Так закінчилася Голгофа Глави Української Греко-Католицької Церкви Патріарха Йосифа Сліпого (1944-1984), страдницька дорога якого почалася 11 квітня 1945 року зі Львова. Попереду були Київ (літо 1945), Маріїнськ (вересень 1946), Боїми (1946), Кіров (1947), Печора (1947), Косью (1947), Інта (1947), Потьма (1947-1953), Київ (1950), Москва (1953), Кузьмінка-Маклаково (1953-1957), Мотигіно (1956), Новосибірськ (1958), Красноярськ (1958), Київ (1958-1959), Камчатка (1959), Свердловськ – Воркута – Вихоревка – Новочунка – Озерлаг (1958-1959), Тайшет (1959), Київ (1960-1961), Мордовія (1961-1963).

Ув’язнення супроводжувалося безпричинною зміною місць перебування (кожний етап тривав декілька тижнів, а то й місяць-другий часу їзди поїздом, здебільшого вагоном для транспорту худоби, вантажною машиною, підводою, чи, навіть, пішком через глибокий сніг, болото, ґрунтовні стежки-дороги), обшуками, шантажем, наклепами, погрозами, фізичними та моральними знущаннями, допитами, тортурами, холодом, голодом тілесним і духовним, браком ліків, відсутністю елементарних санітарно-гігієнічних умовин життя. І так тривало 18 років ГУЛАГу внаслідок безпідставних 4-х радянських судових акцій та їх рішень, що, зазвичай, практикувалися при зачинених дверях і вночі.

На цій дорозі під пильним конвоєм, постійним наглядом чи домашнім арештом у в’язницях, концтаборах, напіврозвалених бараках, будинках інвалідів Блаженніший зазнав тяжкої інфекції легенів, чимало періодичних простуд, травми лівої руки (перелом), дизентерії, часто гарячкував, відморозив праву ногу, були й крадіжки та побиття від кримінальних елементів. Тому часто доводилося просити медичну допомогу, а відтак перебувати у лазаретах.

Та попри всі незгоди та прикрощі митрополит Йосиф по можливості потайки відправляв Служби Божі, уділяв потребуючим святих тайн, пастирське благословення, молився на гробах українських священиків, мучеників за віру, похованих на цвинтарі в’язнів. За щедрість, добре серце, ласкавість, уважність, силу свого Духа, стійкість в обороні Церкви і рідного народу, інтелект, доречні поради та підтримку спів’язнів Блаженніший заслужив серед них великий авторитет та пошанівку. Водночас з неменшою увагою і наглядом до нього ставилися різні начальники в’язницьких закладів. Очевидно, що начальство боялося впливу митрополита на українців.

Періодично митрополитові вдавалося отримувати вісточки від рідних та близьких людей з України, писав їм відповіді, донині збереглися окремі пастирські послання Блаженнішого до українських священиків, рідної пастви…

А найголовніше, що Господь Бог зберіг життя і здоров’я українського Духовного Керманича. Господні молитви мирян світу, глибокі зацікавлення Апостольської Столиці, зокрема Святіших Отців Пія XII, Івана XXIII, нарешті, наслідки десталінізації в СРСР спричинилися до звільнення великого противника безбожницького режиму, але рівночасно чинна радянська влада засуджувала його на безповоротне вигнання з України.

10 лютого 1963 р. митрополита Йосифа вітав у приватному помешканні Святіший Отець папа Іван XXIII. Відтак обоє ввійшли до каплиці, в якій навколішки відмовили «Величає душа моя» перед Найсвятішими Тайнами і малюнком Святої Родини. Митрополит подарував Папі мапу СРСР із зазначеними місцями чисельних в’язниць та каторжних шляхів ісповідників за віру. На мапі були викарбувані слова: «Серце є найближче до того, що є географічно найдальший; молитва лине шукати тих, які найбільше потребують почуватися, що їх хтось розуміє і любить…». Так закінчився вихід Блаженнішого із “кам’яного мішка” на свободу і відновилося вільне та потужне духовне служіння Кардинала, Патріарха Йосифа Богові, Церкві Христовій та українському народу. Він став голосом вільної України.