Чому люди їздять у волонтерські табори? Мотивація в кожного різна: для когось це варіант зекономити на канікулах, для іншого – практикування в англійській, а хтось просто відволікається від власних проблем і турбот. Для мене ж це насамперед можливість відчути країну «з середини» – без відполірованих туристичних місць, сувенірних крамниць і натовпу «отдихающіх». Тому Хорватія запам’ятається мені передусім не морем і пляжами, а прекрасними людьми, синіми ріками, каменистими горами, запальними балканськими ритмами і боснійським прикордонням.

Наша бойова команда

У волонтерському проекті «Una – spring of life» взяло участь 19 волонтерів з 12 країн світу – Хорватії, Іспанії, Великобританії, Ірландії, Бельгії, Італії, Польщі, Росії, Туреччини, Південної Кореї, Канади та України. Віковий склад – від 18 до 47 років (до речі, в деяких проектах бувають волонтери серйозного пенсійного віку).

Робота. Місце дислокації – Срб. Це село на кордоні з Боснією. Етнічний склад населення відповідає назві – в основному тут мешкають серби. Про цей регіон Хорватії докладніше розповім згодом, а наразі зупинюсь на самому проекті. Центральний об’єкт у ньому – річка Уна. Уна справді виглядає неймовірно – дуже глибока і чиста.

Усю нашу двотижневу роботу можна описати одним англійським словом – cut. Ми обрізали кущі, дерева, стригли траву, згрібали листя. Все це робили для того, щоб розчистити пішохідні стежки на берегах Уни. В іншому місці річки цільовою аудиторією були рибалки – для них розчищали зручні підходи до води. Також волонтери допомагали прибирати сільський меморіал, присвячений Другій світовій війні. І остання робоча локація – дерев’яний будиночок (місцеві називали його колибою :)), який треба було покрити лаком.

У волонтерських таборах традиційний розпорядок дня: понеділок-п’ятниця – робочі, субота-неділя – вихідні. Щодня потрібно було працювати близько шести годин. У Србі чи то роботи було замало, чи то нас забагато, але половину «робочого» часу працювати не доводилося. Тому ми просто відпочивали на березі річки (особливі відчайдухи навіть купалися), гуляли навколишніми горами, а час від часу влаштовували футбольні турніри з місцевими дітлахами.

Дозвілля. Навіть робочі дні були максимально цікавими, що вже й казати про «відпочинкові». Отже, в перші вихідні нас чекала екскурсія в Задар на морське узбережжя та рафтинг, у наступні – місцевий фестиваль і спортивні змагання з традиційних видів спорту.

Пам’ятаєте рекламу регіоналів «Обійми мене»? От у Задарі ми займалися саме цим – чіплялися до людей з пропозицією пообніматися. Незважаючи на жваву центральну площу курортного міста, люди реагували мляво та втікали від обіймів. Зате ті, які погоджувалися на пропозицію, далі прямували з широкими усмішками на обличчях. Приємно :)

Сам Задар різко контрастував з тихим спокійним Србом – усюди гримить музика, натовпи туристів, крики, шум, гам і… море. В Задарі море грає на органі, щоб ви знали. На місцевій набережній встановлена хитра конструкція-орган. Усі пориви вітру зливаються в єдину мелодію. Цю музику можна слухати вічно, вдивляючись у море і на кораблі.

Рафтинг пройшов на такій самій позитивній ноті, попри те, що частина волонтерів спочатку скептично поставилася до цієї ідеї. Але вже після проходження перших порогів настрої різко змінилися на позитивні. Сплавлялися ми Уною, за кільканадцять кілометрів від табору. Найвеселіший момент – командна гребля. Наша канадійка Каміль завзято скандує: «Ти-туа, ти-туа», десять людей у човні гасло повторюють і завзято махають веслами. Поки Каміль не уточнює: «А знаєте, що означає tais-toi? – Заткнись!». Отак ми і пливли «Зат-кнись», «Зат-кнись!».

Наступні вихідні нас чекали місцеві розваги у Србі – фестиваль і ярмарок традиційних видів спорту. Але про них – у наступному тексті.

Україна очима волонтерів

Після Євро-2012 у Львові здавалося, що тепер про наше місто і країну знає вся Європа. На жаль, це далеко не так – більшість волонтерів узагалі нічого не знали про Україну, а назву «Львів» чули одиниці.

Люди щиро дивувалися, що я приїхала потягом. Їм здавалося, що Україна – це десь так в районі Сибіру. Вони дивувалися, що мені зі Львова їхати в Загреб ближче, ніж в інший кінець України. А інформація, що в нас 48 мільйонів населення, викликала справжній шок. Вони дивувалися, що я трохи розумію сербсько-хорватську, і ще більше від того, що говорю російською. Знання про Україну обмежувались спортом, Юлією Тимошенко і … Русланою (Для підтвердження мені навіть заспівали «Дикі танці» :)).

Єдиний, хто фанатів від України, – ірландка Ліза. Торік вона брала участь у волонтерському проекті на фермі буйволів на Закарпатті й досі в захваті від цього досвіду. Цього літа в Україні проходить понад 10 проектів. Хочеться вірити, що волонтери повернуться додому з не менш позитивними враженнями, ніж Ліза.