Пані Ірено, як народилася нова книга?

Ще коли ми жили у Києві, моя знайома надіслала мені листівку зі зображенням малюнку колумбійського художника – він намалював товсту балерину. Балерина дуже товста, вона стоїть перед дзеркалом і тримає одну ногу у повітрі, а ноги у неї як колоди. От така балерина – дуже інтригуюча, дуже цікава. 

Ця листівка мене дійсно зацікавила. Наш світ на заході поповнюється щораз товстішими людьми. В Америці, наприклад, вже епідемія товстих людей.
 
А в Україні?
 
Та ви що! Тут тоненькі люди. Як скелети ходять, порівнюючи з американцями. І це все мене спонукало до такої теми. Додам, балерина для мене – найбільш делікатна істота у світі. Вона незахищена. Вона мусить бути чиста духом. І звідси книжка і народилася.
 
Ви називаєте “Балерину без пуантів” казкою для дорослих.
 
Так, це фантазія для дорослих – від 14 до 99. Сюжет новели такий – одного дня балерина спокушується квадратиком шоколаду. Адже будь-яка смачна їжа – спокуса для них (балерин) і вони мусять дотримуватися жорсткої дієти, з самої молодості. Вони думають лише про те як зберегти фігуру.  От така героїня і піддалася спокусі. Вона собі дозволяє той квадратик, і потім ще один, і ще один...
 
Це ваш третій твір?
 
Так. 
 
Коли ви почали писати?
 
Як багато письменників, я почала з віршів у шухляду – для себе. У 1990 р. мій чоловік отримав роботу в Німеччині і ми з двома маленькими дітьми виїхали в Європу. Я тоді написала роман, який досі не є опублікований. Напевно, колись він таки побачить світ. Проте я наразі його сховала. 
 
У 1994 р. ми приїхали до Києва і залишилися в Україні на 13 років. Тоді я взялася за перо серйозно. У той час, коли працювала для BBC, я почала писати для театру. Я спілкувалася з цікавими людьми – від бізнесменів до театралів. Тоді і познайомилася з Богданом Ступкою та іншими режисерами. Хоча я літературознавець, але світ українського театру дуже на мене вплинув. 
 
Першою роботою був “Лев і левиця”.
 
Я раніше вже хотіла написати про Лева Товстого та його дружину. Тому що я писала докторську по цьому письменнику. Я заглибилася у щоденники Толстого, на основі яких і вийшов твір. До речі, “Лева і левицю” ставили і у Лондоні. 
 
Додам, у Києві прем’єра п’єси пройшла зі скандалом. Ніхто не міг собі дозволити тоді торкатися  генія російської революції. А тут я деконструктувала подружжя Толстих. 
 
Згадайте і про створення “Маринованого аристократа”.
 
“Маринований аристократ” утворився з київського середовища. Я ходила на київські базари, спостерігала за людьми. Вивчала як українець переходить з комуністичного світу у капіталізм. Як він собі уявляє що це таке. Деякі дуже освічені люди тоді шкарпетки продавали на базарі. Так все і почалося.
 
Тоді сталася дуже цікава річ. Ваш львівський режисер Алла Бабенко (їй у свій час дуже хотілося поставити “Лева та левицю” – Ірена Коваль) сказала мені: у нас такий знаменитий актор був, який виїхав закордон і працює для старших людей у Нью-Йорку. Історія мене заінтригувала. І я вирішила написати п’єсу про українського актора, якого жінка вигнала закордон – заробити правдиві гроші. Він їде до Лондону і працює для двох британських ексцентриків. Дружина починає йому зраджувати. А він про неї фантазує…
 
Україна змінилася з того часу, як ви жили у нас у 90-тих роках. Це безперечно. Але як вона змінилася особисто для вас?
 
Зміни великі. Вони є і погані, і хороші. Львів змінився неймовірно. І тут навіть мова не йде про довгі часові рамки. Навіть два роки тому не було такої чистоти, відреставрованих кам’яниць, і взагалі зараз атмосфера у місті космополітична. Точніше європейська. 
 
А люди змінилися?
 
У нас є родина на Львівщині. У чоловіка біля Самбора, а у мене біля Підкаменя. Раніше це було заміжнє містечко, а тепер село.
 
Там тепер фестиваль проводять.
 
Дійсно, який?
 
Етно-роковий, вже кілька років поспіль.
 
Чудово. Однак економічного покращення у житті селян  я не зауважила. Я сподівалася, що буде більший прогрес у Галичині. У Львові він є, а по селах люди бідують. 
 
Однак...  Ми були на двох виставах в Києві. Я була просто на сьомому небі – у театрі Франка давали Жадана “Гімн демократичної молоді”. І я зараз дуже хочу книжку прочитати. Страшенно мені сподобалося! З маленького оповідання вони зробили цілу п’єсу на дві дії. Остап Ступка перевершив себе.
 
У Молодому театрі ми бачили “Московіаду”. Це вже класика. Дуже гарна вистава. Я не знаю як Оксана Забужко може говорити, що український театр у коматозному стані. Я її не розумію. А ваш театр Леся Курбаса? Так що я вважаю, що театр почуває себе непогано. Проте бракує добрих драматургів для театру.
 
Вони з романів роблять вистави. Та сама “Московіада”, оповідання Жадана – це не п’єси. Потрібні сценаристи також, які би писали сценарії для фільмів. Бракує хороших фільм Україні.
 
Кого з українських авторів читаєте?
 
Так, як всі, читаю Андруховича, Забужко, читала останню книжку Ліни Костенко. Читаю небагато, але читаю.
 
Пані Ірено, які у вас творчі плани?
 
Є задумка автобіографічного твору. Більше не хочу говорити, не люблю говорити наперед. Єдине, що додам – книгу мають перекласти на українську мову наступного року.
 
Дякую за розмову!
 
фото: umoloda.kiev.ua