Wenn die Leute auseinander gehen, Da sagen sie auf Wiedersehen.

Львівщина відзначає День Злуки. Пригадується знаменитий людський ланцюг вибудуваний людьми у 1990 році - від Львова до Києва. Символ єднання Західної і Східної України. У Львові було декілька спроб повторити ланцюг злуки після 1990 року, але з кожним роком ланцюг ставав все коротшим. У 2000 році (чи 1999?) вдалося охопити живим ланцюгом тільки центральну частину Львова, а цього року не те що ланцюга - навіть мітинга не передбачено. Все одно не прийдуть.

Натомість все частіше у пресі і особливо в електронних виданнях з’являються матеріали про відокремлення Галичини, або й усієї Західної України. Одні застерігають про небезпеку сепаратизму, інші вважають його панацеєю від усіх нинішніх злигоднів і турбот. Варто відзначити, що прихильники відділення не переймаються питанням якою має бути самостійна Галицька держава? Монархія? Республіка? Така, як Австрія і Швейцарія? А чому не така, як Албанія? Вони також європейці.

Ще у 1999 році аналітичні центри при ЄС опублікували доповідь підрозділу прогнозних досліджень при Єврокомісії „Сценарії Європи – 2010”, які схематично представили основні можливі напрями розвитку ЄС протягом наступного десятиріччя (Scenarios Europe 2010. Five Possible Futures for Europe. / Gilles Bertrand (cоord.), Anna Michalski, Lucio R. Pench / European Commission. Forward Studies Unit. Working Paper, July 1999). Загальним висновком є той, що посилення ролі регіонального рівня в політиці відносно національного - це тенденція, котра в тій або іншій формі реалізується у більшості даних прогнозів, і з котрою необхідно рахуватися. Більшість прогнозів сходяться у тому, що відбуватиметься серйозне політичне розшарування уже не між державами, а між регіонами. Сильніші регіони здобудуть значний зовнішній вплив і силу, в той час як інші можуть опуститися до квазі-середньовічої анархії або ж опинитися під контролем крупної локальної фірми чи мафії. Використовуючи термінологію авторів сценарію, таку ситуацію можна охарактеризувати, як те, що деякі регіони починають впадати в летаргію, з якої в середньотерміновому плані ніколи не вийдуть, інші ж будуть рватися вперед із величезним вітальним потенціалом.

Зауважте, згідно зі сценаріями все це відбуватиметься у багатій і високорозвинутій Європі. Країнам же з Центральної і Східної Європи доведеться зіткнутися з тенденцією до зведення себе до статусу сателітів для просунутих регіонів Німеччини і Скандинавії. А що вже казати про Галичину, яка сьогодні аж ніяк не може вважатися передовою у соціально-економічному плані, та й, власне, завжди була відсталою. Достатньо згадати, наприклад, як поручик фон Тротта, герой роману Йозефа Рота "Марш Радецького" відправляеться на нове місце служби у Східну Галичину не просто як у захолустя, але як на край землі, „галицькі злидні” якої стали в Австро-Угорській Імперії приказкою.

Втім, якщо сформулювати проблему трохи інакше: що гірше – бути глухим кутом Європи чи глухим кутом України? – то відсталість Галичини навряд чи буде аргументом проти галицького сепаратизму. Нам би тільки Шенгенську візу!

Належить відзначити, що розмови про галицький сепаратизм не виникли на пустому місці. Підстави для нього є. Поряд з соціально-економічними, серед головніших, можна виділити, наприклад, такі передумови:

1. Історико-культурні. Галичина і Велика Україна довго перебували у складі різних держав, відповідно, Австро-Угорщини та Росії. Це наклало незгладимий відбиток на ментальність населення цих регіонів. Настільки, що, наприклад, Хантингтон їх відносить навіть до різних цивілізаційних типів – західного і східно-православного.

2. Політико-юридичні. В історичній пам’яті галичан не стерся той факт, що з листопада 1918 по червень 1919 року існувала Західноукраїнська народна республіка. Крім того, Україна в нмнішніх кордонах існує не так давно, тому у більшості населення на підсвідомому рівні її кордони не можуть вважатися чимось священним і непорушним.

3. Соцально-психологічні. Галичина відрізняється від решти регіонів України ступенем ппоширення української мови, підвищеною релігійністю, політико-ідеологічними приорітетами.

Звичайно, не треба драматизувати ситуацію але слід визнати, що проблема галицького сепаратизму набула вже таких розмірів, що ігнорувати її було би, як мінімум, необачно. Вищезазначені фактори почали актуалізуватися у середовищі частини культурної еліти та інтелігенції Галичини. Незадоволені тим, як розвиваються культурні процеси в Україні, зокрема, звуженням україномовного середовища, а також незначною представленістю галицьких культурних і політичних діячів у Києві – вони почали звертати свої погляди в бік сепаратизму (поки що, як правило, називають м’якше – регіоналізм).

Щоправда, таких радикалів насправді є небагато, а загалом у роздмухуванні великого диму із малого вогнища галицького сепаратизму наразі зацікавлені нечисленні суспільні групи, членів яких в окремих випадках можна навіть буквально назвати поіменно. Це деякі інтелектуали, керівники маргінальних політичних груп, які базуються в Галичині і мають примарні шанси бути представленими у законодавчому органі України; місцева влада, яка ще раз демонструє київським патронам наскільки складним, специфічним і незрозумілим є для киян галицький регіон (між іншим, із яким-небудь різновидом сепаратизму боролися усі влади Галичини скільки їх тут було протягом історії. Це вже просто наша традиція). Ну і, звичайно, „рука Москви” – адже Галичина є центральноєвропейським „якорем” України, без неї інкорпорувати Україну, безумовно, було би значно легше.

Про те, як надалі розвиватимуться процеси не зміг би відповісти навіть Хантингтон, але не будемо втрачати надії на максимально цікавий розвиток подій, бо, як казав один мій знайомий сепаратист, «панове, не забувайте, що ще не так давно на політичній карті Європи не було ще ні Словаччини, ні Хорватії, ні Словенії!».