Гламурний захід «Ніч рекламожерів» відбувся у Львові тихенько та провінційненько – вочевидь, як й було заплановано.

Те, що наші умільці переклали з російської «Ночи рекламопожирателей» яко «Ніч рекламожерів», займало місце у Палаці мистецтв 12 листопада. Реклами було на всіх стовпах, квиточки майже безплатні як для такого екстрарівня з буфєтом – по 100 грн.

Малось на увазі, що збереться увесь рекламний бомонд та буде палко обговорювати ролики (за описом анонімного промовця, що розпочинав показ неперевершеним спічем, це все мали бути «яскраві незвичайні особистості, у тому числі наш другий поверх (публіка у великому зал та поціновувачі мистецтва»).

Бомонд певно що зробив одне з двох: або скачав запис рекламних роликів з торентів, або десь переховувався від пересічного глядача – не вельми простежувався в залах. Або ж послідував пораді того ж таки анонімного промовця та «дивився YouTube по одній годині на день».

Хто не дивився YouTube, того попросили «розсістися по екранах, хто де зайняв місце» та пороздумувати на тему креативності як такої, як ото бачимо в особі Бенксі – «Хтось знає, хто такий Бенксі?

Це такий графіті, ідол всіх художників» – проінформував відсталих все той же відкриваючий анонім. На постамент ідола всіх рекламістів, висували Жана-Марі Бурсіко, отца родного «Ночі рекламоїдних».

Тепер трохи історії: ідея демонструвати рекламу протягом кількох годин і переконувати усіх, що це дуже круто, виникла у вище згаданого французького рекламщика Жан-Марі Бурсіко 30 років тому, Він вирішив, що рекламний бізнес тепер акумулює найбільшу кількість талантів, тому деякі рекламні ролики можна уважати рівними повнометражним фільмам за емоційною насиченістю, креативом та рівнем зйомки.

Логічно, що колекція має таку вартість, якою наділяє її уява колекціонера. І 1981 року відбулася перша «Nuit de Publivores» – півторагодинний показ самих лише рекламних роликів. Після чого Бурсіко планомірно переконував у цінності своєї колекції всіх інших та досяг такого успіху в навіюванні, що, за його твердженням, будь-яка рекламна компанія страшенно пишається тим, що їх ролик Бурсіко доєднав до обраних. Що більше Бурсіко про це говорить, то більше усі обрані пишаються собою.

Унаслідок продуманих продажів колекції «Ніч поїдателів реклами», або ж «Ніч рекламоїдних» – «Nuit de Publivores» (як вам більше подобається, можливо, що і варіант російської обжирайлівки вам до душі) стали подією, глядачів натовпи, часто є показ для рекламного бомонду та показ для небомондного загалу. «Ніч рекламоїдних» приїздить до майже усіх країн, які собі це можуть дозволити – від Штатів до Кувейту.

Тепер і наша ненька у калиновім вінку теж в клубі. Раніше представлена була Києвом, у міру гонитви за цифрами представництво демократизувалося до рівня Одеси та рідного Львова.

«Ніч рекламожерів» у львівській інтерпретації відбулася. На два місяці пізніше, ніж, до прикладу, у Києві та Одесі, не згадуючи міста за демаркаційною лінією карт, однак, панове, we made it. We made it по-львівськи у найкращих традиціях мультикультуральності: це було кіно з буфєтом плюс всюдиприсутність тематичного спонсора показу – сигарет Gauloises, які чудово презентувалися на фоні численних роликів про шкідливість куріння.

Захід був ніякий, оцінювати цей катрусин кінозал нема сенсу – та може, це місце таке, той Палац мистецтв: привиди художеств намагаються захистити питомо свій простір від підприємництва.

Ролики різної тематики, різних років (ювілейна 30-річна колекція складалася з найкращих надбань), як комерційні, так і соціальні, деякі дійсно цікаві – переважно скандинавського походження. Нема гірше, ніж гріх дескриптивності, особливо щодо реклами, однак прошу про милосердя, для загального уявлення кілька переповім.

Ролик для норвезької компанії Hydro, що розробляє енергосистеми та виробляє алюміній: дітлахи бавляться на залізничній колії, щось монтують, підключають, поспішають, бо їде поїзд. Поїзд наближається і описує коло американських гірок, з якого вертається назад на колію. Слоган: «Маленьких інженерів багато. Ми з нетерпінням чекаємо, коли ж вони виростуть». 

Класична та ненабридлива, незважаючи на одноманітні автентичні пейзажі, напівдокументалістика Johnnie Walker – The Man Who Walked Around The World з Робертом Карлайлом отримала стримані оплески кількох англомовних осіб (титри, звичайно що російські, були розташовані дуже низько і з ряду четвертого вимагали зусиль розглядальників). 

Як й решта роликів, окрім хіба що ливанських та азійських творінь, усе є на YouTube або інших сайтах. Підозрюю, що для азійських та ліванських я просто не здатна задати назву в пошук. Любителям сюрпризів: промо Buenos Aires Independent Film Festival.

Інтересне та варте ціни квитка у презентованому рекламному наборі було одне: репрезентативна реакція аудиторії. Бурних обговорень та оплесків заслужила реклама Diesel – гібрид класичних американських порнушок та коміксів та Durex з грайливими гумовими песиками. Ці шедеври креативності було неодноразово наділено окресленнями «смєло, смєло» та «хі-хі-хі» – за ґендерною ознакою.

А от до чого народ, особливо дамська частина народу, уперто не доходив, зустрічаючи гробовим «не поняла», так це соціальну рекламу. Гіркі мої шкодування за втраченим часом були винагороджені філософським спостереженням за жіночою частиною аудиторії: за винятком кількох, дами ділилися на дві категорії: ті,що говорять через міцно стиснуті відбілені зуби (напевно, цільова аудиторія – рекламщиці або тимчасові половинки рекламщиків) і ті, що гризуть нігті невідбіленими зубами (богема).

І за законами підлості непорозуміння саме ця не пойнята сфера була доволі цікавою: безперечно, реклама UNDP («Плану Мілленіум» ООН – плану подолання бідності) мала прайм, за нею було вплетено багацько не обтяжених комерційними інтересами роликів: проти міфу, що куріння не є шкідливим, за відповідальність обох статей в питаннях контрацепції, на промоцію волонтерської праці серед молоді. Оскільки в тих творіннях ніхто не трахався, цікаво більшій частині аудиторії не було.

Проте приємно, що на цікаві ролики, нетривіальний гумор, несподівані повороти сюжету та культурні інтерпретації стабільно реагувало кілька людей з усього залу. До середині другої частини я впізнавала їх за сміхом – що не так складно у переважній тиші, і це творило чарівне відчуття спільноти.

І насамкінець – найменш важливий для організаторів аспект: проведення їх гламурного заходу. Вочевидь, отримавши програму, спонсора та лейбл «Ночі рекламожерів», організатори вирішили, що проект переможно завершено.

Задля підвищення рівня гламуру відвідувачів півгодини протримали перед зачиненими дверима, в такий спосіб вирішивши деякий дисонанс щодо часу проведення «Ночі рекламожерів»: на постерах та квитках було вказано 8 годину яко час початку, а на сайтах агенцій, що розповсюджували квитки – 21.00. 

Ну але ж не підуть люди, якщо вже заплатили, розсудила команда профі з популяризації рекламного бізнесу, тому спокійно протримала дорогих гостей перед входом. Приміщення також було пристосоване до збереження продукції, що швидко псується: надибати трохи тепліше повітря можна було лише у міні-кінозалі під сходами, надбавши право перебування в цьому запічку за пачку Gauloises.

Так креативно було вирішено проблему з гардеробом. Під час 20-хвилинних перерв між «рекламними блоками» присутні могли обміркувати враження у тиші та спокої. Надзвичайно тактовні організатори й подумати не могли про те, щоб наслідувати приклад інших країн, де на відкритих показах «Ночі рекламоїдних» відвідувачів під час перерви прирікають не на курилку чи буфєт, а радше на чарівний перформенс місцевих зірочок або інші варіанти проведення часу для тих, що не полюбляють інтеракції. Одним словом, якось намагаються народ розважити.

Зрозуміло, що були такі ж варіанти суперконцентрації на Колекції (ото вам кіно і погуляйте собі в перервах) не лише у нас, але переважно, у тому числі там, де наше все – європейські counterparts – намагалися розважити публіку, яку запросили. У львівському варіанті вийшов місцевий гламур – кіно тама, жрачка – тута. «Ніч рекламожерів», зрештою. Сиди і насолоджуйся рекламними марципанами.

фото: woweffect.be