Kenichiro Nishihara "Life" (2010)

Японський продюсер Kenichiro Nishihara мультиінструменталить свій другий диск, де атмосферний jazzy-hop розцвітає усіма кольорами сексуальності до найвищої стратосфери.

Стільки романтичного добра зібраного в одному місці, часто призводить до передозного перебору, але не у випадку Нісіхари. Він уважно (інтелігентно) балансує на магії романтичних стереотипів, збираючи чудесні букети для прекрасних дам. З такими альбомами фантазують про амурне освідчення в дорогій ресторації з білим фортепіанком, бо в реалі завжди хтось щось набаламутить.

Релаксійна джаззі-хопа фонтанує веселковими флюїдами з усіма необхідними для щастя атрибутами легкості буття. Атмосфера горизонталиться від модних паті з вечірніми дресами до пляжних варіантів з мокрими мулатками під водоспадами. Атмосферка вертикалиться від верхніх до нижніх поцілунків.

Фрикційна ритміка джаззі-хопу провітрюється ліричністю соулу. Мачовидні хлопчики передають естафету хопним дівчатками, які репують ребрами, стегнами і персами, що ніколи не брешуть. Фортепіано залишають для пам'яті потрібні мелодії, в яких є за що вчепитись, потриматись і накритись.

Денсульки зрозумілі у кожному куточку планети Земля так несподівано і легко обставляють на віражах усіх цих розпантованих бейонсів еренбічного кобітства. Останнім має бути соромно за своє бездарне існування. До інтелігенства Нісіхари їм далеко, а до його вміння розіграти незручність перших хвилин романтичного побачення, їхнім прокуреним вагінам не вистачає звичайної людської діалогічності.

Нісіхара з таким романтичним букетом не впадає в кітч і грає так, що не буде жодних алюзій зі сопливим романтиками з великих екранів. Навіть радість першого танцю тут зі сльозами на очах, від яких не чути жодним пластмасовим сентименталом. Прелюдії шепітливим войсом кличуть до викидів шампанських корків та інших позафрикційних штучок. І навіть присипляючий фініш гіпнотайзить так, ніби увесь культурний багаж лишили десь там за дверими і табулою расою фолнули в love по самісінькі вуха.

Рідкісний випадок, коли рекомендовані усі треки диску.

1. Prelude
2. Power Of Self (feat. Substantial)
3. Livin’ The Life (feat. Steph Pokets) (Remix)
4. Weather Overtone
5. Beautiful Things (feat. Amanda Diva)
6. Now I Know (feat. Pismo)
7. Mind Tourism
8. Brazilian Daydream
9. Waltz For Jazz Things (feat. Gregg Green)
10. Moon Child (feat. Nina Vidal)
11. Dawn
12. Life (feat. Kissey Asplund)

Chinawoman "Show Me The Face" (2010)

2-й диск канадської емігрантки Мішель, що продовжує успішно інді-попити (з салютами 80-м) своєю безпросвітністю.

Хітів дебютного альбому а-ля "Lovers Are Strangers", "Party Girl", "Aviva" – тут не буде, зате є довершеної форми концептуальний малюнок. Вона (концептуальність) й зауважується на відміну від швидкоминаючих згадок про ностальгічний совковий саунд, Коена, Ніко чи навіть Грейс Джонс з усіма наявними паралелями її "I've Seen That Face Before (Libertango)" з "Show Me The Face".

Мінімалізм чайнажінки цілеспрямовано і чесно вбиває час. Ностальгія концептуально обставляється олдовими електроорганами в ритмі танго. Якщо десь й проскакують піжониста свінгачка чи денсовий електропоп, то вони швидко приземлюється мінорним приреченням постапокаліптичної гойдалки, на якій вже ніхто не буде гойдатись.

До вершин альбомної концептуальності (непохитної єдності форми та змісту) зараховується "Woman's Touch", де холод вічного повторення, як колупання в ранах чи повертання до власного блювотиння, закономірно вивертається в просторову загубленість фідбеку з наступним спотворенням голосу, як носія людської ідентичності. Мінімалістична завірюшність "Wrong Side of The Fence" своїми мінорними круговоротами також кружляє в параметрах бестовості.

Підсумовує цей довершений концептуал чайнажінки фінішний трек, де несподівано з'являється якась надія, але маршевість треку швидко телеграфує, що червоні комісари вже повели її на розстріл. Вирок виконано. Усі попередні 9 треків були екранізацією "Випадку на мосту через Совиний струмок" Амброза Бірса.

Далі йдуть одні запитання, чому західний світ, ще так мало знає про емігрантку Chinawoman.

1. Drawn To You
2. Show Me The Face
3. Acid Broke The Spell
4. Keep in Mind
5. Let's Meet
6. Woman's Touch
7. Go
8. Wrong Side of The Fence
9. It's No Compliment
10. God Bless My Socially Retarded Friends

Brasstronaut "Mt. Chimaera" (2010)

Міжжанровий стьоб ванкуверців Brasstronaut, як той пік, до якого намагався добратись Вакарчук, та схоже, що Океанам Ельзи тре було родитись за океаном для такого результату.

Brasstronaut міксують інді, поп, джаз та класику (плюс інше) в одному флаконі. Інтелігентно орієнтуються в році на Radiohead (і не тільки). В джазулі можливі паралелі з олдовими британцями Dif Juz і модерновими Portico Quartet. В попі з зальотом в етнографію – можуть посперечатись в романтичності зі старами поп-кантрі Rascal Flatts ("Hand Behind"). І щоб зовсім дати роздупля публіці – дають ще й клезмерські уроки трудящим.

Міжжанровість Brasstronaut вирізняє стильність з якою вони переходять від одного елементу до іншого та розум, з яким вони орієнтуються в останніх тенденціях. Мінливість структури вирізняється мінімалістичністю. Бойовичковий моторік ледве не допливає до скрімо. Іронія приденсовує на контрастах. Від тієї іронічності почуття набухають під кіношний саунд, органи синхронізуються, а романтична лірика скрипок та фортепіано фінішує наростаючим катарсисом пост-року. Саме тут "Hearts Trompet" – як один з кращих треків.

Далі фанатам ОЕ можна не читати, бо їх улюблений бенд би продав душу за такий саунд (та й за попередній також). А Brasstronaut просто і легко колисковляться джазовою іронією, бігаючи від пост-рокового зітхання до дрім-попної еховості, втопленої в молоці священних корів. Аналогічно просто вони бавляться зі останньодисковим заграванням Muse з класичним спадком, від себе додаючи туди джазового груву і чогось такого кіношно невловимого.

Професори дотягнули руки до музики і сотворили такий, навіть можна написати класичний диск для едукації деяким частинам світу.

1. Slow Knots
2. Hand Behind
3. Lo Hi Hopes
4. Six Toes
5. Hearts Trompet
6. Ravan
7. Same same
8. Insects

Future Islands "In Evening Air" (2010)

Балтіморська банда мінімалістичного сінті-ареалу розповсюдження, показує своєю палаючою харизмою, де раки зимують багатьом знеособленим бандам, що також ловлять хвилю new wave (салют New Order).

Мінімалістичність саунду не заважає Future Islands з головою прориватись на екстатичні вершини денсульного щастя. Editors – курять пост-панковий рівайвл. Tne National алігаторного періоду – гуляють вздовж штахети. За взятою висотою звукового екстазу Future Islands можуть змагатись з останнім диском манкуніанських свідків пост-панку – James. Відчутна індітронічка, як салют 80-м, віражує настроєм альбомам Casiotone for the Painfully Alone.

Радісна галопічність мустанга з хрипким від пива голосом вокаліста прориває своєю харизмою бородаті хмари. Такого реально щасливого мена вже давно не було видно на видноколі, тому не здивуюсь, якщо саме цей бородатий дядько буде стояти замість апостола Петра на воротах раю.

На альбомі є з чого вибирати для безсмертної душі ("Inch Of Dust", "As I Fall"). Кожен трек, як останній. Згортання неба колючою бородою заради сяйва нового світу, особливо вдається на "Tin Man", "An Apology", "Vireo's Eye" (дуже і предуже особливо).

Реактивність предтечного гласу Future Islands, акі лев розриває пащі Самсону, Гераклу, Іроду Антипі та іншим міфічним героям, щоб провістити той час, коли вже не буде, ні міфів, ні недосконалого дзеркального бачення, а лише фейс ту фейс (і не зі спини) з Логосом, де й Трійця виявиться амбієнтовою поступкою недосконалому людству.

1. Walking Through That Door
2. Long Flight
3. Tin Man
4. An Apology
5. In Evening Air
6. Swept Inside
7. Inch Of Dust
8. Vireo's Eye
9. As I Fall

Malachai "Ugly Side of Love" (2010)

Брістольський дует колажної випадковості, яких розшукав на меломанську голову Geoff Barrow з Portishead.

Різноваріантний постмодернізм Malachai шизіє від збірників а-ля The British Psychedelic Trip Vol 1 (1966-69) чи The English Freakbeat Series. З еклектичною естетикою брістольці можуть пританцьовувати біля культових лондонців The Legendary Pink Dots, тим більше, що їх альбом 1993 року називається "Malachai (Shadow Weaver Part 2)".

Malachai приколює випадковість (спонтанність) тицяння пальцем в небо. Вони розвіюють трендову подібність саунду вищезгаданих збірників елементами інших жанрів, які зрозуміло, що не могли стикуватись у тому конкретному проміжку часу (середина 60-х).

В колажності "Ugly Side of Love" можуть іронічно змішуватись не тільки психоделія, гараж чи сьорф, але й трохи пізніший ейсід-фолк, прог-рок, хард-рок і фанк. Панує загальна атмосфера цитатної шизанутості в цьому пазлючному царстві, де окрім іншого, ще й неодноразово обстьобується, потріскуючий вінілом статус Oasis ("How Long").

Malachai не є цікавою просто швидкоминучість героїчних оркестровок ("Lay Down Stay Down"), романтичний свист бароко-попу ("Another Sun") та й психоделічні заглюки, тут не більше, як обстьобування форми. В них вклинюються чужерідні (часто протилежні за змістом) елементи. Психо-поп і психоделічний рок ("Fading World", "Simple Song") доточується скретчами і тому форма психоделічного заглюку на виході тільки загострюється. Те ж поскрипування вінілу в контексті семплювання тут робить чіткішим свій сенс.

Повертаючись до слова "пританцьовувати", фанковий ковбоїзм (в купі зі всім іншим) "Moonsurfin" та тричастинного епосу "Shitkicker" (апріорі, кращий трек диску) – зразкові показники оперно-іронічного стилю Malachai, як темного боку Gnarls Barkley.

1. Warriors
2. Shitkicker
3. Snake Charmer
4. Snowflake
5. Blackbird
6. Moonsurfin
7. Meechs Theme
8. Only For You
9. Lay Down Stay Down
10. Another Sun
11. How Long
12. Fading World
13. Simple Song

Evelyn Evelyn "Evelyn Evelyn" (2010)

Твіксова Евеліночка підпільно змодельована Амандою Палмер та Джейсоном Веблі. Декоративність такого диску лише підкреслює його дуже обмежену цінність, особливо в рок-оперному контексті "Tommy" (1969) The Who чи "S.F. Sorrow" (1969) The Pretty Things.

Безперечно, наявне досконале виконання, але поюзана к-ть таких опереток для кіндерів – якось не надихає. Пасторальний інфантил – ідеальний у своєму вальсованому смутку з пафосними оркестровками, але він абсолютно заганяє у сон. Пронумерований спокен-ворд добрий лише в візуальних рішеннях на театральній сцені. Старомодні чудеса вже нікого не дивують. Навіть буфонадність чи комічні куплети – зніяковіло незручні. В контексті лише рекламність свінгуючої чатануги-чучі ("Have You Seen My Sister Evelyn?") та стьобні ораторії на "Chicken Man". Та ж американа – хоч й чиста, як сльоза, але сонна, як муха.

Можливо, увесь прикол альбому у його останніх треках. 10 треків альбом занудить і спить своєю передбаченою стилістикою. Та варто було додати у поклонний вихід лицедіїв якихось Квінів та затарити його епічною романтикою пісень в підтримку фонду для загублених дітей, як "My Space" став повною несподіванкою. Кавер на Joy Division, який, в принципі, не такий ж відірваний від всесвіту "Evelyn Evelyn" – добрий у своїй специфічній мінімалістичності (продовжуючи традицію Кьортіса).

На цих останніх треках "Evelyn Evelyn" можна й зупинитись уважним оком.

1. Evelyn Evelyn
2. A Campaign of Shock and Awe
3. The Tragic Events of September Part I
4. Have You Seen My Sister Evelyn?
5. Chicken Man
6. Tragic Events Part II
7. Sandy Fishnets
8. Elephant Elephant
9. You Only Want Me 'Cause You Want My Sister
10. Tragic Events Part III
11. My Space
12. Love Will Tear Us Apart (Joy Division cover)