночас одностайної громади» (Б. Гнатовський).

Ще декілька спогадів та фактів про життя-буття євреїв у роки війни: «Під час окупації німці забрали жидів (слова єврей ніхто не чув) зі Львова та околиць, ловили на вулицях і кидали до Львівського гетто. В нещасних забирали золото, роздягали й товарним потягом везли до Белзця (недалеко Рави-Руської) і там спалювали. Одного дня мама працювала на городі біля залізничної станції, коли їхав товарний потяг і трохи пригальмував. З товарних вагонів вискочили голі люди і почали втікати, хто по подвір’ях, хто по городах. Один побіг на наш город і впав недалеко від мами в бульбиння. Коли мама прийшла до хати, вся тряслась від страху. За втікачами бігли німецькі солдати й стріляли. Того, що сховався біля мами, не побачили. Двох вбили. Потім люди пошепки говорили, що двоє жидів добігли до лісу, ввечері прийшли до когось до хати, їм дали дещо з одягу, трохи їжі і вони пішли» (Л. Клюк).      

За словами Йосифа Гельстона, на теренах Львова «місцями масових знищень гітлерівці обрали пісковий кар’єр поблизу дріжджевого заводу і яр, біля табору примусової праці в кінці вулиці Янівської. За даними комісії з розслідувань фашистських злочинів, в кожному з цих місць розстріляно майже 200 тисяч чоловік. Спочатку, в листопаді-грудні 1941 року, масові розстріли євреїв відбувались в пісковому кар’єрі поблизу Кривчиць. Пізніше євреїв із містечок транспортували до станції Клепарів, а звідти пішки відпроваджували в яр за Янівським концтабором. Коли Долини Смерті за Кортумовою горою виявилось замало, гітлерівські окупанти з’єднали залізничною колією станції Клепарів та Кривчиці, після чого транспортували потягом євреїв на розстріл у пісковий кар’єр. Ця залізнична колія існує до сьогоднішнього дня. У книзі Леона Велічкера «Brygada smierci Sonderkomando 1005», Krakow, 1946, є розповідь про те, в який спосіб відбувались ці розстріли. Ховали розстріляних євреїв у великих ровах. В 1943 році, коли ситуація на фронті змінилась не на користь німців, в Янівському концтаборі із в’язнів зробили команду, яка знищувала сліди гітлерівських злочинів, спалюючи трупи. 19 листопада 1943 року працівники бригади підняли бунт і, перебивши охорону, втекли, лишивши «роботу» незавершеною. Після війни кожне з цих місць залишилось непошановним».

Четвер, 19 листопада 1942-го, містяни Дрогобича назвали «кривавим», «диким днем». Того листопадового дня німецькі окупанти проводили масову каральну акцію: у відповідь на вбивство одного з них, гестапівці почали розстрілювати кожного перехожого на вулицях гетто. Жертвами цієї масакри стали 265 євреїв-дрогобичан. Тіла їх було перевезено на новий єврейський цвинтар. Свій останній притулок знайшов там і Бруно Шульц (1892-1942), єврейський художник, письменник. Сьогодні поблизу місця цієї братської могили лежить надгробна плита з Зіркою Давида й відповідним написом польською мовою. Поставлено плиту коштом сина викладача гімназії Анатоля Шермана, який теж був убитий у «дикий» четвер. А син пережив Голокост і мешкає нині у США… Щороку, 19 листопада, збираються в місці загибелі автора «Санаторію під Клепсидрою» (1937) шанувальники спадщини Бруно. Миготять свічки, звучить кадиш (Л. Гольберг).

Сьогодні пам’ять про нього увічнена у Дрогобичі назвою вулиці, перед входом до аудиторії колишньої гімназії (в якій викладав Шульц), нині – корпусу педагогічного університету імені Івана Франка встановлена меморіальна таблиця, в музеї університету – погруддя Майстра, виконане на поч. 1990-х скульптором Петром Флітом. Про Бруно Шульца нагадує також меморіальна таблиця українською, польською та івритом, що встановлена на вул. Юрія Дрогобича, 12. Тут від 1910-го до приходу нацистів, мешкав Шульц із родичами.

На теренах Дрогобиччини маємо ще одне сумновідоме місце для єврейської спільноти часів нацистської окупації. Йдеться про Броницький ліс (10 км від Дрогобича), де було змакрасовано близько 11 тисяч євреїв. У самому ж Дрогобичі нацисти облаштували єврейське гетто, з обох боків якого був напис: «Єврейська дільниця. Вхід і вихід карається смертю» (Л. Гольберг).

«Місцевий вчитель історії Богдан Степанович Пинка (м. Белз – авт.) розповідав.., як з цілого світу – з Бельгії, Франції, США приїжджають у їхнє місто євреї, аби поклонитися могилам предків. Бо Белз був святинею не тільки українського, але й єврейського народів. «Єврейським Римом», «Єврейською Меккою» називали його. Перші звістки про євреїв, які осіли в Белзі,  стрічаються в записках за 1517 рік. Белзькі міщани дозволили їм осідати за містом та будувати там божницю.

І нині в Белзі живуть легенди про «чудотворних»  рабинів Рокахів, рід яких ніби веде свій початок від царя Давида. Та місцем паломництва Белз став тоді, коли рабином був Шолем бен Елізер Роках. Збудована за його планом синагога, протягом багатьох років була священним місцем євреїв. Згідно з повір’ям,  саме до Белзької синагоги повинен зійти з неба Месія, щоб врятувати свій народ. Чудотвориним рабином називали Шолема й через те, що лікував людей, і не тільки євреїв, але й українців із навколишніх сіл.

Були часи, що єврейське населення в Белзі складало 50 процентів. Під час другої світової війни гітлерівці майже повністю вивезли і знищили цей гнаний народ. – Приїжджі євреї просили дозволу взяти з собою камінець із залишків синагоги, – каже Богдан Пинка. – Я взяв сокиру, почав лупати залишки фундаменту, і ви б тільки бачили, як вони кинулись до того каміння, як навіть пилюку з нього брали в кишені» (В. Габор).

«Влітку 1942 р. гестапо в Рогатині огородило так званий «Юденрат для євреїв» – територію, звідки вони виходити у місто не мали права. Це було гетто, до якого звозили євреїв з усіх сіл повіту. А вже незадовго почалися масові розстріли єврейського населення. Пам’ятаю день, коли батько возом їхав до Рогатина і взяв мене з собою. Перед в’їздом у місто, неподалік гнилища, над яким стирчала висока жовтого кольору стіна, нас зупинили гестапівці, і ми побачили як їхня охорона заганяла туди велику групу євреїв різного віку: і старих, і молодих, і малих дітей. Були й матері, що на руках несли своїх немовлят. Як тільки євреїв завернули під Глиняну гору, перед нами відкрили дорогу. Можливо, ми від’їхали метрів двісті-триста, як заторохкотів кулемет…» (Р. Коритко).        

Ще від літа 1942 р. у Конюхах (Бережанський р-н, Тернопільщина), де мешкала вчителька Стефанія Тихівна (Тиха), переховувався молодий лікар, єврей Шія Лєбер. Спочатку він на день ховався на горищі, згодом зрозумів, що то даремна справа, – люди в селі знали все. Знали й про нього. І для поліції, це, звичайно, не було таємницею. Однак вона не могла ліквідувати єврея без наказу жандарма Вольного. Тим часом добрий, скромний лікар дуже швидко завоював симпатії населення, котре зверталося до нього за допомогою, а то й за порадами. Він лікував і виліковував багатьох хворих. Вольний якось висловився, що не має наміру вступати у конфлікт з населенням, з яким має нормальні стосунки. А розстріляти єврея, мовляв, завше встигне. Це він, без сумніву, узгіднив з бережанською комендатурою гестапо. Восени лікареві вдалося вирвати з гетто свого молодшого брата Дзюнека Лєбера. Переховував його на горищі, згодом використовував як помічника. Навіть уколи навчив робити. Люди приносили Лєберам за лікування що хто міг, хоч вони ніколи нічого не вимагали. Лишок продуктів передавали у Бережани своїм єдиновірцям у гетто. Характерно, що за вимогою Шії Лєбера колишні аптеки, власниками яких були євреї до 1939 р., видавали якимсь чином збережені ліки, в тому числі бандажі і вату. У червні чи липні 1943 р. гетто в Бережанах було ліквідовано відомим усьому світові способом. Лікар-єврей при допомозі Провідника місцевої мережі ОУН Петра Бідного («Шпака») встиг, поки настигла поліція, не тільки вибратися, а й забрати і вивезти медикаменти, інструменти в ліс. Тоді, на Корсові, уже існувала база вишколу куріня УПА. Там знайшлося місце і справа Лєбера. Ще зустрічаються колишні комбатанти УПА, які пам’ятають «безпорадного» лікаря-єврея, що підперізувався ремінцем по-військовому, а «браунінг» носив аж на плечах, пістоль теліпався у нього на хребті. Повстанці жартували з нього, але всі знали, що він возив по лісах медшколу фельдшерського рівня, багатьом нашим хлопцям врятував життя. За неперевіреними відомостями, Лєберові пощастило вибратися на Захід… (Літопис нескореної України. – Кн. 2. – Львів, 1997).

А ось єврей Добровольський, колишній військовослужбовець Червоної армії, був поранений, очутився в німецькому полоні, після визволення вступив у ряди ОУН і став її активним учасником, готував до друку націоналістичні прокламації, листівки, відозви (Там само).

Зі спогадів Єви Бокотей (Скобало) про батька о. Андрія Бокотея (священика у с. Брід Іршавського р-ну на Закарпатті): «Якось у будинку відпочинку в Усть-Чорній до мене підійшло двоє літніх євреїв і питають: «Ви дочка Бокотея, що був у Броді?» Я відповіла: «Так». «Передайте йому великий поклін, – говорять, – він нас врятував від німців, від концтабора, ми переховувалися у лісах і мали контакт з батьком» (Літопис нескореної України. – Кн. 1. – Львів, 1993). 

26-27 квітня 1944 р. трибунал військ НКВД Українського округу засудив мешканця с. Стрибіжа (Житомирщина) Вайтмана Григорія Івановича (1898 р. н.), єврея, який прийняв православ’я (1919), до 20 років каторжних робіт. У постанові судилища відзначалось: «Вайтман Г. в августе 1943 г. связался с группой бандеровцев, которым предоставлял свою квартиру для явок и жительства. На квартире у Вайтмана проживали «Сокол», «Нила», «Оксана», «Галя», и другие агенты центра и окружного провода ОУН. Доставлял ОУН и УПА продукты питания, сахар, водку, соль, табак и другие. В сарае Вайтмана было приготовлено помещение для заготовки продуктов для ОУН и УПА» (Літопис нескореної України. – Кн. 2. – Львів, 1997).

1944-го у Марковій (Прикарпаття) німці вбили восьмеро євреїв та родину, яка їх переховувала: Юзефа Ульму, його дружину Вікторію, яка незабаром мала народжувати, і шестеро дітей. Таких випадків відомо багато; вони свідчать про те, що допомога євреям часто була більшим героїзмом, аніж участь у підпіллі. За деякими підрахунками, Польська підпільна держава зуміла врятувати життя більше 100 тис. євреїв (М. Галензовський). Хоча й мали місце негативні явища: шантаж, коли в євреїв вимагали грошей під загрозою видати їх німцям, доноси на євреїв та осіб, які їх переховували.         

Страхіття нацистського терору над єврейською спільнотою львів’яни ще раз пережили на виставці «Музика Холокости» (серпень-1990). В Україну її привезли із Ізраїлю колишній львів’янин, а тоді генеральний директор і засновник Центру досліджень єврейської музики в період Холокости європейського єврейства п. Моше Хох та його дружина Лія. …1940-го у Варшавському гетто звучить музика єврейського симфонічного оркестру (проіснував до квітня 1942-го). Тоді його ліквідували нацисти. 250 000 євреїв відправили у табір смерті «Треблінка». …Освенцім. Чоловічий табірний оркестр (був і жіночий) зустрічає веселими єврейськими мелодіями напівживих людей. Музика супроводжує їх аж до газової камери… Документальні матеріали, картини,  діапозитиви – основні експонати виставки (М. Базилюк).

1995-го в одній із передач Львівського телебачення журналіст Ярослав Фейло залучив голову меморіальної секції юдейської релігійної громади Мейлаха Шейхета. Шість років він відстежував сліди поховання релігійного діяча єврейського народу, філософа і мораліста, зцілителя і праведника Мойше Єгуди Лейба із Сасова (Золочівський р-н). Він замешкував тут понад 60 років (+1811), мав знання з медицини, лікував хворих. Його праці з єврейської філософії вивчаються в єшивах світу. Після смерті Мойше Єгуди Лейба до каплички-намету на єврейському кладовищі почали стікатися паломники, щоб помолитися на могилі праведника.      

…У с. Єлиховичі поблизу Сасова нацисти створили концтабір і майже щодня гнали на кладовище в’язнів-євреїв та під дулами автоматів примушували їх нищити пам’ятники. Потаємно в’язні переписували написи на надгробках і пляшки з папірцями закопували в землю, щоб після війни люди змогли відновити рідні могили. Не пощадили лихоліття та зла людська воля і каплицю-шатро над похованням Мойше Єгуди Лейба. 1960-го ставленики місцевого колгоспу за два дні бульдозерами зруйнували кладовище і каплицю.

– Коли я знайшов це місце, – розповів Мейлах Шейхет, – то на 99,9 відсотка був переконаний, що це воно. Позаду залишилися пошуки і розслідування в архівах, опитування людей. І документи, і свідчення, і інтуїція підказували – саме ось тут мають бути руїни від поховання. Розкопки почалися наприкінці квітня 1994-го, у вересні ми їх законсервували, а 2 травня 1995-го відновили. Щоб ідентифікувати це святе місце, ми запросили відомого фахівця з Англії – археолога з Оксфорда Джона Мора. Він приїхав разом із своїм асистентом Ричардом Брауном. Розкопки пройшли досить швидко і увінчалися успіхом. Цій роботі сприяло і доброзичливе ставлення до нас місцевих мешканців.

 

Отець Василій [Мельничук], священик УГКЦ, настоятель церкви [св. Миколая, с. Сасів], переконаний, що віднайдені мощі побожної людини і зцілителя приведуть до відродження каплички, яка стане місцем паломництва для багатьох віруючих. Треба завжди бути людьми, – сказав він, – любити й поважати одне одного незалежно від того, до якої нації ми належимо. Тільки загальною любов’ю й повагою зможемо побудувати державу. Добрі справи, справи милосердя не забуваються. Люди ще й досі пам’ятають як митрополит Андрей (Шептицький) рятував євреїв у час війни. Схиляю голову перед мощами єврейського праведника (В. Радовський).

 

1941-го нацисти знищили 385 євреїв у перемишлянському лісі в урочищі «Березина». Серед тих, хто дивом залишився живим і кому пощастило (німці відібрали кількох євреїв для робіт), був мешканець Перемишлян, а нині громадянин Ізраїлю Моше Кішнер. Його сім’я до війни мала свій цегельний завод, але 1939-го радянська влада націоналізувала цю власність. У роки фашистської окупації (з Перемишлянського і Золочівського гетто розстріляли 5 тисяч євреїв), Моше Кішнер разом із мамою, братом опинився у концтаборі. Через деякий час він залишився один. Маму і брата фашисти розстріляли. Своїм життям Кішнер зобов’язаний перемишлянці Ганні Рибак (нині покійна), яка спочатку приносила йому їжу в ліс, а потім переховувала у своїй домівці. Ганні Рибак за цей подвиг присвоєно звання «Праведника народів світу». Українська жінка має своє дерево з табличкою в єрусалимському музеї-парку «Голокост».

Коли 1947-го Кішнер емігрував у Палестину, то поклявся повернутися у Перемишляни і поставити пам’ятники своїй матері Єві Кішнер і всім замордованим співвітчизникам. Слова він дотримав і зі сльозами на очах розповідав під час реквієму про свою долю і долю свого народу. Він встановив також пам’ятник Ганні Рибак на місцевому цвинтарі та Пам’ятний знак розстріляним українцям і євреям у Перемишлянському лісі.

Констатуємо, що вандалів у нас не бракує. Кілька днів перед тим невідомі виламали і викрали пам’ятну плиту вагою 420 кг. На ній, з одного боку, виднівся хрест і текст українською та англійською мовами, а з іншого – шестикутна зірка Давида і текст єврейською, українською та англійською мовами.     

– Ми ж не молимося до пам’ятника, ми молимося до Бога, – наголосив на реквіємі голова демократичної спілки інтелігенції району Іван Путила. – І пам’ять народу неможливо стерти чи зламати. Так само, як не можна уникнути суду Божого за такі злочини.

 

Багатолюдний реквієм (у ньому взяв участь перший секретар Посольства Ізраїлю в Україні Лаві Драр) все одно відбувся…

Митрополит Андрей [Шептицький] видавав зарядження, щоб допомагати євреям в отриманні документів, які рятували їх перед німцями. Тільки у Перемишлянах (грудень 1942-го) було охрещено 500 євреїв. У кожній відповіді на прохання про хрещення підкреслювалося, що воно «не впливає на зміну стосунків влади до охрещеного», і в жоден спосіб не змінить його національності, і не збереже від «не арійського походження» (О. Войтюк).      

«…Після зіткнення з гітлерівськими злочинами, у яких практично використано деяких українських антисемітів, та після ясних і рішучих виступів А. Шептицького усунуто офіційні антиєврейські гасла. Тоді стало ясно, що в майбутньому ці гасла могли б негативно сприйматись; навіть почали приймати євреїв, цих,  що скривалися, у допоміжні служби УПА (головно як санітарів, рушникарів, заготівельників). Проте це не значить, що антисемітизм зникнув з публічного життя українців. По суті, виступи Митрополита на захист життя людини 1942 р. головним чином стосуються саме єврейського населення. У двох випадках безпосередньо він сам заступався за євреїв: у листі з лютого 1942 р. до Гіммлера та в часі візиту губернатора [Оттона] Вахтера (початок 1943 р.).  Внаслідок першого офіційного виступу розв’язано Українську Національну Раду. Гіммлер навіть задумував арештувати А. Шептицького і з цього приводу… проведено обшук у часі богослужіння [в катедрі св. Юра], іншим разом – відкривали гробниці. Митрополит протестував проти використання української  допоміжної поліції (яка підлягала СД) в акціях проти євреїв. «Українську поліцію  використовуєте при вбиванні євреїв… А нам, християнам,  заповідь Божа не дозволяє вбивати… Стою перед Богом і не боюся говорити вам правду. Для  власного вашого добра – отямтеся в останній хвилі». Була також мова про листи Ординаріату і послання Не убий [листопад 1943 р.], у яких [митрополит] закликав людей, щоб відверталися від тих, що брали участь у вбивствах, щоб таким способом завернути їх із хибного шляху» (Р. Тожецький). Відомі також слова Владики із листа до однієї своєї родички: “…Я є як св. Павло, що для євреїв був євреєм і греком для греків, для всіх стався усім, щоб усіх спасти” (Р. Тожецький).

За дорученням ігумена Климентія (Шептицького) захистом євреїв, їх переховуванням та сприянням безпечного переходу євреїв через кордон активно займалися монахи Студитського уставу (1941-1944). Серед них – о. Никанор (Миколай Дейнека), о. Тита (Тимотей Процюк), о. Геман, о. Мартин, архимандрит Юрій Макар, о. Йоан Петерс (німець), ігуменя сестер студиток с. Йосифа (Олена Вітер) (О. Войтюк). Серед врятованих був Адам Ротфельд, – екс-міністр закордонних справ Польщі, – який переховувався в Унівському монастирі. Тоді йому було три роки. Ченці опікувалися ним до десятирічного віку. За наших часів, віддаючи шану Українській Греко-Католицькій Церкві, він відкрив у Свято-Успенській Лаврі меморіальну дошку на честь Праведного митрополита Шептицького, як подяку за порятунок.       

Під час одного із рейдів УПА до Австрії за кордон потрапила єврейка Стелла Кренцбах, яка в 1950-х роках працювала секретарем Міністерства закордонних справ Ізраїлю. Одній із газет вона дала інтерв’ю, в якому розповіла про справжню боротьбу української армії, про те, що під час війни упівці врятували багато євреїв від смерті. Невдовзі після виходу у світ статті Стелла загинула від нещасного випадку за загадкових обставин. Ймовірно, смерть жінки організували службісти НКВД (Р. Шаг). Багато лікарів-євреїв, такі як Самуель Нойман, Антін Кольман, Антін Штерцер, які надавали медичну допомогу повстанцям, після закінчення війни із захопленням та повагою згадували ті героїчні дні, співучасниками яких їм довелося стати. А ветеран УПА Мандик Хасман живе і сьогодні та пишається своїм повстанським минулим (Р. Шаг).

Наведемо декілька витягів із матеріалу Мейлаха Шейхета Слово на відзначення пам’яті жертв Голокосту євреїв у Золочеві. За його даними, у місті стратили близько 14 тисяч тамтешніх євреїв тільки за те, що народилися євреями. У свій час тут жили рабини Йоель Ашкеназі та Авром Хаїм – засновники філософських шкіл… Відомий Мехеле із Золочева увійшов у нашу історію як Золочівський Магід (Оповідач), котрий подорожував містечками Галичини та Волині й пояснював Тору, лікував хворих і підтримував знедолених… Похований у Ямполі на Хмельниччині, він залишився прикладом служіння людям, а його могила стала місцем молитви численних паломників-євреїв, які і розташовані неподалік могили Мойше Лейба з Сасова, видатних рабинів Шолома Швадрона та Лайбуша з Бережан, Ханоха Гейноха з Олесько, Роках з Белза, кабаліста Гершеле з Жидачева…      

В новітні часи… уславився Роальд Гоффман, який народився в Золочеві, а покинувши країну пекла – Радянський Союз, у Новому Світі став відомим дослідником у біології, лауреатом Нобелівської премії. Не менш знані інші нобелівські лауреати – Шмуель Агнон із Бучача, Зельман Абрахам Ваксман із Прилук на Вінничині, Ілля Мечніков з Іванівки на Слобожанщині, Жорж Шарпак із Рівненщини. Водночас А. Ейнштейн щодо обрання його членом НТШ писав: «Вельмишановні панове! Я сердечно дякую Вам за те, що Ви обрали мене членом Вашого шановного Товариства. Я завжди з радістю прийняв би ті вибори, зовсім незалежно від того, які ще іноземні члени належать до Вашого товариства. З найщирішим привітом А. Ейнштейн». …1945 року комуністичні окупанти вивезли зі Львова невідомо куди понад 20 тонн єврейських архівів. Цей злочин фашистської та й совєцької систем ще не засудила прогресивна світова спільнота.

…Висока Духовність, Порядність, Доброта, Взаємодопомога – ці важливіші вартості ортодоксального єврейського життя були, безперечно, й основою українсько-єврейських взаємин. Відхід від цих фундаментальних соціальних основ стався через ворожу та нищівну ідеологію тоталітаризму та, врешті-решт, закінчився для всіх трагічно. Правило, за яким суспільству добре, якщо добре ортодоксальним євреям, працювало в  історії неодноразово. Недарма мудрі галичани-українці з приходом фашизму говорили: «З вас почнуть, а нами будуть закушувати». Ця теза підтвердилася: пообіцявши українцям незалежність і вимагаючи від них нескінченної відданості геббелівській ідеології, чужій моральним настановам українського народу, фашисти за короткий час відізвали обіцянку надати українцям незалежність, а український уряд опинився у вигнанні.

…Сутність людиноненависницьких режимів завжди однакова – Гітлер постановив фізично знищити євреїв, а ще раніше Лєнін фактично заборонив існування єврейського етносу, вдавшись до насильної асиміляції євреїв і космополітичної квазітеорії, щоб надати «зелену вулицю» люмпенам єврейського походження. Вождь пролетаріату створив цілу систему заохочень і нагород за відрив від Вчення Тори та багатосходинкову систему цілковитого приниження, за якою євреї боялися визнати себе такими… Тільки глибоко ортодоксальні євреї та їхні нащадки не зрадили Віри та науки батьків, таємно дотримувалися вчення Тори і тим самим внесли свій вклад у боротьбу з тоталітаризмом радянського зразка аж до його повного згноєння. За це їх судили, вивозили в табори, катували, розстрілювали.

Маємо сказати: єврейський народ пережив тяжкий, а насамперед духовний другий Голокост у Радянському Союзі, чи не найстрашніший, аніж фізичне знищення нашого народу – Голокост у час Другої світової війни. Адже Голокост у Радянському Союзі тягнувся десятиріччями, а євреї, втішені перемогою над фашистами, не відчували, що нового зразка Навуходоносор ще безоглядніше руйнуватиме останні стіни наших храмів – притулку нашої ідентичності. Єврейська громада зі сльозами на очах вільно слухала – перед першою новорічною молитвою – звуки алфавіту із плином часу в понад 70 років. Адже у так звані радянські часи в синагогу засилали чимало агентів НКВС-КДБ, а 1963 року її закрили начебто «на прохання єврейської громади» і відкрили лише завдяки спільним зусиллям єврейської громади й української інтелігенції 1990 року.

Порівняємо: відзнаки та винагороди тим, хто видавав євреїв фашистам, наражаючи бідолашних на смерть, і конверти, спецрозпридільники для тих, хто доносив КДБ або працював на КДБ, поширюючи недовіру і ненависть між людьми. Ті ж фактори досі «працюють» у людських стосунках, хоч КДБ у совєтському варіанті вже не існує… Та ще існує імперська шизофренія, вирощена тоталітарними режимами, шизофренія людиноненависництва, яка оскалюється кривавим тероризмом і в наші дні. Найстрашніші в історії людства тоталітарні режими XX ст. «прославили» себе жахливим Голокостом – знищенням євреїв, і не менш жахливим Голодомором – знищенням українців. Здавалось би, «ніч терору» проти українців і євреїв ніколи не закінчиться…       

Тому засвічуймо Світло Істини – піднімаймо із забуття суть українсько-єврейських взаємин, їхні історичні та психологічні передумови, вивчаймо причини та наслідки тяжких тортур, завданих обом народам, – це потрібно нам усім, нашим дітям, онукам і правнукам, які йтимуть у відкритий світ поруч шляхом злагоди та взаємодопомоги, шляхом спільної боротьби проти руйнівних сил, віддаляючись від тяжкого болю і тяжких втрат і зберігаючи Пам’ять».

Доречно згадати слова українського славетного вченого-історика, державного діяча, публіциста Михайла Грушевського (1866-1934) – в Україні також «били хохлів» за те, що «поневолені наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу,… повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці».

…У звільненому від нацизму (1944) Львові нараховувалось всього біля 3,5 тис. євреїв (В. Меламед). За іншими даними, на початку серпня 1944 р. у Львові проживало… 17 євреїв. На середину жовтня 1946 р. – майже 13,2 тис. осіб. Зростання єврейської спільноти Львова вчений-дослідник Василь Гулай пояснює за рахунок прибулих, зокрема керівних кадрів, зі східних регіонів СРСР. За його ж даними, наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. XX ст. соціальний портрет тогочасної львівської єврейської громади включав: 40% службовців, 10% робітників, а решту становили домогосподарки, пенсіонери та утриманці. У найбільші єврейські свята синагогу відвідувало 2,3 – 2,5 тис. осіб.

За даними авторів навчального посібника «Історія релігії в Україні» (1999), у Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток – так звана Трансністрія, де звільнення дочекалися 15-20 тис. із 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де окупанти не встигли знищити 16 тис. євреїв. У Європі під час Голокосту (1939-1945) насильницькою смертю загинули 6 млн європейських євреїв, з них 1,5 млн в Україні (С. Боруцький). Всього ж українського єврейства було понад 3 млн осіб (20% євреїв у вьому світі; 1897 – 30%) (ЕУ. – Т. 2). Найбільших втрат зазнали євреї з  приєднаних до СРСР західноукраїнських територій, де після вигнання нацистів їх лишилося 2% (17 тис. осіб) від довоєнного числа (В. Литвин).

Символом нацистського антисемітизму (XIX ст.), тих 50 гетто й 180 концтаборів, що були організовані гітлерівцями для винищення євреїв, став Бабин Яр (Київ). Тут за кілька днів у вересні 1941-го було вбито 33 тис. осіб. За різними даними, тільки в Бабиному Яру нацистські окупанти розстріляли від 70 до 200 тисяч людей різних національностей, але щонайбільше – євреїв. На Нюрнберзькому процесі над керівниками нацистської Німеччини фігурувала цифра 100 тисяч жертв (Україна молода.  – 2012, 2 жовт.). Згадуючи про ці сумні події у дні офіційного візиту в Україну (2001), святої пам’яті Іван Павло II наголосив: «Хто зможе забути про цю жахливу данину крові, якою вони (євреї – авт.) заплатили за фанатизм ідеології, яка захищала перевагу однієї раси над іншими? Власне тут, у Києві, у місцевості Бабин Яр, під час нацистської окупації за кілька днів вбито величезну кількість людей, серед яких понад 100 000 євреїв. Це був один серед багатьох найжорстокіших злочинів, які, на жаль, була змушена записати історія у минулому (XX – авт.) столітті».

Читачам рекомендуємо працю В. Нахмановича про історію, сучасність та майбутнє Бабиного Яру. Згадка про цю місцевість існує з 1401-го. Тоді власниця землі біля неї, баба-шинкарка, заповіла її домініканському монастирю. Згодом Яр було пойменовано Бабинем, або, як називали його впродовж XV-XVII ст. – урочищем Бісова (Шалена) Баба. З роками тут постала низка кладовищ – православне, магометанське, караїмське, єврейське, на початку XX ст. сформувався цілісний некрополь. Найбільша трагедія тут розігралася 29-30 вересня 1941 р., коли відбувся масовий розстріл нацистами єврейської спільноти (загинуло 33 771 особа).

Вельми показово, що деякі акції української інтелігенції, як, наприклад, виступ українського письменника Івана Дзюби в Бабиному Яру (29 вересня 1966), набули найширшого резонансу й довели світові, що влада, яка влаштовує розважальний центр на місті жахливого злочину, не є власне українською. Бабин Яр для сучасного світу – один із двох (поряд із Аушвіцем) символів Голокосту. Для України – Бабин Яр є також символом знищень багатьох інших груп її населення – ромів, українських націоналістів, радянських підпільників, футболістів київського «Динамо», душевнохворих із лікарні імені академіка Івана Павлова… 1996-го, у рік 50-річчя трагедії, Президент України Леонід Кравчук (1991-1994) підкреслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здійснено стільки несправедливостей у нашій історії. До слова, успішно пройшов також офіційний державний візит Л. Кравчука до Ізраїлю, де він став 13 головою іноземної держави, якому надали можливість виступити в кнесеті (парламенті). У зв’язку із роковинами трагічних подій – 70-річчя трагедії Бабиного Яру прийнята постанова Верховної  Ради України (5 липня 2011). Відбулися державні заходи пошанування пам’яті невинно убієнних. Оскільки 29-30 вересня 2011 р. випало на перші дні Рош а-Шана (Новий рік), а 1 і 2 жовтня – це субота і неділя (юдейський та християнський вихідні) почесті перенесли на 3 жовтня (В. Нахманович).

Бабин Яр… Янівський табір у Львові… В останньому під час нацистської окупації міста розстріли проводились незвичайно – під музику. У таборі був створений оркестр із в’язнів (більше 40 осіб), під орудою професора консерваторії композитора Л. Штрипса та диригента оперного театру Я. Мунд(т)а. Напереддень ліквідації табору оркестранти були розстріляні… (Ф. Петрякова). За словами Курта І. Лєвіна (сина львівського рабина Єзекиїля (Йєхескіля) Лєвіна, якого разом із молодшим братом Натаном та їх мамою (обоє, на жаль, загинули в гетто) праведний Митрополит Андрей (Шептицький) намагався врятувати від нацистів), «жидівська громада у Львові не могла пережити потрясінь Другої світової війни. Її члени загинули в газових камерах у Белзці, їх постріляли в гетті, чи помордували в Янівському концентраційному таборі, а коли терпіння скінчилися після втечі німців, усього триста жидів зареєструвалися в Жидівському Комітеті». Це стало причиною найбільшого сплеску сіонізму, якому почало симпатизувати чимало людей світу.

Декілька слів про головного рабина Львова часів німецької окупації  Й. Лєвіна (1898-1941). Він народився у Бродах у сім’ї рабина головної міської синагоги, дід його був знаним талмудистом (ребе Шмельніс). Йєхескіль навчався у хедері та гімназії, закінчив Ягеллонський університет (Краків),  здобув звання доктора філософії. У 26 років став рабином синагоги у Катовицях, 1928-го запросили на посаду головного рабина синагоги «Темпл» (Львів). Ребе Лєвін погодився працювати в ліберальній синагозі (1840) за умови запровадженням там ортодоксальних обмежень і правил. Він також був активним діячем сіоністського руху, викладав у навчальних закладах (Б. Дорфман).       

Загальновідомий лист митрополита Андрея (Шептицького) Святішому Отцю Папі Пію XII (29-31 серпня 1942), в якому осуджуються звірства фашизму над євреями у Галичині.: «Скоро вже рік, як немає дня, коли б не відбувалися наймерзенніші злочини, убивства, крадіж, конфіскації і насильства. Перші жертви – євреї. Кількість євреїв, вбитих в нашому малому краї, уже досягла 200 тисяч… З часом стали вбивати євреїв на вулицях, на очах у всього населення без тіні встиду… Вбивці привикали до мук євреїв, тисяч невинних людей, привикли до вигляду крові і спраглі крові (С. Макарчук).      

 

Продовження далі