Ilya "Fathoms Deep" (2012)

Брістольські інтелігенти світяться артистизмом і роздають діапазонисті віньєтки присутнім у їх кабаре персонам.

Скрізь чути казковою традицією Задзеркалля. Тут люблять фолк та джаз, а також побалаганити психоделією у потрібних місцях. Карикатурність масок згідно карнавальної легковажності – вимагає особливих талантів у тактильності.

В Ilya з цим жодних проблем, бо маски тут зовсім інакші, ніж в Лани Дель Рей, яку тут просто і без жодного соусу опускають в Тартар на "All I Got". Лана цього хотіла сама, тому жодного співчуття їй не буде.

У довершено приджазованій атмосфері Ilya можна відшукати паралелі з Tindersticks ("Hollow"). "I Fall" в іронічних пошуках інді-попу близький до ще одних британців Saint Etienne, але на психоделії вони вже десь у 70-х.

Кабаретовість реверансить Грейс Джонс ("On Vauxhall Bridge") і плаче літадлами на мітлах під хаммондову теплоту ("Little Lamb"). У фолковій традиції Ilya наздоганяє Fairport Convention та Кейт Буш ("Port Erin Fair", "Lean Down", "Falcondale").

В алісистих незрозумілках Ilya незрозуміло лише одне, чому при такій концентрації таланту, іронії та саундової чуйки, вони досі не суперстари?

 

School Of Seven Bells "Ghostory" (2012)

School Of Seven Bells на крилах великого та чистого засовують свій дрім-поп і шугейз на територію Депешів та The Knife (що й не дивно з такою назвою альбому).

Спочатку, вони за традицією ще посвітять неоновим сексапілом пам'ятаючи про Cocteau Twins ("The Night") та затянуть баладки про світле і піднесене. Але баладна романтика швидко стає нудною та одноманітною.

Нарешті з'являється передчуття ризикованості. Пульсація клавішних нарешті вгризається у пам'ять ("Lafaye", "Reappear", "Scavenger"). Згаданий сексапіл вже починає лізти з усіх щілин нічними жахіттями.

Пульсації вигинаються хребтами все швидше і починають наздоганяти минулорічний успіх альбому The New Division "Shadows". Дівчачий брутал зрікається соціалізації та заводить електропоп знаючи про Депешів. У так званих містичних досвідах чути The Knife ("White Wind").

Безвідмовний денспол рекрутує собі нових адептів ("When You Sing").

 

Sleigh Bells "Reign Of Terror" (2012)

Sleigh Bells закопують свій нойз-поп ще глибше, ніж School Of Seven Bells.

Вони спочатку також придурюються своїми самурайськими лічилками у бікіні. Стрінги стогнуть під Guns'N'Roses. І лосіновий дісторшн немилосердно харить своєю прямолінійністю. А ще більше емо, що дорвалось до ейсідісі.

Виставивши такі саундові пастки, Sleigh Bells починають сінтами залазити у душу. Роздають деконструктивну сповідальність. І дівчача лірика починає випускати пазурі та іронічно запаковувати фантазії у блискавки ("You Lost Me"). Гойдалка грайливого еренбі тут працює замість кулемету.

Sleigh Bells беруть за вуха вишкіреним тві-попом. Його лабіринтними мутаціями ("End Of The Line"). Вони садять Лану Дель Рей на хардкор, іронізуючи на старими хітами ("Leader Of The Pack"). Беруть казковим брейккором та дитячими хоррорами у рожевому. І це вже цікавіше за попередній альбом "Treats" (2010).