Геополітичний прогноз Рендала Колінза

Класик сучасної політичної філософії, професор соціології Пенсильванського університету Рендал Колінз прогнозував розпад СРСР ще 1980 року. Таке твердження викликало сміх і роздратування впливових колег дослідника, враховуючи, що в ті часи ніщо не свідчило про близький занепад Радянського Союзу, який саме досяг піку своєї могутності. На початку 1980-х років СРСР значно зміцнив свої позиції як в економіці, так і в геополітиці: переміг американців у В’єтнамі, здійснив інтервенцію в Афганістан, підтримував комуністичних партизан у Латинській Америці, нав'язав свою «допомогу» Анголі, Ефіопії та Сомалі, встановив дружні відносини з Індією. Радянські громадяни були задоволені відносно благополучним брежнєвським економічним зростанням, СРСР досяг ядерного паритету в балістичних і тактичних системах озброєнь, а нещодавні радянські космічні досягнення зробили його технологічною супердержавою.

Провідні американські генерали мали всі підстави вважати, що за якістю людського потенціалу СРСР значно перевищував США: типовий радянський «петеушник» у разі загальної мобілізації був фізично більш підготовленим та схильним до армійської дисципліни, аніж мільйони тогочасних американських підлітків хіпі, розбещених антисистемною музикою та пацифістськими ідеями. Ніхто не припускав, що впливова імперія, яка контролювала мало не півпланети, через кілька років розпадеться. Тому Р. Колінзу ніхто не вірив, але коли радянський колос захитався і розсипався – аналітики й експерти кинулися вітати Колінза з успішним аналітичним дослідженням. Проте вчений не особливо радів підтвердженню свого прогнозу. За його словами, збулася лише частина його футурологічної концепції: Росія мала розпастися пізніше, і не на 15 республік, а на більшу кількість територіальних фрагментів. Процес розпаду Росії мав затягнутися на десятки, а то й сотню років, і розвал СРСР є лише першим етапом цього процесу.

Батогом і пряником

Неприродне геополітичне утворення в північній Євразії, яке об'єднало понад 130 народів різних рас, релігій і культур: від східнослов'янських європеоїдів Воронежчини і Брянщини до монголоїдних чукчів та бурятів, від християн Рязані до мусульман Чечні й Дагестану, від будизму Калмикії до шаманізму Якутії, об'єктивно не може тривалий час триматися купи без примусу й репресій. У часи царизму, сталінізму, брежнєвського «Застою» й андропівщини імперію вдавалося тримати в покорі. Проте гайки не можуть бути закручені до відмови вічно.

Каталізатором звільнення цих насильницьким шляхом інтегрованих земель і народів завжди виступала революція, війна із сильним зовнішнім ворогом, погіршення економічного становища й рівня життя населення. Перші 13 років правління В. Путіна російські регіони терпіли не лише через репресії та загрозу каральної військової операції, за прикладом другої Чеченської війни, а й через відносне економічне зростання та поліпшення життя населення, порівняно зі злиднями 1990-х. На початку 2000-х високі світові ціни на нафту, газ, ліс, метали, алмази, золото, хутро та ікру дозволили багатьом росіянам, особливо із середовища регіональних еліт Сибіру, Якутії, Забайкалля, Уралу, Поволжя, отримувати гідну зарплату, придбати хороше житло, купити автомобіль і їздити на відпочинок у Туреччину чи Єгипет. Російський турист за кордоном став бажаним гостем в європейських готелях та ресторанах: там знали, що власники паспортів РФ грошей не шкодуватимуть. Громадяни РФ жили значно краще, ніж мешканці сусідніх країн СНД, які, приїхавши в Росію на заробітки, фактично стали обслуговуючим персоналом та виконавцями всієї чорної роботи для російського середнього класу.

Маючи гарантований шмат доступної ковбаси та ікри на столі разом з безкоштовною медициною та «Ладою Калиною» в кредит, жителі російських регіонів мовчки терпіли й авторитарну диктатуру у своїй країні, і здирницьку експлуатацію московським центром своїх регіонів. Єдність Росії підтримували не тільки батогом, а й пряником. Проте пряники почали закінчуватися. Імперські амбіції виявилися дорожчими, ніж уявляв Путін, п’яний від економічного зростання РФ. Приєднання ще одного регіону зробило Російську Федерацію не багатшою, а біднішою.

Останній сигнал субєктам федерації

Без перебільшення, економічні проблеми росіян почалися саме з приєднання Криму. Країни «Великої вісімки», ухвалили рішення про призупинення членства Росії у цій організації у зв'язку із приєднанням Криму до РФ. На думку багатьох закордонних та російських політологів та державних діячів, наслідками діяльності В. Путіна можуть бути руйнування економіки країни, масові соціальні та політичні протести і, врешті-решт, руйнування держави. Реальна зарплата росіян скоротилася вдвічі, а подекуди втричі.

Мільярди рублів недодали російській медицині, освіті та соціальній сфері заради фінансування імперських амбіцій та світових гегемоністських претензій господаря Кремля. Воєнні авантюри Путіна на Донбасі, а віднедавна втягнення країни у військовий конфлікт у Сирії спустошують і без того проблемний бюджет федерації. У багатьох регіонах, особливо Сибіру та Далекого Сходу, бюджетникам почали затримувати виплати зарплат. Росіяни вже значно менше почали їздити на відпочинок за кордон, оскільки їхня реальна платоспроможність відносно іноземної валюти суттєво знизилася. З Росії почали виїжджати навіть ті, хто виконував фактично всю основну роботу в країні, – заробітчани з Центральної Азії, Молдови, Вірменії та України.

Росіяни стрімко бідніють, рубль та ціна на нафту падають, дефіцит бюджету зростає, а розлючений господар Кремля, будучи безсильним у протистоянні з найбагатшими країнами світу на економічному фронті, ще більше затягує власну країну на дно, намагаючись помститися світовій спільноті власними «санкціями». Проте, якщо санкції Заходу найбільше вдарили по простих росіянах, то «санкції» Путіна стали для російського народу додатковим ударом по кишені. Абсурдні заборони ввезення європейських продуктів, дикунські спалення європейських сирів, нищення бульдозерами американських та західноєвропейських продовольчих товарів, тоді як у Росії голодують десятки тисяч дітей та пенсіонерів, стали вагомим фактором невдоволення росіян вседозволеністю президента.

Падіння рівня життя населення, нездатність центру забезпечити економічну стабільність, паралельно з явним маразмом чинної влади, яка в безсилій люті готова не лише давити тракторами дорогі європейські сири, а й втягує країну у військові конфлікти на Близькому Сході, дедалі більше переконує жителів російських регіонів та національних окраїн у тому, що далі з Москвою їм не по дорозі. Пропаганда атмосфери «холодної війни», агресивна військова риторика й погрози країнам НАТО, дедалі більші витрати на армію та скорочення соціальних статей бюджету засвідчують, що кремлівська хунта здатна втягнути Росію в руйнівну для неї війну зі США та Європою.

Усі ці події стають чіткими сигналами для суб’єктів Російської Федерації, які можуть дорого поплатитися за необґрунтовані імперські амбіції кремлівського карлика. Якщо Р. Колінз вважав, що розпад Росії і насамперед виокремлення незалежних Сибіру, Якутії, Татарстану та республік Кавказу, триватиме сотню років, то інтенсифікація впливу каталізуючих факторів зменшує часові рамки цього процесу до ситуації сепаратистського вибуху суб'єктів федерації. Такі регіони РФ, як Чечня, Дагестан, Курильські острови, Бурятія, Калмикія, Кубань, Калінінградська область, багаті на нафту території Західного Сибіру в умовах продовження падіння російської економіки та ескалації конфлікту зі світовою спільнотою можуть почати боротьбу за вихід зі складу РФ. Усі об'єктивні умови для цього вже створено. Випереджаючи теорію Р. Колінза, Росія сама себе розвалює необережними імперськими зазіханнями на сусідні країни. Можна знайти чимало версій, як саме виглядатиме нова Росія.

Зупинити цей процес фрагментації Росії можуть лише скасування санкцій Заходу та припинення військових авантюр проти сусідніх країн, тобто повний «злив «Новоросії» та виключення зі свого складу анексованого Криму з подальшим поверненням його Україні. Але диктатори рідко думають про наслідки своїх дій і часто йдуть ва-банк, тягнучи за собою у прірву всю країну заради дотаційного півострова. Тож, радше за все, Крим залишиться у складі Російської Федерації до кінця її існування в теперішніх адміністративних межах і вийде з її складу після остаточного розпаду Росії. Стратегічним завданням України в такому разі буде не поспішати приймати Крим назад до остаточного вирішення «російського питання».

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»