Coldplay "Mylo Xyloto" (2011)

Школотне графіті Coldplay, що каракульно малюється поверх старих майстрів, вже зі старту краще, ніж попередня порнографія "Viva la Vida". І це абсолютно нічого не значить.

Coldplay повернулись на ниву весільних лабухів, які й можуть грати тільки для піддатих персонажів. Схоже і можливо, що Кріс Мартін – це добре усвідомлює.

Якщо він це усвідомлює, то вінігретна еклектика "Mylo Xyloto" – це пародія і найперше – самопародія.

Якщо ні, то всепереможний галоп Європою у Coldplay – це банальний, а значить, милий та передбачуваний суїцид. Тих, кого не задовбав своїми моралями Боно (та U2 майже усіх періодів своєї еволюції), додовбе на смерть Coldplay ("Hurts Like Heaven", "Major Minus", "Don’t Let It Break Your Heart").

Клавішні верещать "закохайся у мене". Екстаз у Coldplay походить не з якихось внутрішніх переживань (як у James), а агресивно нав'язується чимось синтетичним (щоб так подолати емоційну загальмованість?). Саунд Coldplay занадто нав'язливий у своїй кітчеватій перебільшеності (якщо біль, як небо, то пілотка – точно, як фуражка), тому й не бачить берегів, а значить є ідіотичною калькою з The Cure (якими Мартін тут також надихається). "Every Teardrop Is a Waterfall" та балалаєчний дует з Ріанною в "Princess of China" – це суїцидальне втілення щурячого бажання передозу під час відомого експерименту.

В акустичних баладах ("Us Against the World", "U.F.O.") Мартін хоче, щоб було чути кожен подих закоханого або травмованого серця, кожен дотик пальця до деки а-ля Kings Of Convenience. Але окрім весільного благословення з його симулятивністю, нічого більше немає. Хоча і можливо, Мартін й справді стібеться на "Mylo Xyloto", бо причини присутності треку "U.F.O." на диску такі ж загадкові, як й саме УФО.

Coldplay завжди були буквариком для особливо чутливих осіб, тому й очікувати від них якоїсь справжності, чи трагічності – трохи неправильно. Насторожує лише те, з якою силою радість на "Mylo Xyloto" не тільки не звільняє, а ще більше закабалює.

Вселенський пафос Coldplay розливається околицями космосу у єдиному бажанні забити, задрочити всіх і кожного своєю любов'ю. У цьому Coldplay, окрім вже згаданого U2, є ще на кого рівнятись. І це рівняння вже більше, як заздрість до OneRepublic та їх хіта "Apologize" ("Paradise").

Навіть чогось нового у своїй творчості Мартін береться не з обережністю, а тому відразу ж перетворюється на мегаломанську карикатуру без граму самоіронії. Балеарик ("Charlie Brown") чи дабстеп ("Paradise", "Up in Flames") в попсово-ідіотичних варіаціях на Джеймса Блейка – це ознаки саморуйнування. "Mylo Xyloto", взагалі, має багато ознак психічних відхилень і в тому немає нічого артистичного чи харизматичного.

Романтика Мартіна відразу обертається у своїх послання на щось абсолютно протилежне. Романтика не може пародіювати сама себе. Любовний дискурс – це і є ситуативна еклектичність масок, але Мартін вже почав плутатись коли і яку потрібно натягати на ніс.

Хоча, як рубати бабло він дуже добре пам'ятає, інакше не була б фінішна балада "Up with the Birds" такою блаженною у своїй бадьорій надії на майбутнє побачення зі слухачами у казковому світі Coldplay.

 

James Ferraro "Far Side Virtual" (2011)

Майстер і навіть гуру гіпногоджик-попу James Ferraro знову попереду усіх замріяних та загублених у дитячних спогадах.

Лишаючи позаду більш гітарний "Night Dolls With Hairspray" (2010), Ферраро доводить своїм хуліганським фокусом альбом "Far Side Virtual" до обмеженого кола претендентів на звання кращого альбому 2011 року.

"Far Side Virtual" – це музичний жарт. Хуліганство з кульбітністю гуттаперчевого духу і саунду. Він зводить у спогадах радіозаставки, рекламні ролики, анімаційні мідяхи з мінімалізмом та фрі-джазом.

Це дух дитячої необов'язковості, парадоксальності та імпровізаційної помилковості. Дитяча радість "Far Side Virtual", на відміну від Coldplay, має звільняючі властивості. Її цікаво слухати, бо таку жартівливість важко передбачати. Мідяхи можуть поєднатись з Еріком Саті чи Філіпом Глассом і така незамутнена психоделія може бути тільки у дітей.

"Far Side Virtual" по-доброму використовує ефект випадковості. Мінімал-вейв може здружитись з сітаром та духовими і забрести в анімаційні джунглі, де меблі можуть мойдодирно скакати-пританцьовувати. Космотематика пасеться на мультах Рене Лалу з їх подорожами у часі та інших скай-файних радостях дитинства під музику Клауса Шульца.

Фрагментарність іронізує на гуглом. Пафос вразливості примирює рекламні ролики та Філа Коллінза. Кітч працює на вище благо у бунті рекламістів-ілюзіоністів.

І насамкінець, "Far Side Virtual" – це льодяникове смакування радості першої зустрічі з віртуальністю, передчуття її всезростаючих можливостей. Звичайно, що без фейсбука та іншої інетної пурги.

 

Mayer Hawthorne "How Do You Do" (2011)

"How Do You Do" – це цьогорічна атвєтка минулорічним альбомам Plan B "The Defamation of Strickland Banks" та Aloe Blacc "Good Things". Соул за усіма заповітами олдскулу та спомином про померлих чи ще живих патріархів (Curtisa Mayfielda, зокрема).

Благоговійність перед авторитетами у Hawthorne майже безмежна. Маючи на борту такі хіти, як "Get To Know You", "A Long Time", "The Walk", "You’re Not Ready", можна сміливо кидатись на будь які хвилі заквітчених дівчаток, що так ностальгують за ретро-романтикою з їх піжонськими луками.

Соульне піжонство ("You Called Me") Маєра, однак, не забуває й про духовий пафос трагедії ("Can’t Stop"), де в парі з Снупі Догом та флейтами (що сповіщають про щось непередбачувано-швидке), вимальовується ще один хіт альбому.

Олдовий саунд – це, безсумнівно, святе. Табу долає лише така нео-соульна штука, як "Dreaming", де мерсі-біт з фільму Реальна любов (де всі нарешті сходять амурчиковій кульмінації) так перестрибується з деякою творчістю Міки. І "No Strings" з нео-соульними заграваннями з електронікою та вокалом під Джона Ледженда.

Такого привітання Mayerа Hawthorne вистачає, щоб дочекатись нового альбому Boyz II Men і це ще неостаточно, що останні будуть кращими.