Сьогодні в Польщі розгортається черговий наступ на українську історію, історію національно-визвольних змагань та діяльність сучасних українських політичних організацій. Наступ рішучий і одночасно нахабний. Наступ із заяложеними шовіністичними гаслами.

Його організатори стали кресові організації і перш за все, недавно створений Інститут Кресів Речі Посполитої. 20 квітня 2010 р. в Домі Приязні Товариства Співпраці Польща-Схід, що у Варшаві при вул. Маршалковій, 115 відбулися загальні збори членів товариства Інституту Кресів. Основна діяльність таких організацій – атакувати, фальсифікувати все, що стосується української Галичини та її корінного етносу.

На вищезгаданих зборах найбільш активних кресов’яків відзначено медаллю. Вручали нагороди полковник Ян Невінський, д-р Тадеуш Самборський в асисті ред. Криштофа Вакали. Нагородженими були професор Л.Янкевич, Я.Рудзінський, А.Томчик, др Я.Вільчур, проф. Ю.Висоцький та інші. Разом з ними був нагороджений і письменник В.Одоєвський, автор багатьох творів, присвячених «людобуйству на Кресах».

На своїх загальних зборах кресов’яки втішалися тим, зо сьогодні у Польщі можна відкрито виступати і писати про «людобуйство поляків на Волині і кресах Полуднево-Всходніх». Як завжди, про «людобуйство» поляків з боку фашистів та більшовиків чомусь не цікавить польських екстремістів. В полеміці, що відбулася, відкидалося всяке порозуміння з українцями щодо вищезгаданих подій. Знахабнілі від дрібного успіху лідери кресов’яків закликали до негайного наступу у польські школи, де б школярі мусять детально знати про вбивства поляків на Волині та в Галичині, але про вбивства українців на своїй же батьківській землі – старанно замовчують.

Особливо відзначився у своїх нападках на національно-визвольний рух галицьких українців професор Висоцький, який зачитав проект ухвали і лист до Департаменту шкільних підручників з метою акцентувати в шкільних підручниках «звірства» українців. При тому, чимало кресов’яків заявляють, що нічого не мають проти українців, а лише проти ОУН, УПА, дивізійників та сучасних молодих українських націоналістів.

От цікаво, як сприймають кресов’яки об’єктивну оцінку з боку українців дій АК, Батальйонів Хлопських, Армії Людової та інших польських збройних формацій, що брали участь у вбивствах і депортаціях українців. Відповідь однозначна – негативно, бо ж польські вояки з АК чи 27 дивізії – герої, а солдати УПА – бандити і рафіновані фашисти.

Але не всі так райдужно у діяльності кресов’яків. Чинним і неупередженим полякам вже надокучили однобокі «солоспіви» цих вічно вчорашніх активістів, а свідченням того, є виступ на цих зборах Олександри Бінішевської, що є директором приватного музею Львова і Кресів Полуднево-Всходніх (і такий існує!), яка закликала до наступу на молодь, бо інакше Інститут Кресів більше ніж десять років не існуватиме.

Натомість директор д-р Збігнев Ландовський, що є керівником кресового відділу музею Незалежності, закликав інтенсивно збирати документи, листи, речі, медалі та інше, що пов’язане з «мартирологією кресов’ян» – ще одне свідчення того, що про такий рух незабаром пам’ятатимуть лише відвідувачі музеїв. З подібними пропозиціями виступила і відомий ідеолог кресов’яків д-р Люцина Кулинська, що спеціалізується на огульній критиці українських національно-визвольних змагань.

Великою заслугою і досягнення приписують собі кресов’яки спробу зриву присвоєння В.Ющенкові почесного докторату Люблінського католицького університету, а також нахабне, нічим не вмотивоване, зівання відкриття пам’ятника помордованим українцям у с.Сагрині, заблокований рейд «бандерівців» до Польщі, тобто зрив велопробігу молодих українців по місцях життя та діяльності Провідника ОУН – Степана Бандери, та інші. Професор Шавловський закликав визнати польським Трибуналом злочинними організаціями Дивізію «Галичина» та УПА. Лунали пропозиції прибувших на з’їзд делегатів негайно відкрити у Варшаві пам’ятник «жертвам УПА» (цікавий перегук із екстреміськими рухами по цей бік кордону).

Організований захід кресов’яків, одначе, не заглушив тих проблеми, що стоять перед ними. Польське суспільство не спішить на заклики екстремістськи налаштованих прихильників конфронтації, які роками воюють проти об’єктивного дослідження важких питань спільної українсько-польської історії. Очевидно, застарілі і пропагандивні постулати кресов’яків лише злегка завуальовують територіальні претензії щодо Східної Галичини і Волині, що часом виходять на поверхню під гаслом «Львув наш».

Ніколи керівники товариств «Надсяння» чи «Холмщини» не виступають так войовничо і агресивно, як кресов’яки, хоч вони як і всі українці із Лемківщини, Холмщини, Надсяння чи Підляшшя, пережили жорстоке ставлення польської комуністичної влади в 40-х роках ХХ ст. і були виселені з етнічної території українців.

Кресов’яки атакують і тих представників польської наукової та політичної думки, які схильні до порозуміння з українцями та до об’єктивного вивчення історії обох народів. Їх дратують навіть помірковані фрази в офіційній польській політиці та незаангажованих мас-медіа, як от, застосовуваний професором Богумилом Ґроттом термін «міхніковщина», пов’язаний із діяльністю Міхніка, який розумів, що зближення поляків та українців є вигідним для обох народів. До речі, українська влада мала б врахувати «гранітну» позицію цих «адептів» екстремізму.

На щастя, не всі поляки стояли чи стоять на засадах ідей кресов’яків. Протягом кількох століть протистояння українців і поляків з польського боку, як рівно ж з українського, завжди знаходилися глибоко мислячі люди, що закликали до братерської єдності чи бодай до порозуміння.

Там, де поляки і українці діяли спільно, результати завжди були вражаючі, згадаймо лише спільні походи в Московію в 1605 та 1609 р.р., чи похід гетьмана Сагайдачного в 1618 р. разом з польським королем Сігізмундом ІІІ під Москву, де козаки заледве не взяли столиці противника, чи в часі героїчної епопеї-битви від Хотином. Можливо політична карта Європи мала б інший вигляд ще з другої половини ХVІІ ст., якби польський сейм втілив у життя Гадяцький договір з гетьманом І.Виговським. вже з кінця ХVІІІ ст.. все частіше польська інтелігенція закликає до приязні з українцями. Спливає на думку чудовий афоризм відомого польського поета, автора поезії «Похвала Україні» – Юзефа Лободовського, який наголосив: «Я єстем ляхем, але кохам Україну». Чи здатний сьогодні висловити такі щирі слова щодо України хтось із кресов’яків?

Світової слави польський письменник Юліуш Словацький теж народився в Україні – у славному містечку Крем’янці. Він з великою любов’ю ставився до нашого народу і українці, на знак вдячності, відкрили музей його імені в родинному будинку поета, тут же стоїть пам’ятник, названо вулиці імені Ю.Словацького і в тому числі в «бандерівському» Львові. Юзеф Ігнацій Крашевський любив Україну і українців, що відбилося у його творчості. Інший видатний польський поет-романтик, герой битв за свободу Польщі – Северин Гощинський ніколи не опускався до примітивної ксенофобії.

Його поема «Канівський замок» є досі популярною у Україні. Він жив, працював і помер (у 1876) у Львові. Українська земля стала для нього вічним спочинком, як і для Габріели Запольської чи Марії Конопницької. До речі, С.Гощинський об’єктивно ставився і до повстань гайдамаків.

Відомі польські патріоти, поети і письменники Вінсент і Міхал Будзінські, Міхал Чайковський, Антоні Шашкевич завжди прихильно ставилися до українців. Старанним збирачем української народної творчості був Спиридон Осташевський. До когорти відомих українофілів відносимо і Вацлава Залевського. Велика шанувальниця всього українського, графиня Діонісія Понятовська вимагала в польських поміщиків, що жили в Україні, негайного звільнення з кріпацтва українських селян.

Багато друзів-поляків було і у Тараса Шевченка. Всі вони читали його «Кобзаря» та поему «Гайдамаки», шанували його талант і розуміли та підтримували його порив до волі для свого народу. Серед них – Леонард Дембський – один із найкращих приятелів Т.Шевченка. Він розповіфв поетові про польський національно-визвольний рух, вчив його французької мови, знайомив з творами видатних польських письменників. Л.Дембський – автор «Переяславської ночі», написаної українською мовою. Помер цей щирий польський патріот на руках Т.Шевченка. і ніколи з його уст не злетіло образливе для Шевченка та всіх українців слово «здрайця» чи «гайдамака».

На вічну славу і повагу з боку українців заслужили собі відомі вчені і письменники Володимир Антонович, Борис Познанський, Тадей Рильський – батько видатного українського поета Максима Рильського. Саме вони та їх друзі заснували народницько-культурну течію – хлопоманство і щиро служили українському народові, незважаючи на репресії з боку царизму. Щоб бути ближче до українців більшість хлопоманів перейшли з католицизму у православ’я. Хто з українців не знає видатного польського журналіста, історика та громадського діяча Єжі Гедройця. Його знаменита «KULTURA», що виходила в Парижі завжди об’єктивно висвітлювала стосунки поляків з українцями і закликала до взаємної толерантності.

Закоханий в Україну був і видатний польський письменник і перекладач Єжи Єнджиєвич. Своєю унікальною книгою «Українські ночі або родовід генія» письменник заслужив вічну пошану в українців, висвітливши у ній життєвий шлях Шевченка. Видатні польські вчені, життя і діяльність яких тісно були пов’язані з Україною і в тому числі з Галичиною, завжди толерантно ставилися до своїх український колег і в дискусіях обговорювали свої наукові погляди, але ніколи не стояли на позиціях ксенофобії. Серед них – Кароль Шайноха, Вацвал Залеський, Ігнаци Жегота Паолі, Оскар Бальцер, Леон Білінський, Людвіг Кубаля та багато інших.

На жаль, сучасні польські вчені, що є активними прихильниками кресов’яків та різного роду мілуснікув, зокрема, д-р Люцина Кулинська, Єва Семашко, В.Семашко, д-р Єжі Єленьковський, д-р Збігнєв Ландовський та чимало інших не хочуть прислухатись до постійних пропозицій українських вчених і у своїх працях та публічних виступах тенденційно підходять до висвітлення болючих питань спільної історії, що, без сумніву, негативно впливає на більш тісніші взаємини обох країн.

З огляду на це, по-європейськи виваженими виглядають дописи українських істориків та політологів, позбавлені у своїй більшості ідеологічних та пропагандивних нашарувань, що шкодять не тільки українсько-польському порозумінню, але і науці загалом. Крім того, дуже мало є українських політиків і зовсім немає духовних осіб, які б відверто виражали ксенофобське мислення стосовно наших західних сусідів.

Тішить те, що екстремістські рухи у Польщі, базовані на ностальгічно-імперіалістичних почуттях до України є на маргінесі політики, науки, суспільства загалом. Більшість громадян Польщі, учених у тому числі, давно забули пропагандистські гасла минулих століть і ставляться до України і її історії саме так, як цього бажають самі українці та вимагають цивілізаційні тенденції і принципи ЄС.

фото: chrisweston.blogspot.com