Виступ українського Митрополита-Ісповідника віри очікувався найбільш резонансною подією поточного дня роботи Собору. Коли модератор дав слово митрополитові Кир Йосифу, у Ватиканській базиліці зірвалася спонтанна хвиля гучних овацій в честь Блаженнішого. І це при тому, що на попередніх засіданнях застерігалося від висловлення будь-яких емоцій, захоплень чи оплесків, аби уникнути можливої тенденційності чи заангажованості. Тут домінували рації та аргументації. Втім, митрополит Йосиф не взяв слова цього дня. Допускають, що Блаженніший планував виступити наступного дня, на який випадала перша річниця відкриття Ватиканського собору. Тоді ж, після кількох миттєвостей мовчання в очікуванні почути голос Промовця-Ісповідника віри, модератор обмежився повідомленням, що «завтра з радістю почуємо митрополита Йосифа Сліпого». Італійська та світова преса блискавично повідомили про цю історичну подію на Соборі у своїх бюлетенях та дописах.

 

11 жовтня 1963 р. на 46-му загальному засіданні після виступу кардинала Кірага (Іспанія) до слова запросили Українського Львівського архієпископа Його Екселенцію монсеньйора Йосифа Сліпого. Зауважу: кожний промовець мав 10 хвилин часу, тому багатьом з них доводилося виголошувати тільки пропозиції або висновки. Промова митрополита почалася словами: «Нехай буде благословенний Бог у Пресвятій Тройці з Пречистою Дівою Марією і всіма Святими за чудесну можливість могти брати участь в цьому славному Священному Соборі…». Вона тривала біля 20 хвилин, упродовж яких спостерігалася надзвичайно велика увага учасників Собору. Подякувавши Богові і Пречистій Богородиці, папі Іванові XXIII, його співробітникам, соборовим Отцям за молитви звернені до Господа за український народ, Блаженніший зазначив, що його попередники – єпископи з українських земель, брали участь у Вселенських соборах, а саме: у Нікейському (325), Царгородському (381), Ефеському (431), Халкідонському (451), II Царгородському (553), Ліонському (1254), Констанцському (1418) та Флорентійському (1439).

Першоієрарх Української Церкви висловився щодо колегіальності єпископату, одруженого дияконату, представив погляди особисті та українських владик про місію II Ватиканського собору стосовно чинних релігійних і соціальних проблем тодішнього світу. На думку Блаженнішого, єпископи не творять колегії, оскільки вона вимагає юридичної й моральної влади. Папа отримав свою місію і усі функції зв’язані від Христа, а не від єпископської колегії. Його влада безпосередньо стосується до Вселенської (Католицької) Церкви, а влада єпископів, насамперед, до поодиноких Церков, і тільки потім до Вселенської (Католицької) Церкви. Одним словом, Блаженніший став в обороні примату Папи. Щодо дияконату, то митрополит Йосиф вважав його “соціальним мостом” між вірними та ієрархією, що відповідає потребам Церкви. До того ж діяв тоді на Сході, і колись існував на Заході, звичай висвячувати на дияконів одружених. Отже, йшлося про можливість відновити давній звичай після потреб поодиноких єпархій. Основне, щоби диякони вибиралися між особами здатними і досвідченими. Прихильники відновлення одруженого дияконату в латинській Церкві висловили вдячність за таку вельми авторитетну підтримку їхніх домагань.

Митрополит Йосиф запропонував розвивати католицьку науку проти атеїзму, вказав на найбільш здатні та успішні дороги для апостолування, застеріг від духовних і матеріальних небезпек. Блаженніший наголосив, що бідні, перше від багатих, є покликані до Церкви, актуалізував соціальне питання: Церква має по-материнськи прийняти голоси, що апелюють до більшої справедливості, дати свідоцтво Христа бідного, який бажає добра усім. Духовні пастирі мають ділити терпіння і страждання народу.

Вперше у світовій церковній практиці Блаженніший публічно запропонував піднести Києво-Галицьку митрополію до патріархальної гідності. Він передав Собору проект створення Києво-Галицького патріархату. До речі, італійське телебачення у вечірніх «Вістях» уже назвало митрополита Йосифа «Українським Патріархом»(!) Згадана пропозиція не була включена до обговорення Собором. На перший погляд, вона видавалася партикулярною. Загал Отців Собору не був ознайомлений із цією справою. І все-таки вони прихильно поставилися до думки Блаженнішого, хоча вирішили обговорити її пізніше.

Виступ митрополита Йосифа отримав позитивне схвалення у засобах масової інформації, викликав схвальну підтримку в учасників Собору. Чисельні коментарі були вельми прихильними. Отці Собору називали Блаженнішого «відзнакою епохи історії Церкви», «свідком християнської вірності Правді у столітті страшних зрад», «могутнім голосом Мовчазної Церкви». Стверджували, що Першоієрарх Української Церкви є «вітильник палаючий і блискучий», «світильник блискучої і ясної думки». Засвідчувалася моральна особистість Митрополита-Ісповідника віри, «як людини кристальної душі, душі палаючої і чистої як полум’я», «великої моральної цілості, вихованої у пошані святості Божої і людської гідності», «людини енергійної», «капітана для човнів, якими здається зарезервовано «перепливати бурхливі моря». Отці Собору вважали за велику честь привітатися з ним, прагнули поцілувати йому руку, сфотографувати своїм апаратом. Так, це був час слави Української Церкви, українського народу.

Фото: blyzhchedoboga.com.ua