Із таким закликом звернувся Блаженніший Любомир кардинал Гузар до студентської молоді під час відвідин Дніпропетровської консерваторії імені М. Глінки. Це сталося якраз після прикрих подій 9 травня 2011-го у Львові, коли було спровоковане зіткнення між людьми на Пагорбі слави.

Тоді ж відповідаючи на запитання студентів про сумні львівської події та їх причини, Блаженніший буквально сказав таке: ”Мені прикро, що в такий світлий день сталися відповідні події”. А далі кардинал підкреслив, що громадяни України зобов’язані поважати одне одного. “Люди бувають різні, але треба знаходити порозуміння”, - зазначив він. На думку Блаженнішого, для цього необхідно об’єктивно дивитись на історичні події, зокрема, на події Другої світової війни. “У нас говорять про Велику Вітчизняну війну і датують її 1941-1945 роками, - сказав він. –Але я сам був у Львові 1 вересня 1939 року, коли на місто впали перші німецькі бомби. Для мене саме з цього почався ланцюжок воєнних подій. У 1941-му почалася лише друга фаза Другої світової війни”.
Далі, продовжуючи свою думку, кардинал відзначив: ”Я знаю, що різні люди по-різному інтерпретують ці події. Але головне, щоб це не стало причиною конфліктів”.

А ще прискіпливі і завжди у постійному пошуку журналісти до будь-яких, навіть найменших чисто побутових речей, особливо стосовно високошановних людей і бажаних гостей, а саме таким завжди був кардинал Гузар, запримітили, що він (колишній глава УГКЦ) прибув до Дніпропетровська (сьогодні – Дніпра) як простий громадянин. Особи, які супроводжували його, повідомили, що він принципово відмовився від авіа-квитка бізнес-класу і наполіг на тому, щоб летіти економ-класом. Не став він користуватися й VIР-залою: незважаючи на похилий вік, як звичайний пасажир пройшов огляд речей і багажу. З молоддю спілкувався в переповненому залі консерваторії, а на вічне філософське запитання про те, де Бог, відповів гранично просто: ”У ваших серцях!”. ”Коли цю істину усвідомлять люди, підкреслив кардинал, не буде і воєн на землі”.
У місті Блаженніший зустрівся також із віруючими УГКЦ, в бесіді з якими відзначив – після відставки у нього стало більше часу для молитви і спілкування з молоддю. Саме в цьому тепер він бачить свою місію.

2012-го в Україні вшановували на державному рівні 120-ту річницю від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого (1892-1984). Відвідини Волині Блаженнішим і були присвячені цій події. Тут він мав численні зустрічі із вірними Церкви, представниками влади та, звичайно, із допитливими журналістами. Під час розмови-бесіди із працівниками ЗМІ, він підкреслив: ”Я у 1990-му переїхав в Україну. Довго шукав могили рідних, було прикро, що цвинтарі такі занедбані. В Америці, Німеччині вони більше схожі на доглянуті парки. Хотілося б бачити впорядковані кладовища біля сіл.
Наприклад, в Італії шанують людей, які загинули за свободу, незалежно від того, з якої вони країни. Тому впорядкувати могили загиблих вояків означає віддати їм належне. Таке бажання – щось людяне, гуманне. Бо люди, які шанують предків і минуле, по-іншому дивляться на сучасне.
Громадяни мають робити це самі від себе, взяти інструмент і навести порядок. Це б піднесло духовний рівень спільноти. Головна відповідальність – на громадянах, а не на державі. Цим мають займатися люди”.

Проповідь на день примирення

Ще один приклад наведу із проповіді Блаженнішого під час відзначення Дня примирення (2001-го 11 листопада)

“У час війни, коли тут, на теренах України, мінялися фронти, в одному селі жила сім’я: чоловік, жінка і четверо дітей. Чоловік, як багато інших, пішов боронити свій край. Одного вечора до тієї жінки хтось постукав у двері і зайшла дівчина (назвімо її Наталкою). Дівчина каже: “Сьогодні вночі тебе і твоїх дітей мають намір застрілити. Бери дітей і втікай, а я залишуся на твоєму місці”. Жінка так і зробила. Після півночі почали копати в двері, бити прикладами, і коли Наталка відчинила двері, її відразу застрілили. Ми можемо побиватися, що була загроза великого лиха (йдеться про смерть невинної жінки і чотирьох дітей), що панував такий лад, що стріляли в невинних людей. Але, з іншого боку, в нашій пам’яті не сміє зникнути образ Наталки, яка пожертвувала власним життям, щоб врятувати інших.
Дорогі у Христі, ми мусимо старатися дуже свідомо очищувати свою пам’ять, тобто пізнавати правду про те, що сталося, і намагатися ”замазувати” ту трагічну кривду, ту ненависть, яка панує між людьми. Дуже важливо згадувати про героїзм, добрі діла, які також стаються, щоб не впадати у відчай, щоб не стати ненависниками для себе і для інших.
Крім очищення пам’яті про минуле, ми повинні, якщо справді хочемо примиритися, постановити, що ніколи не повторимо того лихого, яке ми завдали ближньому. Без наміру поправитися немає примирення, нема надії на краще майбутнє. Якщо ми хочемо й будемо повторювати помилки минулого, тоді ми загрузнемо в болоті ненависті й будемо далі її поширювати, забруднюючи весь світ. Поправитися – означає свідомо і добровільно не повторювати нічого, що могло б скривдити окремих осіб, групу людей чи цілі народи.
Ми усвідомлюємо те, що існує певна група людей, яка свідомо хоче нищити інших, щоб поширити свою програму, свій план майбутнього. І ми бачимо також, що для залагодження конфлікту бомби не придатні. Забезпечити нам мирне життя може лише справедливість, установка кожної людини не чинити зла, бути люблячою стосовно свого ближнього. Тільки таким чином можна побороти лихо. Сам Христос дав себе розіп’яти на хресті, щоби перемогти, подолати зло, - і переміг. Він є тим, хто дає нам надію, - Він є тим, хто може кожному з нас допомогти перестати робити зло, якщо ми цього захочемо. Спробуймо, хоч на хвилинку уявити собі, як виглядав би світ, як виглядало б наше місто, якщо б ніхто в ньому не хотів робити кривди ближньому, якщо б кожний з нас, не зважаючи на інших, постановив, що не повторить своїх помилок і бути жити по-Божому.
Бачите, дорогі у Христі, яка сила і вартість примирення, яка глибина надії на те, що справді можна щось змінити, щоби світ, наше місто, наша країна, наші громадяни і кожен з нас могли бути щасливі“.