У великому плані заходів святкування Року Пінзеля був пунктик про написання роману. За цю справу взялася київська письменниця Євгенія Кононенко. Для творення міфів –хороше літературне творіння, частина успіху. Згадаймо хоча б „Код да Вінчі”, чи „Дванадцять обручів” Андруховича.

Що б там не говорили про правду/неправду, але Антоничем багато хто зацікавився через скандал навколо роману. А Ден Браун зробив хорошу рекламу для католицької церкви.

Пінзелю, кращому скульптору періоду бароко, не завадила б хороша реклама також.

Якщо всі інші заплановані акції до Року Пінзеля тупо не відбуваються, то роман все ж таки написаний, виданий і запрезентований.

Тонка палітурка, кишеньковий формат, жахливий дизайн книги, маловідоме видавництво відразу насторожує. Та й сама постать Євгенії Кононенко асоціюється радше з письменницею легкого чтива, масової літератури, ніж чогось серйознішого. А чого тільки варта анотація до книжки: „зацікавлений читач, прочитавши роман і наукові додатки, напевне, згадає „Код да Вінчі”. Та мистецькі долі, реальні постаті й сучасні події, що відбувались у Львові та Бучачі, додають значно більшої напруженості усім інтригам книги.” У різних журналах, сайтах інформувалось про „Жертву забутого майстра” Євгенії Кононенко.

„У історико-містичному романі „Жертва забутого майстра” Євгенії Кононенко вдалося глибоко передати загадковий світ Іоанна Георга Пінзеля. Варто зазначити, що у багатьох моментах значно проникливіше, ніж у схожому за жанром романі Дена Брауна „Код да Вінчі”. Вона відтворила бурхливу атмосферу, повну таємниць та несподіванок. А також авантюрні пригоди, в основі яких – пошук спадщини таємничого майстра.” І багато тому подібного. Залишається прочитати сам твір.

А в творі – не розумієш, де Пінзель, де сюжет, де містика, де інтрига, про літературу взагалі мовчу. Після цього твору читач не захоче піти в Музей Пінзеля, що вже скільки років відкривається для нікого, там завжди пусто. І скульптури стоять, як і триста років тому, і Пінзелю якось пофіг на все це, але от для української культури – це мистецтво все ж таки могло бути корисним. Для Львова – особливо.

Цей твір не можна назвати ані історичним, ані детективним, ані містичним. Це радше, якась наступна лав сторі, з тупим закінченням. Історія про старшу, незадоволену життям кобіту. Вона шукає, знаходить роботу, перекладає, але це не звичайний перекладач. Це навіть не історія, це сповідь перед психіатром. Вона, Маріанна, але це лише прикриття, справжнє ім’я героїні Леся. Вона заробляє шалені гроші, інколи їй щось спонсорує крутий клієнт. Наприклад шкіряний плащ. Маріанна з ним спала.

А потім, так несподівано, з’являється цей француз, з „таємним бажанням” знайти Пінзеля. Тепер вони збираються до Львова. В очікуванні пригод неймовірних, ага – в очікуванні. У Львові вони звертаються до відкривача Пінзеля, Б. Возницького, щоправда в романі його звати інакше – М. Браницький.

І тут елемент „містики”: „він (Браницький) на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі пінзелевих скульптур.”

І як то з таким поглядом і даром гіпнозу, музей все пустий і пустий? Якщо запитати будь-яку пересічну людину, де той музей Пінзеля, то вам ніхто цього не скаже. Скульптури й далі стоять у компанії старих, обдертих, сірих стін.

А кобіта живе собі в апартаментах, в центрі Львова, має набагато молодшого за себе коханця, життя на стільки прекрасне, що аж нудно. Є Львів і Пінзель, а як без Бучача? І як цікаво, виявляється Пінзель не любив Львова, і тому, коли головна героїня повернулась з Бучача до Львова, то їй також стало нецікаво у ньому.

У Львові їхні кімнати хтось оглядав, одяг був розкиданий, а на ліжку хлопчика – якась чорна фігура. (чит. нижче) У нього шок, він божеволіє раптово кричить: „отже, то була вона!” не уявляю, як це звучить насправді, бо, коли в людини страх чи шок, то така мовна конструкція аж ніяк не звучатиме природньо.

Але схожих висловлювань і фраз ще багато.

Наприклад, одна розмова між головними героями:
„– Ти одружений? – спитала я Мішеля.
– Хіба ти не відчуваєш мого вітру свободи? Я твій відчуваю.”

Взагалі, це розмова перекладачки і клієнта.

Далі містика, чорна містика, містичніше не буває. Виявляється, дух Пінзеля викликала найкраща спіритуалістка Франції, але не вдалось це зробити, бо Майстр не встиг покаятись. А героїня, не знає ще багатьох християнських законів, то для неї ті чи інші християнські звичаї є дивними.

Перекладачка називається Леся, але працює як Маріанна. У неї є син. Колись вона одружилась 13 числа, а потім розвелась. Дивина та й годі, як сказав би Йонеско, жінку Пінзеля теж звали Маріанна і вони теж одружились 13 числа, а потім також розлучились. Дивина та й годі. Пінзель був поганий коханець, вона була нещасна з ним. Який, збіг, все як у головної героїні, через триста років одна і та ж історія.

Звісно, що найкраще розгортати сюжет навколо любовних подій, це легше сприймати, це цікавіше. Але чомусь жодного драматизму, жодних напруг. Пінзель помер, а майже через рік жінка одружується з іншим. Можливо ревнивий коханець позбувся свого суперника? Зарізав великого майстра і закопав десь у лісі чи пошматував його тіло на дрібні шматочки і викинув собакам?

Але головне не те, що тоді, а що зараз. Центром роману є перекладачка і її „хлопчик” (як можна так по-дурному називати чоловіка?), у неї був чоловік-непотріб, тепер цей багатий французький „хлопчик” Мішель. У неї проблеми, у неї щось не те з психікою, просто нудно людині, вона йде до психіатра і витрачає гроші.

А що там якесь мистецтво, що там якісь собі дерев’яні скульптури? Подумаєш, стояли і стоятимуть собі далі.

Називаючи Пінзеля „українським Мікеланджело”, можна було б написати про відмінність скульптур Пінзеля від європейських відомих скульпторів. Це одяг, вірніше лінії, контури одягу, вони рівні, чіткі, тим часом, коли для європейських скульпторів була характерною плавність, заокруглість. А ще, Пінзель чудово володів знаннями з анатомії, бо дуже детально вирізьблював людські органи.

У кінці книги є додаток з відомостями про Майстра Пінзеля, який підготував Б. Возницький. Це, власне, і все про Пінзеля в книзі. А роман „Жертва забутого майстра”, радше, звичайнісіньке дешеве чтиво, з неприродніми фразами. Пафос, пафосно, аж нудно. Як було нудно головній героїні після кави, коли та відвідала три кав’ярні підряд.

„Рік Пінзеля”, „бренд Львова”, „наша слава”... нікому то не треба.

Там, як завжди пусто, Пінзель ніколи не повернеться сюди, його сліду не побачимо, тільки будуть на порозі музею посліди львівських голубів.