Вчора, 18 травня, у Дрогобичі на Львівщині, як і шість років поспіль, кримські татари у річницю депортації їх народу у 1944 році із Криму, вшановують День боротьби за права і пам'яті жертв геноциду. На жаль, через пандемію коронавірусу, велелюдного зібрання не буде, як і спільних вечерь у час рамадану, що триває зараз. Вас дивує, чому у Дрогобичі? Як з’явилася тут громада переселенців із Криму? Що їм подобається у Західній Україні і чого бракує? Щоб дізнатися, вирушаю у місто солеварів та нафтовиків.

Іхсан — це щирість

На одній із вулиць Дрогобича бачу вказівник “Культурний центр кримських татар”. А ось і старий двоповерховий будинок, мене зустрічає Асан Якубов, голова культурного центру та громадської організації “Іхсан-Щирість”.

“У нас тут і музей, і молитовна кімната, і приміщення для дітей, -- каже Асан, -- на жаль, нічим вас не можу почастувати, бо зараз у нас рамадан, ми нічого не їмо і не п’ємо впродовж світлового дня, і не маємо права готувати для інших. Культурний центр ми створили чотири роки тому, -- веде мене на другий поверх чоловік. -- Нам дали в оренду приміщення колишнього ЖЕКу, яке потребувало ремонту. Допоміг грант, який отримали від МЗС Польщі, за яким нам надали матеріали, а всі роботи самі зробили, меблі ж подарував меценат із Нідерландів”.

Ми заходимо у молитовну кімнату, я за мусульманською традицією роззуваюся на порозі і ступаю на килим із традиційними східними візерунками. Щоп’ятниці тут збираються чоловіки на молитву. До слова, у мусульман кожен може бути імамом (людиною, яка проводить джуму-намаз), вони мечеті самі обирають того, кому найбільше довіряють, а ось заборони працювати, як християнам у неділю, того дня нема.

Зараз тут стоять низькі столи, за якими  треба сидіти на розстелених пледах замість стільців. У часу, коли не було карантину, чоловіки  влаштовували тут іфтар — вечерю-розговіння після заходу сонця, плов варили на подвір'ї у великому казані, бо їжа із багаття кримським татарам смакує більше. І на жаль, на п’ятничну молитву усі разом не можуть зібратися, діляться на дві групи по десять осіб, щоб дотримуватися дистанції.

“Створення центру — має кілька цілей, перша - збереження ідентичності, а друга пов’язана із місцевим населенням. Ми хоч і є громадянами України, але ми розуміємо, що ми інакші. А  люди бояться того, чого не знають, а коли бояться, то це ненавидять. Отож, щоб такого не сталося, кожен може прийти у центр і познайомитися з нами. Ми радо приймаємо представників громадських організацій, зокрема проекту “Будуймо Україну разом”, влади, громадських активістів.

У культурному центрі проводимо раз на тиждень релігійні уроки, вивчаємо традиції, дівчата вишивають, діти читають журнали і книжки. Утримуємо своїм коштом, кожен платить внески, які йдуть на оренду, оплату комунальних послуг, інші потреби. У нас такий принцип, ми ні у кого грошей не беремо, щоб бути незалежними”.

Заходимо у наступну кімнату, що є музеєм кримсько-татарського народу. На стендах -- світлини краєвидів півострова, портрети ханів, на столах — ляльки у національному одязі, глиняні іграшки, кілька примірників Корану українською мовою та капи (сумочки для нього), тесбіх (чотки), тюбетейки, вишукані джезви та горнятка для кави...

“Історія нашого народу сумна і трагічна, -- пояснює Асан Якубов, -- скажімо, і мої батьки, і я народилися в Узбекистані, коли мені було 4-5 років, ми повернулися у Крим. На жаль, село, у якому жили до 1944 року дідусь та бабуся, знесли у радянські часи, нині там заповідна зона на плато Ай-Петрі, тому ми оселилися біля Бахчисараю. У 1988 році найбільшою була проблема: не прописували, бо не працюєш, а на роботу не брали, бо нема прописки. Ось такий парадокс! Це тривало рік чи два. Опісля життя кримських татар по-трохи почало налагоджуватися, був створений телеканал АTR, радіо MeydanFm (нині -- у Києві), рідною мовою виходили газети і журнали, було навчання у школах...”

Ми з Асаном підходимо до стендів із фото, на яких саме зображено моменти депортації у 1944 році, знесення самобудів тих, хто повернулися на батьківщину у 1988 році...

А чоловік веде далі: “І прийшов березень 2014: анексія, так званий референдум, вихід українських військ. У Криму не було такого, що кримські татари зібралися на якісь народні збори і вирішили виїжджати. Навпаки старші люди казали: “Ми тільки повернулися, ми виїдемо із своїх будинків тільки під дулом автомата, як тоді у 1944 році”. Кожен вирішував за себе, у кожного була своя причина. Я розумів, що першими під нагляд російських спецслужб потраплять ті, люди, що мають активну громадську позицію, інтелігенція, щоб залишилася лише сіра маса, яку цікавить лише “робота, дім, поїсти”. Ми, кримські татари, цей великоросійській шовінізм відчуваємо на собі 300 років, від першої анексії Криму у 1783 року при Катерині ІІ, коли вирізали всю інтелігенцію, і тим відрізали від культурної, літературної, історичної спадщини. До речі, нам близька за духом Західна Україна, бо до місцевого населення репресивна радянська система ставилася так само. Наша мова мала арабські літери, які спершу перевели на латиницю, згодом на кирилицю, тому ми сьогодні не маємо змоги читати нашу історію, бо ми не знаємо арабського письма. Наша мова залишилася на рівні ХVІІІ століття, як староосманська, яка 300 років тому була у Туреччині, бо не було кому нею займатися. Нині багато слів змушені запозичувати із турецької, яка є до нашої найближчою”.

Прихисток мусульманам дали християни

Отож 26 березня 2014 року Асан із дружиною, 4-річним сином та 2-річною донькою приїхали до Львова. Чоловік думав, що через максимум два місяці Крим буде знову українським, і він повернеться додому, тоді б не повірив, що залишиться на 6 років... Волонтери допомогли поселитися у пансіонаті у Новому Роздолі. Тим часом рідний брат Асана, що виїхав на кілька днів раніше, потрапив у Дрогобич на запрошення Артура Дески, заступника директора БФ “Карітас” Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. І чоловік із сім’єю приєднався до брата, їх поселили у готелі при Карітасі.

“І це було перше неймовірно приємне відчуття, коли мусульманам (і то таких, що дотримуються усіх приписів Корану) дали прихисток християни, -- каже Асан, -- ба більше, нашу першу п’ятничну молитву у Дрогобичі ми провели на території Карітасу! Про таке у Криму не могло би бути і мови. Там ми звикли до іншого, особливо, як ідеш один ввечері після іфтару, і хтось просить закурити, то треба або тікати, або битися, бо будуть клопоти. А якщо таке у Дрогобичі навіть уночі, то перехожому треба саме цигарку. На питання, чому до нас так добре тут ставляться, одна жінка відповіла, що її діти працюють у Чехії, і вона знає, як це важливо, щоб до людей на чужині добре відносилися. Не дарма ми назвали свою громадську організацію “Іхсан”, що у перекладі щирість, бо це основа у стосунках. І нас на заході України справді прийняли щиро.

Нас часто питають, як вам тут?, -- каже Асан Якубов, -- А я відповідаю, що найбільш показовим моментом у випадку переїзду людей на нове місце, є народження дітей. У нашій громаді за 6 років народилося понад двадцять дітей, і у мене особисто теж третій син, якому зараз майже чотири роки. Ми, мусульмани, сприймаємо, що усе, що з нами коїться, як добре, так і погане, за благо для нас, за волю Аллаха. Життя — екзамен, а після смерті буде винагорода за нього. І знаєте, якщо б не ця причина, через яку ми сюди приїхали, то я б сказав, що моє життя зараз є суперовим”.

Дрогобич сподобався ще й архітектурою, багато є старовинних будинків, як і у Бахчисараї, а ось до клімату важче звикнути, особливо до дощів, тут кажуть, якщо Київ — серце України, то Дрогобич — сечовий міхур (усміхається)”.

“Коли ми почули, що кримські татари сидять у Львові на вокзалі з дітьми, і не мають де жити, то ми керувалися і християнськими, і людськими моментами, і не могли не допомогти, і не вважаю, що зробили щось надзвичайне, -- каже отець Ігор Козанкевич, директор Благодійного Фонду «Карітас Самбірсько Дрогобицької Єпархії УГКЦ». - Ми поселили кілька сімей у гуртожитку при Карітасі, дали кімнату, де вони молилися, запросили на обід до мене додому. І головне ми зуміли усунути ті перешкоди, що заважали спілкуванню. Скажімо, наші гості попросили у кімнатах зняти ікони і хрести, ми погодилися, а за обідом зробили так, щоб чоловіки і діти їли в одній кімнаті, а жінки — в іншій за ісламською традицією, зрештою, і так усі не поміщалися разом за столом. І зараз наше спілкування триває: діти приходять на заняття в Карітас, із жінками спілкуються наші психологи, допомогли створити громадську організацію, культурний центр, радили, як писати проекти, жителі Дрогобича тепер із задоволенням купують пахлаву та спеції, які пропонують наші нові дрогобичани”.

До кримських татар, і зокрема до жінок, які вирізняються, бо носять барвисті хустки, у місті ставляться добре, тішаться, що так добре розмовляють українською, і у протиставлення згадують тих сусідів, які приїхали у часи Союзу, прожили тут понад 50-ть років і досі розмовляють російською.

“Ми хотіли, щоб кримські татари інтегрувалися у життя Дрогобича, не асимілювалися, а залишили свої традиції, віру, культуру, але стали частиною міста, тому ми їх взяли буквально за руку відвели у мерію, лікарню, допомогли із пошуком квартир, щоб вони не жили відокремлено в гуртожитку, як у гетто, і щоб дрогобичани до них звикли і не сприймали за чужинців чи терористів, -- каже брат Артур Деска, заступник директора, керівник Центру Волонтаріату при Благодійному Фонді «Карітас СДЄ УГКЦ». - Важливо було, щоб переселенці знайшли роботу, а діти пішли у школи. І нині кримські татари беруть участь у святкуваннях дня міста, інших фестивалях, запрошують на свої заходи. І сподіваюся, їм тут добре”.

За 6 років народилося понад двадцять дітей

Нині у Дрогобичі живе понад двадцять родин кримських татар, а так як сім’ї переважно багатодітні, то разом понад 120 осіб. Коли збираються разом на якесь свято, то виглядає, як ціле весілля, і у культурному центрі не поміщаються, тому знайшли біля лісу комплекс, де вже кілька років винаймають одночасно 2-3 альтанки і попереджають, що буде шумно, бо близько 70 дітей збереться разом. Власники з розумінням ставляться.

Більшість із переселенців раніше не були знайомі між собою, бо із різних кінців Криму, і склад громади не постійний, бо хтось приїжджає, хтось виїжджає, усі багато працюють, наприклад, Асан створює сайти, інші відкрили кілька чебуречних у Дрогобичі та Трускавці, виготовляють національні солодощі чи працюють в інших закладах.

“А ось школи із викладанням кримсько-татарською нема, -- каже Асан. --  Керівництво вечірньої школи запропонувало аудиторії, але бракує фахівців. В громаді є вчителька, але у неї маленькі діти, і у нас нема коштів на зарплату. Це треба вирішувати на рівні держави.

Зізнаюся, Крим кожного дня комусь із нас сниться, -- каже Асан. -- Скучаємо не за самою землею, скажімо, бо Карпати гарніші за Кримські гори, ми сумуємо за місцями, що пов’язані із спогадами, емоціями, переживаннями, а ще за друзями, родичами. І я не вірю, що скоро ми зможемо повернутися додому. Хоч референдум 2014 був фейковим, але навіть, якби і був законним, то із 1,5 мільйона населення лише 300 тисяч кримських татар, і результат був би таким самим. Проте ейфорії, яка була у Криму 5 років тому, вже давно нема. Зарплати хоч і високі (за день можна заробити 1500 — 2500 рублів), але ціни набагато вищі, ніж в Україні, і продукти несмачні: згущене молоко, як шпаклівка, шоколади, кетчуп, майонез, цукерки, сири -- неїстівні. Раз мої батьки український майонез купили, то аж фото скинули, такі були щасливі. Цукерки “Ромашка” у магазині по 240 грн. за кг у перерахунку з російських рублів, хоч Україні по 80-ть, але люди купують, бо смачні. Як кажуть “холодильник починає перемагати телевізор”. І навіть ті найактивніші, хто кричали: “Росіє, введи війська”, вже мовчать, а є такі, що підходять і вибачаються: “Ми не знали, ми думали, що повернеться Радянський союз, де ковбаса по 2,20-ть”. Чути думки, що при Україні жилося краще, було багато відпочивальників, люди працювали сезонно, за ті кошти, що заробили за 5-6 місяців на туристах, потім жили другі півроку, вже не працюючи. Сьогодні з України нікого нема, а з Росії 90 відсотків — це бюджетники у санаторії, які не витрачають грошей на те, що пропонують місцеві”.

Батьків Асан не бачив 4 роки, востаннє їздив у Крим в 2015-му, а їм вже здоров’я не дозволяє їхати у далеку дорогу, спілкуються інтернетом, але бракує того, щоб посидіти, обійнятися, поговорити...

До розмови доєднується Абдурахман, який саме у 2014 закінчив ремонт у своєму будинку і прожив там лише... тиждень, а тоді з дружиною і п’ятьма дітьми поїхав у невідомість. У Дрогобичі почав усе з нуля -- спершу я поїхав на заробітки у Польщу, але витримав без сім’ї лише пів року. Вернувся і розпочав кулінарний бізнес -- маю чебуречні у Дрогобичі та Трускавці, що створило нові робочі місяця і для членів громади, і для мешканців Дрогобича. Справа йде добре. І ще мене тут теж обрали офіційним імамом, я провожу дуа — спільну молитву для мусульман (аналог Служби Божої у християн)”.

Ці чоловіки свідомо покинули Крим, але мені цікаво, як ставляться до вимушеного переселення їх дружини? Як їм ведеться у Дрогобичі? “У мусульман кажуть: “Куди голка, туди і нитка”, -- говорить мені Сівіля, яка вже понад шість років живе у Дрогобичі. -- Після так званого референдуму, коли Путін підписав указ про приєднання, чоловік прийшов додому і казав: “Збирайся, через 2 дні ми їдемо, але речей багато не бери”. Я взяла одну сумку, двоє дітей мали ще по наплічнику з іграшками, і ще в одну торбу ми поклали комп’ютер, бо чоловікові треба було працювати. Ми думали, що їдемо максимум на 3-4 місяці, що це непорозуміння, що такого не може бути, щоб Путін взяв і зухвало забрав Крим, що це лише якісь політичні ігри. І вже, коли ми приїхали сюди, почало приходити розуміння,  що це не пару місяців, це надовго... Мені важко тут без батьків, сестер, але їм важко там без нас, тому щороку улітку намагаюся їздити до них хоча б на 2-3 тижні, щоб бабусі і дідусі потішилися онуками, які так швидко ростуть. Дякувати Богу, наразі жінок не чіпають, але дорога і перехід кордону супроводжується хвилюванням, стресом. До речі, ми зайвий раз фото у фейсбук не викладаємо, щоб до чогось не прискіпалися”.

На моє питання, чи вірить Абдурахман у те, що повернеться, чоловік каже: “Я — реаліст, і відповідь можна поділити дві частини: на те, що ти хочеш, і на те, що буде. Я хочу повернутися. А чи це станеться, я не знаю... Але я оптимістично дивлюся у майбутнє, і вірю, що колись ми таки повернемося на рідну землю...”.

Надія КУШНІР, спеціально для "Вголосу".