Інтернет-продавчині штовхають супереротичну білизну, фітнес-клуби – прискорені курси еротичних танців в чоловічих сорочках, порєво подвійно процвітає після пограбування піратських скарбів ex.ua, однак офіційний мороз гламурної джаги-джаги невблаганно посилюється.

І як водно-фалічний символ риба гниє з голови: в офіційній столиці модерної культури прикрили «Українське тіло» – невинну валентинівську виставку в Центрі візуальної культури Києво-Могилянської Академії.

Чарівне тління і млость слабкої плоті, притягнута в галерейний простір примогилянськими митцями, вразила загартовану офіційним порно душу президента Києво-Могилянської Академії Сергія Квіта, і видворено було керамічні відростки милих трипільствуючих фігурок, тільця приємних пастельних відтінків та купи симулякрів нецензурної плоті українського населення, ничім не сенсаційніші за всюдисущі домашні їборолики, хоч, можливо, й не більш мистецькі.

Тепер ініціатива «Феміністична офензива» шукає правди про тіло в соцмережах на тлі загального морозу. Потуги мертвих сплисти бодай в уявному океані медіа сумовито марні. «Ця складна павутина чинників тілесного досвіду» наніц заплутала уми чиновників, що не пошанували мистецтво сублімації, тому дрочаться невинними проявами впізнаваної форми передвесняних розмислів про тілесність.

Здається, знову оживає мода на піар через фразу «Де секс? Це секс? Не можна, вражі діти!» Церкві слід негайно подати в суд: нестриманий пірат Квіт украв у неї віковічну фішку.

Яка ж то сила галерейного простору: очі високих мужів не бачать гниючих бомжів, що трахаються в підворітнях, а лише галерейний простір привертає увагу до звичайнісіньких людських тілець, мертвих без медіа-реанімації.

Квіт прислужився митцям, як Мати Церква сексуальній революції: усі зрозуміли, що слід негайно захистити право на інтелектуальну їхню, і почали прискіпливо розглядати сумнівні витвори повсякденності, обрамлені галерейним простором. Дюшамп би плакав.

Цей висококультурний акт насильства над слабшими надихнув автора перейтися галереями висококультурного галицького П’ємонту, історично підданого впливам тлінного Заходу, у пошуках мистецьких виразів тілесності на рідних просторах великого Захер-Мазоха.

Альтернативний пік неофіційного П’ємонту: КМЦ «Дзига». Влучно освятивши таранькою, фаршированою новорічними вогниками, пустоту «Очікування Тайної Вечері» Руслана Тремби, куратор галереї Володимир Кауфман рушив далі дорогою священного покровительства.

Після пустого підтвердження і так очевидного таланту Руслана Тремби, Кауфман вдався до милосердної роздачі шансів підгнилим галицьким талантам і показав їм дорогу до табу.

Очищена від пустки «Дзига» відкрила лоно для картинок рівня першого курсу арт-коледжу Труша: молодий митець Юрій Коваль, що спеціалізується з порнокартинок на замовлення, відкрив галицькому світові невиданне «Табу» пом’ятого бабського тіла, несвіжих простирадл і способів візуального видовження фалосів для зтабуйованого натяку на мінет.

Сліди невмілих потикувань пензлем цього початківця естетики і виставлено для реанімації богемності зненацька сакралізованого простору класики галицької неформальності. Напередодні Дня святого Валентина раджу не марнувати на це часу, а натомість улаштувати собі вдома дзеркало під зручним кутом: отримаєте високе мистецтво.

Полишмо іконки сучасних осель задля ікон гуцульських хат, звідки їх порятувала від москальських колекціонерів спритність і наполегливість галицького архиколекціонера Івана Гречка, який виставив деякі ікони зі своєї колекції ікон на склі.

Галерея «IconArt» удостоїлася чести послугувати симулякром вітальні пана Гречка і закликати сталий набір галицької інтелігенції подивитися на те, що вони бачили уже сотні разів у «Різдв’яному контексті».

Однак, «IconArt» став простором шансу для простоти наїву, шансом випадкового перехожого, що забіг погрітися, засмакувати веселих барв народної простоти. Спрощеність форм, непретензійність сюжетів народної побожності святкують тілесність сподівання святості, свято воплочення народної міфології, що прийняла в себе Указуючий Логос православія і оплутала його прядивом своїх звичок та правил примітивного космосу гірського села.

Нетлінне, веселе божественне тіло, оголене з рушників на покутті, щиро усміхається до глядача, виставлене на огляд в проституюючому просторі галереї. Ужиткове стає мистецтвом у галерейному просторі, навіть галицькому – створеному для задоволення амбіцій світськості через сакральне.

Плоть наїву хоч і стримувана мистецтвознавчими описами кураторів та оцінщиків, а проте не потребує реанімації. Іван Гречко тим часом продовжує оповідати, як боїться довірити своє чудо пожадливим ручкам музейників у невідокремленому приміщенні, не названому його іменем. Тому насолоджуйтесь, доки дають.

Галерея «Зелена канапа» представляє свою любу подругу Оксану Андрущенко, а також її чайники, каструлі, букети, канапи, меблі та брами, виплетені наївними дівчачими кісниками орнаментів.

Вовняна ковдра кольористики затишної провінції, барвистих пліток і посиденьок, ритмічної відтворюваності однакових днів за одноманітним чаєм в домашніх капцях старих новин – чудове відчуття для влюбльонних в справжніську романтику галицьких бабусиних перин.

Нацвідрижка «Сало» також успішне у пошуках аудиторії: київський «Жлобарт», живіший за всі локальні мистецькі потуги, приїхав в гості до родичів. Сумовиті пєскаріки київських транспортних потоків живуть у своєму серйозному світі траєщинських голубів та інших жителів плоті мегаполіса, розкинутої перед споживацькими сублімаціями високих умів.

Критика уміляє. Полотна пахнуть жиром. Одягнутість оголеного в гламур – сумна ознака мертвих риб сучасної української їбні. Принесена в галереї мертвота витертих сюжетів реанімується збудливими лексемами «тіло», «табу», «мистецтво», а її конвульсії конотують у високих умах: «Секс!» «Секс!» – і одразу ж «крекс, пекс, фекс» моральної і патріархальної нації.

Що це за зелені гілочки і неоформлені натяки, пустки і метафори. Як є – так і малюйте. От як Юрчик, молодець. Усьо видно і як дома на компутері.

Мертві риби бояться потоку свідомості: він несе тлін їх неоновим вогникам глибин провінційного спокою. Дешевий гламур фіксує їх трупний макіяж, а під заводськими трубами, під ліжками колекціонерів та на кухнях викладачок худакадемій животіє реальна українська тілесність: авітамінозна зимова риба, що з останніх сил тягне себе в потоки китайських неонів, по-модньому укладених в галерейному просторі у формі мальчіка і дєвачкі в адідасє.

фото: motorfoto.ru