«Потребую продуктів та взуття 40 розміру. Можу надавати послуги копірайтингу та SMM, пишу українською та російськими мовами». «Я єдина працювала у родині». «Ми є внутрішньо переміщеними особами. До карантину ще вдавалося знайти роботу та якось виживати. Так сталось, що в мене майже не залишилось взуття, тільки старі осінні чоботи та кросівки з діркою в підошві». «Сину 8 років. Недавно я ходила в соцслужби, просила забрати в мене дитину, бо я не маю чим її годувати. Мені сказали: «Дитині краще в голоді, але біля мами».

Це історії звичайних українських жінок, які опинилися у скрутних життєвих обставинах. У часи, коли хтось обирає новий ґаджет, хтось мріє просто поїсти та ходить у дірявих кросівках.

Такі були завжди. Але через пандемію їх стало більше. Вони залишаються один на один зі своїми бідами і не знають куди звертатися за допомогою.

Заступниця голови Центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало під час першої хвилі ковіду вирішила обдзвонити своїх підопічних та поцікавитися їхніми справами. Активістку турбувало, чи не потерпають жінки від домашнього насильства. Але тут проявилася інша проблема: жінки почали ділитися страхами, що не дадуть собі ради фінансово, бо ж багатьох позвільняли з роботи. Особливо потерпали ті, хто працював нелегально.

Вони жили від зарплати до зарплати і ніхто не мав заощаджень аби протриматися довший час. Жінки потребували всього: їжі, одягу та взуття, засобів індивідуальної гігієни.  Водночас, вони не просили грошей. Вони просили допомогти з працевлаштуванням. Готові були братися за будь-яку роботу: прибирати, шити, доглядати за старшими, перекладати, займатися репетиторством, вести бухгалтерію.

Жіночі історії

Історія перша. Віка, 27 років

Віка родом з Донецька. У неї було житло, робота, плани на майбутнє. Але у 2014 році, спакувавши нашвидкоруч сумку з літніми речима, вона змушена була тікати від війни. Думала, їде ненадовго. Виявилося – назавжди.

На вокзалі купила квиток навмання, куди були ще квитки. Так опинилася у  Черкасах. Потім помандрувала до Кривого Рогу, слідом за університетом, де вчилася. Після завершення навчання змушена була виселитися з гуртожитку. Старенькі батьки залишилися на окупованій території, родичів за її межами - не має.

Увесь цей час намагалася дати собі ради сама, але через кризу ринок за її фахом (копірайтинг та SMM) впав. Віка має намір змінити фах та мріє накопичити кошти аби вивчитися на програміста й придбати новий комп'ютер. Але поки що потребує продуктів та взуття.

Історія друга. Тетяна, 21 рік

З початком війни у 2014 році покинула рідне місто з татом, мамою та молодшою сестрою. Але через інвалідність батько не міг працювати. То ж дівчині довелось на рівні з мамою стати до праці.

До пандемії якось вдавалось жити, хоч і скромно. Але з початком карантину обидві залишилися без роботи. Через пережите – війну та втрату роботи у матері поглибилась депресія. І вона почала шукати вихід у алкоголі.

Тетяна покинула батьківську родину і хоче забрати звідти молодшу сестру. Але ще не має такої можливості. Та, наразі, потребує продуктів, побутової хімії, засобів гігієни.  Дівчина не має навіть у що взутися: зі взуття залишилися старі осінні чоботи та кросівки з діркою у підошві.

Історія третя. Іванна, 35 років

Восьмирічного сина Іванни збив мотоцикл. Дитина зазнала важких травм та місяць перебувала у реанімації. Заощадження родини швидко закінчилися. Їм довелося брати кредити.

На щастя, дитину врятували, вона одужала. Проте кредити треба повертати, відсотки шалено ростуть. Кредитори так активізувалися, що їхні вимоги повернути кошти часто переходили межі. Жінка кілька разів ловила себе на бажанні радикально закінчити це все - піти й повіситись.

Але на руках двоє малолітніх дітей. Чоловік не витримав випробувань та пішов, залишивши її саму вирішувати проблеми.

Щоб дати собі раду, Іванна готова не вставати із-за швейної машинки та шити одяг, вишиванки, маски, все, що скажуть. Але замовлень не густо.

Історія четверта. Ганна, 42 роки

До початку пандемії Ганна працювала, як і більшість жінок, нелегально. Власник офіційно оформлювати її не хотів. А вона й не наполягала: гроші платить, то й добре. Але навесні минулого року їй показали на двері.

За новими законами, через те, що Ганна офіційно не працевлаштована, їй відмовили у соціальній допомозі як самотній матері. Аби хоч якось дати собі ради, почала продавати все, що можна, в тому числі і ноутбук. Це допомогло ненадовго.

На Святвечір родина сиділа без шматка хліба. Аби не морити дитину голодом, жінка привела сина до соцслужби і попросила прилаштувати його кудись. Але там відмовили. Сказали: «Дитині краще в голоді, але біля мами». Окрім того, під час дистанційного навчання хлопчик не вчиться, бо не має як, адже ноутбук продали.

«Я вже давно ходжу всюди пішки, бо не маю грошей на транспорт. Можу допомагати старим і хворим, доглядати за дітьми. Можу робити все. Дуже потрібна робота у Львові, бажано - з щоденною оплатою. Район – Левандівка», - зізналася жінка.

Проект «Жінка для жінки»

Наслухавшись таких історій, Марта Чумало почала думати, яким чином допомогти жінкам. І не вигадала нічого ліпшого, як почала писати у себе на сторінці звернення.

«Так і писала: «Зараз важкі часи, не всі можуть, але якщо можете – допоможіть». І так почали відгукуватися», - згадує вона.

Відгукуватися почали інші жінки. Одна просто замовила доставку продуктів іншій жінці. Ще одна, купуючи для своєї родини засоби гігієни, купила трохи  більше та передала тій, що не мала.

За словами Марти Чумало, вона не очікувала, що відгукнеться стільки добрих людей. Так, Ганні почали приносити пакунки з одягом для сина, продукти. А одна жінка просто прийшла до них у гуртожиток і почала займатися з хлопчиком. Він дуже швидко надолужив пропущене у школі.

Окрім згаданих були й жінки, яким вдалося зберегти роботу, але які потребували кудись втекти від чоловіків-насильників. Адже, як вже писав «Вголос» пандемія ковіду загострила проблеми домашнього насильства. А місця у притулку для жінок не вистачало.

«Мені написала жінка, яка мешкає за кордоном, а у неї у Львові пустує квартира. Нам передали ключі від цієї квартири і ми почали тимчасово туди селити тих жінок, які потенційно могли мати контакти з ковідними», - каже активістка.

Саме тоді й виникла ідея ініціативи «Жінка для жінки» та однойменний сайт. На цьому сайті особа, яка потребує допомоги, може заповнити спеціальну онлайн-форму. Щоправда, всі ці прохання ретельно перевіряють. І тільки коли є впевненість, що звертаються не шахраї, прохання оприлюднюють.

Координаторка проекту «Жінка для жінки» Мар’яна Вербовська координує спілкування між потребуючими та благодійницями. За її словами, зараз є близько 50 жінок,  які потребують допомоги. А ось благодійниць – набагато більше. Одній жінці може допомагати більше осіб. Так, пані Іванні, яка набрала кредитів для лікування сина, добрі люди висилали різні суми, від 50 гривень до кількох тисяч, та допомогли виплатити все.

Проте більшість допомог з серії «дати вудочку».

«До нас звернулася пані Катерина, яка займається перекладами з англійської мови. Її історію у нас на сайті прочитала інша жінка і кілька разів замовляла у неї переклади. Зараз пані Катерина нам повідомила, що в неї ситуація покращилася, - розповідає Мар’яна Вербовська.

Також після розміщення прохання про допомогу пані Емми, яка шиє одяг, до неї почали звертатися клієнти навіть з інших міст. Просто поштою пересилають тканину та отримують так само готову річ.

Прочитати історії жінок та відгукнутися на прохання про допомогу можна тут.

Маріанна Попович для "Вголосу"