Натомість, Ірена Карпа переконана, що приховувати вже нема чого, і якщо хтось цього не розуміє, то це виключно його вина. У інтерв’ю «Вголосу» вона розповіла, чому взялася за створення мультиків про «ватників» та про те, як її творчість впливає на неї.

Розпочнімо з найактуальнішого, тобто з мультиків про «ватників». Вони вже «прогриміли» на всю країну. Ірено, скажіть як виникла ідея і чому саме мультик, а не пісня чи, скажімо, оповідання?

Мені запропонували бути новим сценаристом у цих мультах. Одразу кажу, що ідея не моя, це придумали люди, які роблять програму «Чорне дзеркало». І, наскільки мені відомо,  канал «Інтер» готовий висунути позов проти авторів мультфільму, бо там, бачите, я принижую людську гідність «ватників», бойовиків і прочіх «міністрів» культури ЛНР.

Насправді мені, як сценаристу, дали такий собі карт-бланш робити все, що завгодно. І я це роблю, як людина неполіткоректна, і в принципі не толерантна.

Відомо, що так званий міністр культури ЛНР Ірина Філатова подала позовну заяву, в якій вимагає вас розстріляти. Що скажете на це?

Я просто посміялася з цього. Я не зовсім серйозно сприймаю всю цю багадєльню ЛНР і ДНР, і так само сприймаю всі їхні погрози. Та пішли вони... Тут навіть нема що коментувати, крім того, щоб з цього просто поржати.

Ірено, чи буде продовження серії мультфільмів про «ватників»?

Зараз малюється наступний, четвертий, мультфільм, який вийде в п’ятницю, 24 жовтня. Серія називається «Великий ватний мір», це така філософська серія. Не знаю наскільки вона смішна, але абсолютно підходить для програмного вивчення дітям в школі, якщо запікати нецензурні слова, що, я впевнена, мультиплікатори і зроблять. А далі побачимо як буде.

Як ставитеся до критичних чи, навпаки, компліментарних відгуків на власну творчість? Що відчуваєте, коли критикують ваші мультики про «ватників»?

Ну це ж прекрасно. Ясно, що це провокаційні мультики, вони гострі і смішні. Я ж не про Капітошку мультик писала. Це нормально.

Розумієте, єдиний спосіб завалити все те, що ти робиш, це намагатися всім сподобатися. Тому по життю я не намагаюся подобатися всім, і це нормально.

Я дуже чітко розумію, хто буде з цього мультика сміятися, кого це буде дратувати, кому буде все одно, а хто буде критикувати і говорити, що щось там тупо і не смішно. Але я розумію, що в умовах війни і цієї постійної пропаганди – не час зараз гратися в толерантність. Ми вже так загралися, блін, що втратили дофігіще земель, поки парилися, щоб не розпалювати національну ворожнечу з нашим сусіднім народом. Власне, ці мультики – повні іронії і самоіронії також. Якщо хтось тупий, то це не моя вина.

Свого часу на своїй сторінці у Facebook ви продавали власний кабріолет, кошти з якого мали піти на потреби АТО. Чи вдалося його продати, за скільки і кому?

Я його вже давно продала за 8 тис. 300 доларів. Купила кабріолет молода пара патріотів з Києва, які і так дуже багато допомагали АТО. З цих коштів було здійснено ряд покупок. Я не всі кошти одразу віддала. Однак перше, що було куплено, це коліматорний приціл для батальйону «Миротворець». Тепер мені можна закидати ще й, що я «спонсорую» армію зброєю.

До речі, Ви активно користуєтеся соціальною мережею Facebook і маєте багато «френдів», Вас читають. Як Ви все встигаєте, адже у вас і двоє дітей, і творча діяльність?

Я нічого не встигаю. Просто Facebook є на телефоні. Стоїш на світлофорі, просто десь чекаєш чи сидиш в кафе – то щось пишеш. З ноутбуком було би звісно більше толку, але то таке. Ну, хтось курить, а хтось у Facebook сидить, це десь на такому рівні. На якісь такі короткі речі час все-таки знаходиться.

Ви були активісткою Майдану, зараз допомагаєте бійцям у зоні АТО. Чому ви цим займалися? Бо деякі творчі люди вирішили просто написати про Майдан книжку чи пісню, а Ви навпаки перейнялися цими подіями і берете в них активну участь.

Це залежить від ступеню байдужості чи не байдужості. Я бачила вагітних жінок, які ходили і допомагали на Майдані, вони робили в мільйон разів більше, ніж я. Бачила стареньких людей і людей з вадами розвитку…

А я що? Я просто здорова людина, якій небайдужа доля моєї країни і доля людей. Я роблю мінімум, який я можу зробити. В мене ніколи не було позиції, що «моя хата скраю», і мені не байдуже, що з нами всіма буде далі, але жодного героїзму в тому, що я роблю, немає.

Я дійсно схиляю голову перед волонтерами, які весь час займаються допомогою армії. Це люди, які дійсно віддають себе до останньої краплини. Я дуже захоплююся такими прикладами, які я бачу зараз в народі і, зокрема, в тих людях, від яких я ніколи такого не сподівалася. Є такі дєвочки-прип’євочки, які раптом починають шарити у касках, броніках і спальниках.

Насправді цей період був дуже важливий для мене, бо я тоді дуже сильно повірила в народ, який може настільки злагоджено і солідарно працювати без допомоги влади, без допомоги політиків, просто незалежно ні від кого, з власної волі це робити і перетворитися у такий величезний громадянський організм.

Ви творча людина, Ви і співаєте, і пишете книжки. У сьогоднішніх непростих умовах чи приносить вона Вам матеріальний прибуток?

Звісно, я не працюю без гонорару. В мене двоє дітей, у мене купа потреб. В мене не має такого, щоб у моїй тумбочці лежали гроші, а я красіва девочка-блондінка, яка відкриває цю тумбочку, бере гроші і йде на шопінг. Ясно, що мені треба працювати. Кожен заробляє тим, що він вміє. Вся моя робота – вона є оплачуваною навіть зараз.

Які чинники стимулюють Ваш творчий процес, а які навпаки перешкоджають йому?

Все залежить від дедлайну. Якщо треба здати завтра, то ви і самі знаєте, що це дуже стимулює. Коли тобі 18 років, то тобі треба закохуватися чи недосипати, щоб щось писати. Звісно, ці ситуації і далі впливають, але ти ж не можеш постійно перебувати в  стані неврозу, щоб щось створювати.

Я думаю, що треба якось посилати все, вміти закрити двері, і працювати. Мені це дуже важко вдається, бо є купа супутніх справ. Водночас, я  дуже захоплюся людьми, які можуть закритися в архіві, чи в бібліотеці, чи в якомусь кафе, і їх ніхто не чіпає. Вони відвозять дітей до мами, чоловік чи жінка їм тільки котлетки готують, а вони в цей час працюють. В мене такого не має. В мене постійно все вирує  і все, що я роблю, відбувається на ходу, по телефону, на коліні, в літаку. Я б хотіла десь зупинитися, але коли я це роблю, то мені відразу стає скучно. Така-от фігня.

Чи виникає у Вас  критичне ставлення до власних творів?

Читати після себе лінь, звичайно, бо ти і так багато часу провів з тим текстом. Але треба себе заставити це зробити, бо потім така фігня може вилізти, що редактори чи коректори можуть не помітити.

Я критично ставлюся до своїх творів. Зараз я багато речей переписала би з того, що вийшло раніше. Але я розумію, що цінність цих творів була саме в якихось наївних речах. Тобто в таких речах, які зараз мені не притаманні, бо пройшло більше часу, я подорослішала, в мене більше досвіду.

Жоден нормальний автор не може стверджувати, що те, що він написав – геніальне. Те, що я написала дотепер, воно далеке від того, що у моєму розумінні називається ідеальним. Це добре, бо є куди рухатися далі, а не думати, що ти все круто зробив  і далі вже так не зможеш. Бо якщо автор розуміє, що свій найкращий текст він вже створив, то це може бути серйозним ударом для нього. Тому я не зупиняюся.

Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос