Історія російських загарбницьких воєн проти країн-сусідів засвідчує, що Росія завжди нападає двічі, тож заяви Путіна про "ісконно русскіє" землі половини території України слід сприймати як підготовку до другої фази агресії.

Відновлення проекту "Новоросія"

Нещодавно на прес-конференції російський диктатор Володимир Путін заявив, що північне Причорномор’я та вся східна частина України є "російськими територіями", які він планує повернути. Висуваючи нові територіальні претензії до України, Путін знову  взявся до історичних фальсифікацій та маніпуляцій. "В ході створення Радянського Союзу споконвічно російські території, які до України взагалі не мали ніякого відношення, все Причорномор’я, західні землі російські були передані Україні з дивним формулюванням "для підвищення процентного співвідношення пролетаріату в Україні", тому що Україна була сільською територією. Це дещо дивне рішення, але воно відбулося. Це все спадщина державного будівництва Володимира Ілліча Леніна і тепер ми з цим розбираємося", –  зазначив Путін.

Незважаючи на те, що навіть російським історикам добре відомо, що вказані Путіним землі належали до козацьких володінь Війська Запорізького ще за декілька сотень років до появи на карті світу країни під назвою "Російська імперія", кремлівський диктатор насправді ніколи навіть не прагнув зважати на історичну правду. А штатні російські вчені та пропагандисти слухняним хором "наукових" та "документальних" матеріалів підтвердять будь-яку чергову псевдоісторичну ахінею господаря Кремля.

Завжди обережний та скритний Путін ніколи не кидає подібних заяв на вітер

Однак, незважаючи на абсурдність путінської заяви, небезпека сказаного насправді полягає у фактичному відновленні в Кремлі проекту "Новоросія", який, здавалося б, вже був приреченим на поразку та забуття. Завжди обережний та скритний Путін ніколи не кидає подібних заяв на вітер, то ж це означає, що РФ  готується до повернення "тимчасово втрачених, але ісконно русскіх зємєль" Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської, Одеської областей, а також української Слобожанщини. До того ж, в ефірах московських передач від російських топ-чиновників все частіше звучить теза про окупацію російськомовних регіонів України.

Але для чого Путіну, через шість років напруженого затишшя,  знову розпочинати повномасштабну диверсійну та воєнну атаку на Україну? Переговори в Нормандському форматі, заяви про реінтеграцію Донбасу начебто сигналізували про початок мирного процесу між Росією та Україною, то ж чому Путін так прямо заявляє про свої загарбницькі наміри?

Чому Україна стала слабшою?

Притому, що Путін не сказав нічого нового, а лише зайвий раз підтвердив свої загарбницькі плани захоплення України та відновлення радянської імперії, тим не менше, за останній рік в Кремля з'явилися додаткові підстави оновити свої імперські амбіції щодо нашої країни.

Попри продовження російської агресії, більшість українців після бурхливих подій 2014 року перестали відчувати війну в державі й налаштувалися на мирне, міщанське життя, якому нецікаві всі оті "патріотично-волонтерські штучки". Вже після окупації Дебальцевого, українці почали активно їздити в закордонні відпустки, купувати автівки та дорогі гаджети, а чимало іноземців здивованими очима споглядають величезні черги та натовпи українських громадян у великих торгових центрах та кафе. Українці втомилися від війни і небезпечно високий відсоток населення готовий на компроміси з РФ навіть будь-якою ціною – аби не було тієї остогидлої війни. "За што ані там на том Донбасє воюют?!", - питають сотні тисяч мешканців південно-східних регіонів, будучи переконаними, що війна на сході триває лише через бізнесову наживу українських президентів. Для декількох мільйонів українців насправді досі незрозуміло, чому українська армія там воює. Це серйозний недолік та недогляд державної політики останніх років.

Зрештою, і сама Українська держава за ці роки фактично нічого не зробила для масової підготовки населення до оборони: старшокласників та студентів не вчили поводитися зі справжньою зброєю, більшість жителів міст не знають, де знаходяться бомбосховища. Та й зрештою, бомбосховищ, придатних для розміщення людей, ніхто так на практиці і не створив. Патріотизм та національний ентузіазм нації підтримувався лише купкою волонтерів і націоналістів, але чимало українців на шостому році війни охололи до війни за державний суверенітет.

Крім того, заяви нового керівництва Міноборони України про скасування призову до армії та перехід до контрактної системи ще більше переконали Кремль в тому, що здатність України до опору почала зменшуватися.

Підштовхнула сміливість Москви у своїх загарбницьких планах щодо України і міжнародна кон'юнктура, яка змінилася від часів 2014 року. І без того умовна та ефемерна міжнародна коаліція на підтримку України де-факто припинила існування. Вашингтон в особі Дональда Трампа шантажує українського президента, прагнучи здобути компромат на конкурента. А Макрон та Меркель більше зайняті розбудовою проекту "Європа від Лісабона до Владивостока" та добудовою газопроводу "Північний потік-2". У зв'язку зі спільним прибутковим бізнесом з Путіним, європейські партнери стали значно більше вибачати РФ і навіть повернули її до складу ПАРЄ, так наче й не було анексії Криму та окупації Донбасу.

Це означає, що у випадку нової хвилі агресії проти України, Європа обмежиться значно млявішою реакцією, ніж у 2014 році, а санкції якщо й будуть – то лише символічні. Враховуючи готовність і української влади, і європейських лідерів до діалогу та компромісів з агресором, Путін не проти знову розпочати диверсійні та воєнні операції, щоб отримати контроль над ще низкою областей, а можливо і над всією Україною.

Подвійний удар Кремля

Українцям, особливо тим, які "втомилися від війни", слід вчитися в патріотичних та воюючих націй, зокрема того ж Ізраїлю, мешканці якого, ще з середини минулого століття від війни не втомилися і не збираються. Загроза з боку Росії для нашої країни буде тривати можливо навіть після смерті старого Путіна, адже в російському політикумі навіть серед "лібералів" та "єврооптимістів" немає діячів, які б вголос заявили, що відмовляться від подальших зазіхань на Крим та Донбас. Тож українці повинні усвідомити давне правило співжиття з сусідами-росіянами: "хочеш миру - готуйся до війни".

Це передбачає і активізацію боротьби не лише на інформаційному, але й на мовному фронті, адже за останній рік значно зросла кількість агентів Кремля та їхніх корисних ідіотів, які відкрито виступають проти української мови в Україні. Чимало жителів України самі продовжують робити ведмежу послугу Кремлю, підтримуючи російськомовні міфи. Приклад Донбасу та Криму так нічого і не навчив українців південно-східних областей, що Путін "захищатиме" російськомовних де б вони не були і навіть без їхнього прохання про захист. І допоки в Україні є противники "насільствеєннай украінізациі", - доти Кремль має залізобетонний аргумент прийти в нашу країну зі зброєю. А якщо українці продовжують обирати до парламенту таких  противників української мови як Максим Бужанський, який представляє правлячу президентську партію, мовна проблема, як добровільна допомога Кремлю, ще довго залишатиметься якорем, який тримає нас на прив'язі біля "русскава міра".

Історія підтверджує, що Росія вже традиційно нападає двічі

Росія не відмовилася від своїх намірів щодо України, і навіть якщо українці будуть згодними на компроміси – їхньою ціною буде лише втрата державності та суверенітету. Зрештою, історія підтверджує, що Росія вже традиційно нападає двічі. Два рази Москва починала війну проти незалежної Грузії і два рази воювала в Чечні. В обох випадках, перша війна закінчувалася утворенням сепаратистських республік, а після другої воєнної агресії Москва або брала країну під свій контроль, як у випадку з Чечнею, або наносила сусідній країні нищівної воєнної поразки, після якої влада в країні мінялася на більш проросійську, як це сталося у Грузії. Першу фазу агресії щодо України Кремль виконав, і тепер залишається здійснити другий, контрольний удар.

А тим українцям, які "дуже втомилися від війни" варто пам’ятати, що нашийник раба завжди легший за меч та обладунки воїна. Однак наслідки такого "легшого" вибору будуть вже непоправними.

Валерій Майданюк, політолог