Беззахисний європейський фланг

В Європі та пострадянському просторі Російська Федерація створила пояс країн-сателітів, куди увійшли, зокрема, Білорусь та Казахстан, які, залежачи від російського енергетичного шантажу, коригують свій зовнішньополітичний курс з оглядом на Москву. Донедавна в цей список входила Вірменія, яка в міжетнічному протистоянні з Азербайджаном та Туреччиною традиційно орієнтувалася на християнську й багату на нафту Росію. Проте нещодавні революційні події в Єревані, а ще перед тим звірства російських солдатів проти вірменської сім’ї ставлять під сумнів подальшу беззастережну лояльність Вірменії до Кремля. До сфери впливу РФ входять також невизнані республіки: Придністров’я, Абхазія та Північна Осетія, а тепер уже й «ДНР»-«ЛНР», з огляду на фактичну заморожений характер і стабілізацію конфлікту на Донбасі. Однак їхній економічний та військовий потенціал може відігравати лише допоміжну пропагандистську роль і радше обтяжуватиме, аніж підвищуватиме військово-політичну могутність РФ.

Європейські симпатики РФ, такі як Сербія, Греція чи Болгарія, попри декларативні політичні заяви, абстрагуються навіть від економічної співпраці з Москвою, не кажучи вже про військову. Окрім того, фактичне оточення Сербії країнами НАТО з одного боку та албанськими етнічними територіями з іншого не дозволяє говорити про якусь користь Москві від такого союзника. Після агресії Росії проти України де-факто весь європейський фланг РФ, включно з Молдовою та країнами Балтії, займатиме антиросійську позицію.

БРІКС як противага НАТО

Офіційна та ура-патріотична кремлівська пропаганда покладає великі надії на країни БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР), намагаючись подати це геополітичне утворення як стійкий політичний блок російських союзників. Згідно з путінськими ілюзіями, цей блок мав би замінити на глобальному рівні «Велику сімку» – міжнародний клуб, який об’єднує Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, США, Францію і Японію.

Спочатку БРІКС розглядали як умовне поняття, виведене в кабінетах фінансових аналітиків. Термін BRIC запровадив у науковий обіг американський аналітик компанії «Goldman Sachs» Джим О'Ніл 2001 року. Але з часом країни БРІКС виявили бажання сформувати політичне утворення і конвертувати свою економічну владу в геополітичний вплив. Нині країни БРІКС займають 25% світового суходолу, 40% населення і мають загальний валовий внутрішній продукт близько 15 трильйонів доларів.

За задумом кремлівських пропагандистів, майбутній союз мав би стати органічною та взаємовигідною коаліцією, в якій кожна країна вкладатиме свій незамінний та ексклюзивний внесок. Так, Бразилія багата на дешеву сільськогосподарську продукцію, Росія та ПАР – природні ресурси, Індія та Китай – дешеву робочу силу та технології. Очікують, що Китай з Індією будуть домінуючими глобальними постачальниками товарів промислового призначення і послуг, а Бразилія і Росія стануть головними постачальниками сировини.

Водночас усі держави БРІКС не задоволені своїм другорядним геополітичним значенням у нинішній системі світового порядку, зокрема ООН, і вимагають перерозподілу впливових позицій з урахуванням їх економічного та демографічного внеску в планетарну економіку. Згідно з їхніми твердженнями, місця постійних країн-членів ООН, які мають право вето, розподіляли наприкінці Другої світової війни, і тепер вони не відображають реальної впливовості країн, що за 1970-1990 роки значно наростили свій економічний потенціал. Тож міжнародну політичну надбудову над світовою економічною системою потрібно переглянути, і БРІКС вважають інституцією, яка має стати каталізатором зміни цього дисбалансу.

Нещодавно країни-учасниці БРІКС оголосили про створення фонду, власного Банку розвитку, капіталізація якого становитиме близько 100 млрд євро. Жоден із союзників РФ – ні Бразилія, ні ПАР, ні Індія, ні Китай – не засудив анексію Криму й російську агресію на Донбасі.

Українську Революцію гідності члени БРІКС сприйняли як утілення проекту геополітичних стратегій США. Команда Путіна розглядає БРІКС як своєрідний локомотив, який, попри російську економічну відсталість, виштовхне країну-бензоколонку на провідні місця у світі після усунення США.  Росія активно розширює та зміцнює співпрацю з новими потенційними союзниками. Наприклад 75% зброї, яку закуповує Індія, виготовлено в РФ. Ще більші товарообороти та технології Російська Федерація просуває в Китай, обговорюючи проекти спільного випуску гелікоптерів, бойових літаків та кораблів.

Для чого країнам БРІКС Росія?

Однак значення і місце Росії у БРІКС де-факто зводиться до статусу молодшого партнера, з огляду на економічну відсталість та архаїчний характер економіки РФ. Тоді як СРСР запускав ракети в космос, в Індії та Бразилії босоногі тубільці розчищали джунглі під землеробські угіддя. Нині ж ситуація кардинально міняється: Індія, Бразилія та Китай створюють нові технології, ведуть лідерство в комп’ютерному програмуванні, запускають власні супутники та ракети, будують хмарочоси й мегаполіси. А Росія стрімко деградує: ракети-носії падають, космічна програма останнім часом зазнає фіаско, автомобілебудування не витримує світової конкуренції, наукоємні технології перебувають у жалюгідному стані. Китай та Індія тепер виготовляють чи не основну масу побутових товарів та електроніки у світі, а що виробляє на експорт Росія?

Експортувати подаровані доісторичною природою нафту й газ нині вважають ганебним у суспільстві, в якому поважність і становище країни визначають її виробленою продукцією та внеском у світову економіку. Тоді як японці й корейці пишаються досконалістю своїх автомобілів та телевізорів, французи й італійці змагаються у вишуканості одягу модних брендів та парфумів, Туреччина постачає товари текстилю в десятки країн, Росія, нічого не створивши, хвалиться лише нафтою і газом. У РФ, щоправда, є ще недоруйнований радянський військово-промисловий комплекс, завдяки якому вона залишається в п’ятірці основних експортерів зброї, і зберігається застарілий ядерний арсенал. Однак торгувати знаряддями смерті – це не те, чим можна заслужити повагу сучасного споживача. І, зрештою, продаж зброї іншим державам навряд чи зробить Росію багатою і сильною. За цих умов країна – сировинний придаток з архаїчною промисловістю не може бути взірцем для орієнтованих на розвиток, глобалізацію і технології держав БРІКС.

Не пропонуючи нічого взамін, окрім нафти, дорожчої за арабську, Росія одночасно намагається спровокувати та протиставити БРІКС лідерам цивілізованого світу. Путін пропонує оформити антизахідну доктрину як основу БРІКС і наполегливо переконує решту керівників країн у необхідності створення військово-політичного союзу. Путін прагне зробити держави БРІКС альтернативою західного світу і втягнути розвинуті країни Африки та Азії в задуману ним Третю світову війну. Участь у прямому антизахідному конфлікті не вигідна решті членів об'єднання, але вони зацікавлені в тому, щоб на таку конфронтацію ішла Москва, і всебічно її підтримуватимуть.

Але, попри свої глобальні лідерські амбіції, країни БРІКС зовсім не є цілісним органічним об’єднанням, щоб виступати єдиним фронтом проти Заходу, з яким їх пов’язує куди більше економічних взаємозв’язків, аніж одна з одною. Віддаленість та абсолютна несхожість таких держав, як Бразилія, Китай і Росія, та суперечності, які існують всередині БРІКС, не дозволяють цій організації сформувати єдиний військово-політичний блок. Конфліктний потенціал всередині БРІКС значно більший, аніж між країнами БРІКС і НАТО.

Ілюзія російсько-китайського союзу

Так, конфлікт між Китаєм та Росією тягнеться фактично кілька століть через територіальні суперечки за Сибір та приморські ділянки. У часи СРСР з КНР траплялися навіть збройні сутички на острові Даманському. Тепер Китай вважає «своїми» 1,5 мільйона кв. км території російського Сибіру, а китайським учням у школі демонструють карту «історичного» Китаю, яка включає фактично весь Сибір і значну частину Середньої Азії. Неурядова китайська преса, звісно, зі згоди уряду, висловлює територіальні претензії до Росії і закликає до «історичної справедливості».

Отже, ідея уявного російсько-китайського союзу існує радше в геополітичних ілюзіях відірваних від реальності бородатих російських «євразійців», аніж є геополітичною реальністю. Їх, теоретично, може зближувати якесь протистояння зі Сполученими Штатами чи ЄС, але між обома азійськими країнами значно більше протиріч та спірних територій, тоді як Китаю нічого ділити зі США через відсутність спільних кордонів.

Крім того, на США припадає близько 20% експорту КНР, на Гонконг – 6,8%, на Південну Корею – 7%, на Німеччину – 5%, водночас Росія в число головних торгових партнерів не входить. Структура імпорту КНР: Південна Корея – 10%, Японія – 9%, Тайвань – 8%, США – 8%, Австралія – 5%, Німеччина – 5%, а Росія не відіграє вагомої ролі. Черговим кремлівським міфом є й залежність Китаю від російських енергоносіїв, однак статистика свідчить про протилежне: 47% імпорту нафти йде з країн Перської затоки, з Африки – 20%, ще 18%  з Філіппін. Така сама ситуація і з імпортом природного газу, і Росія також не входить до головного пулу китайських партнерів. Отже, Китай не має жодних причин ризикувати вигідними американськими контрактами і підтримувати Росію у війні із Заходом.

Не краща ситуація і з єдністю інших азійських «союзників» з БРІКС, зокрема Індією та Китаєм. З 1960-х років між Делі та Пекіном існують невирішені територіальні питання, які заважають партнерству двох країн. Китай, як і раніше, вважає, що штат Аруначал-Прадеш не повинен входити до складу Індії, а Індія заявляє, що Китай фактично окупував Транс-Каракорумський тракт. Країни конкурують у створенні ядерних реакторів, космічних технологій, текстильної продукції та змагаються за першість на ринку дешевої робочої сили. Індія остерігається китайської стратегії «низки перлин» – військових баз КНР, створених навколо Індії задля її ізоляції.

Отже, конфліктність трикутника Індія – Китай – Росія становить більші загрози для світової війни, аніж американсько-російські відносини. Бразилію та Південну Африку як союзників по БРІКС також нічого не об’єднує з Росією для спільного ведення війни на її боці. Після виведення з рівноваги світового порядку, встановленого Заходом, Росія, яка не є самодостатньою державою ні в економічному, ні в геополітичному аспектах, опинилася у своєрідному геополітичному вакуумі. Майбутній конфлікт між РФ та країнами Заходу називатиметься не Третьою світовою війною, а радше війною всього світу проти Росії. Переможці тут очевидні, але Кремль надалі кидає виклики світовій спільноті.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»