Початок статті

«Митрополит не обмежувався до пересторог та закликів до своїх вірних, але сам давав порятунок і наказував рятувати людей і, як знаємо,  жив у дуже важкому часі, у складних політичних обставинах. У себе скривав рабина Лільєнфельда (з Підгаєць), Хамаїдеса (з Катовиць), синів рабина Левина (зі Львова) Курта і Натана, та сім’ю Давида Кагане (зі Львова); він також наказав переховати 150 єврейських дітей і дорогоцінні старі родали. В цьому ділі допомагали йому ігумени і багато монахів (василіяни, студити й інші); вирізнялася в цій акції настоятелька студиток сестра Йосифа, влаштовуючи дітей і деякі єврейки в світських громадських приміщеннях. Варто згадати, що й світські діячі займалися рятуванням євреїв, (серед них на особливу увагу заслужив Омелян Масляк, директор Львівської публічної бібліотеки” (Р. Тожецький).

Так, ми не можемо уникнути питання про участь окремих українців у воєнних злочинах проти єврейської спільноти в роки минулої війни. Йдеться про причетність до винищення євреїв так званої української допоміжної поліції та українців у складі частин «гіві», які використовувалися німцями для арешту євреїв, провадження їх до концтаборів, місць страти та проведення екзекуцій. Вони виконували ці функції не лише на українських землях, але й у польських та литовських гетто (Я. Грицак). Основна смуга погромів 1941-го збігається з територіями, окупованими радянськими військами щойно у 1939-1940 р., – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали швидкої ”совєтизації” і де радянський терор був особливо жорстоким. Тому німецькій пропаганді було досить легко спровокувати антиєврейські погроми (Я. Грицак).      

Німецька пропаганда в роки окупації безупинно повторювала, що євреї посідали ключові позиції в радянській адміністрації, доносили й допомагали заарештовувати українців, розстріляних під час відступу Червоної армії (серед закатованих було декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німці мовчали). Головні організатори масових страт українців відступили з військами. Місцеві ж євреї, які у свідомості галицьких українців пов’язувалися із більшовицькими посібниками, залишилися. Розлючені натовпи людей змушували євреїв прибирати тіла убитих. Вся операція супроводжувалася насильствами.

Як твердять єврейські автори, лише у Львові (початок липня-1941) під час триденних погромів загинуло від 2 до 6 тис. євреїв. У так звані «дні Петлюри» (липень-серпень-1941) українська поліція знищила ще близько 5 тис. львівських євреїв, переважно з числа інтелігенції. У цілому ж антиєврейські погроми мали місце у 58 містах і містечках Західної України (загинуло 24 тис. євреїв). З іншого боку, львів’яни, які пережили війну і залишилися в Україні, не пам’ятають будь-яких великих антиєврейських акцій. Нині між українськими й єврейськими істориками триває суперечка, скільки українців брало участь у переслідуванні єврейського населення (Я. Грицак). Так, грабування єврейського майна було нормою під час погромів, але воно толерувалося поки велося німецькими частинами. І, навпаки, якщо до цього вдавалася українська поліція, то грабіжників чекало серйозне покарання (аж до розстрілу – восени 1942, Дрогобич).

Однак, ще раз повторимо: серед 35-40 млн українців знайшлося чимало інтелігентів, простих селян і містян, які, ризикуючи життям, надали притулок сотням і тисячам євреїв. В одному випадку життя єврейської жінки врятував навіть офіцер української поліції, в іншому – український бургомістр Кременчука. Тільки у Галичині за допомогу євреям страчено 100 осіб. Були випадки, що єврейські родини рятували всією громадою того чи іншого села. Бралися полегшити їх долю навіть колабораціоністичні організації. Окремі українські поліцаї ухилялися «від служби під час єврейських актів», а навіть вдавалися до визволення євреїв. У листопаді 1941-го у Львові був створений українсько-польсько-єврейський координаційний орган для допомоги ув’язненим. Він надіслав німецьким окупантам меморандум проти запровадження гетто у Львові.      

Донині маємо чимало суперечливих фактів стосовно ставлення ОУН-б до євреїв й антиєврейських погромів. З одного боку, за словами Ярослава Стецька (1912-1986), «…комплекс жидівський чи польський не існував для нас як якась суттєва справа. Ми мали важливіші історичної ваги для України завдання перед собою». З іншого боку, українське націоналістичне підпілля за весь час німецької окупації не видало жодного політичного документа з засудженням винищення єврейського населення. Та й партійно-комуністичне підпілля і червоний партизанський рух також не спромоглися на видання аналогічного документа.       

Мрії євреїв сповнились 10 травня 1948 р. (5 іяра 5707), коли Національна Рада проголосила створення держави Ізраїль. Єврейська державність була відновлена після 19-ти століть вигнання і страждань!!! «Ізраїль – незвичайна країна. Він був заснований як притулок для єврейського народу, який дуже багато років страждав від європейського антисемітизму, що досяг найвищої точки в часи другої світової війни. Неможливо зрозуміти ізраїльську ментальність, не знаючи про долю євреїв у нацистській Європі» (Х. Бар-Йосеф).

Фундатором держави Ізраїль вважають публіциста, письменника, засновника політичної партії сіонізму, автора праці «Єврейська держава» (1895) – Теодора Герцля (1860-1904). Він прожив всього 44 роки, але саме через стільки років на теренах Палестини – історичної землі єврейської спільноти виник Ізраїль. Сучасне відродження Держави Ізраїль безпосередньо пов’язана із іменем Давида Гріна (1886-1973) – колишнього підданого Російської імперії, якого увесь світ знає як  Бен-Гуріона (1910) (означає «Син лева» – ім’я взято в честь видатного юдейського полководця Бен-Гуріона). Бен-Гуріон став першим прем’єр-міністром  країни. Його ім’я  увічнено у назвах вулиць, міст і аеропорту – одного із найпотужніших летовищ світу. Інша відома діячка країни – Голда Меір (згодом теж прем’єр-міністр) за гроші, зібрані серед євреїв США, закупила у Чехословаччини велику партію зброї, яка допомогла відстояти незалежність Ізраїлю (Е. Шварц).

В Ізраїлі маємо чимало християнських осередків трьох Церков: Православної, Католицької і Протестантської. Місця, пов’язані із земним життям і врочистим духовним служінням людству Ісуса Христа – від Вифлеєма, Назарета до Єрусалима – шануються, доглянуті і безборонно відвідуються християнами з усього світу. З іншого боку, юдейські божниці – синагоги – є у багатьох країнах, де живуть віруючі євреї діаспори, поряд із християнськими соборами, костелами, церквами і молитовними будинками.   

Як ставиться юдаїзм до споріднених йому «Аврамових релігій» – християнства та ісламу? Попри прикрі непорозуміння і забобони, вчителі юдаїзму завжди високо поціновували духовний і моральний імпульси, які принесли людству світові релігії. Скажімо, ребе Яаков Емден (1697-1776) підкреслював, що Ісус зробив світові принаймні дві послуги. «З одного боку, він повністю поділяв віру в Тору Мойсея… бо жоден з наших мудреців не проголошував з більшим запалом вічний обов’язок виконувати закон… Він (людина з Назарета) заборонив поклоніння ідолам і прибрав зображення богів. Він поклав на людей обов’язок дотримуватися семи заповідей, аби не уподібнюватися звірам польовим. Він прагнув удосконалити їх за допомогою моральних вимог, набагато суворіших, аніж приписані законом Мойсея (що загальновідомо). Ця лінія сама по собі безумовно вірна, бо є прямим шляхом до здобуття позитивних якостей…» (В. Єленський).      

Шок, пережитий під час Шоа, злам, яким стало створення Держави Ізраїль, процес розбудови Європи спонукали євреїв до нового перегляду своєї тотожності як громади. Якщо в 1860 р. 90% світового єврейського населення проживало в Європі, то нині цей показник упав до 16%. У Європейському Союзі (1996) він становив лише 8%. Між 1939 та 1945 рр. єврейське населення Греції було винищене на 89%, Німеччини – 78%, Нідерландів – 77%, Бельгії та Люксембургу – 66%, Франції – 44%, Італії – 38% (Ж-П. Віллем).

Якщо пригадати внесок у європейську культуру єврейських мислителів (Герман Коген, Мартин Бубер (1878-1965), Франц Розенцвайг, Вальтер Бенджамин, Жан-Франсуа Ліотар, Теодор Адорно, Макс Горкгаймер (останні двоє критикували як атеїзм, так і теїзм; перший – виступав проти будь-якого образу, включно з образом люблячого Бога, другий – заперечував можливість будь-якої іманентної заміни Бога, не сприймав образ Бога доброго і справедливого, висловлював “тугу за цілком Іншим”), Еммануїл Левінас, Йосеф Агнон Шмуель  (псевд.; спр. ім’я Чачкес (Бучач, Галичина, лауреат Нобелівської премії з літератури (1966), Шолом Рабинович (псевд. Шолом-Алейхем (Мир вам!), (1859-1916), єврейський народний письменник, неповний рік прожив із сім’єю у Львові), Карл Маркс, який «забув про людину та її свободу»…), то можна усвідомити, наскільки єврейська пам’ять є суттєвою для Європи. 

Хоча стосовно К. Маркса, то варто згадати його працю «До єврейського питання» (1844). Тут Маркс, єврей за походженням, стверджував, що у своїй істоті єврейське питання є проблемою винятково сутогосподарського характеру: «Яка є світська причина єврейства? Практична потреба – егоїзм. Який є світський культ євреїв? Шахрайство. Який є його бог? Гроші». Тому, на думку Маркса, «емансипація» євреїв, зрештою, означає емансипацію людства від євреїв. У праці «Капітал» творець модерного соціалізму писав: «Християнство є найчистішою ідеєю єврейства; єврейство ж вульгарно вжитим християнином». Він не уважав євреїв нацією, іронічно трактуючи їхню національність як купецьку або грошову. Тому й стверджував: «Суспільна емансипація євреїв означає емансипацію суспільства від євреїв».     

Нині у Львові майже на початку проспекту В’ячеслава Чорновола (відразу за мостом праворуч) відведена і дбайливо огороджена металевою сіткою ділянка землі. Тут зведено пам’ятник жертвам Голокосту – бачимо символічну скульптуру старого єврея, що простяг руки до неба. Пам’ятник відкритий у 1992 р. (скульптори Луїза Штернштейн, Юрій Шмуклер, архітектор Василь Пліхівський). В його підніжжі на плиті українською та єврейською мовами напис: «Ось я відчиню гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших і дам вам дух мій і ви знову оживете…» (Єзекиїл 37). Біля входу на цей меморіал зустрічає відвідувачів семисвічник (Менора) і вибиті на кам’яному підніжжі слова: “Пам’ятай і в серці збережи”.  Праворуч застигли ще три кам’яні плити, на яких читаємо: «Цією «дорогою смерті» в 1941-1943 роках пройшли і були закатовані німецько-фашистськими окупантами в Львівському гетто 136 800 євреїв”. Тексти  вибиті єврейською, українською і англійською мовами.

За словами Ігоря Мельника, насправді ж гітлерівці вбили на території гетто, що простягалася тодішніми північними околицями міста від Клепарова до Знесіння, під час облав та масових акцій кілька тисяч євреїв. Набагато більше померло від голоду, хвороб та нелюдських умов праці. Восени 1942 р. територія гетто зменшилася до трикутника між сучасними вулицями Замарстинівською, Хімічною, Джерельною та залізничною колією. Формально гетто було перетворено на концентраційний робочий табір, який ліквідували у 1943 році. У 1943/1944 рр. над урвищем при вулиці Шкарповій гітлерівці влаштовували публічні страти через повішання закладників та учасників антинімецької боротьби. Одну з таких екзекуцій відтворено в художньому кінофільмі ”Іванна”, який знімали на цьому місці (1960).

Більшість львівських євреїв була вивезена з міста і знищена в таборі смерті Белжець (Belzec – тепер Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща). За даними інтернет-сайту JewishGen, у березні 1942 р. там було вбито 15 тис. євреїв із львівського гетто, у квітні – 5 тис., у липні – 5 тис., у серпні – 50 тис., у вересні – 1 тис., у листопаді – 10 тис., у січні 1943 р. – 15 тис., у березні – 1,5 тис., у травні 1,1 тис., у червні – 13 тис. (частину з них вбили у таборі масового знищення Собібор), у липні – 1 тис., у жовтні – 2 тис., у листопаді – 1 тис. Усього з львівського гетто до таборів смерті вивезли 95 тис. осіб. Звідти ніхто не повернувся. Менше тисячі євреїв пережило у Львові Голокост.

Вельми символічно, що на цьому ж проспекті навпроти львів’яни звели пам’ятний знак (23 листопада 2002 р.), присвячений жертвам Голодомору. Поруч встановлений Хрест та усічений гранітний куб із написом: ”В 1944-1954 роках тут була пересильна тюрма для в’язнів Галичини, Волині, Буковини та Закарпаття. Через неї до таборів ГУЛАГу пройшло понад 250 тисяч осіб, з яких 419 тут і поховані”. Нині на цьому місці облаштовується меморіальний комплекс жертвам комуністичного терору…                                                                                                        

Дві сучасні пам’ятки двох народів – єврейського і українського, які мають різні мови, культури, віросповідання, а одного і того ж Бога, як на Небі, так і на Землі. Тому ще раз                                                                                                        звернемося до слів українського історика Ярослава Дашкевича: «Ми маємо переконливе свідчення того, що характер українсько-єврейських відносин визначали не три-чотири роки кривавої різанини, а 356 років менш-більш нормальних відносин. Бо інакше цілком певно на Україні на початку XX ст. не зібралося б близько третини світового єврейства». 

 

Оксана Боруцька, спеціально для ”Вголосу”.