Нещодавно в газеті «День», була надрукована цікава стаття Петра Кралюка «Про асиметричний удар Росії, або чи здатна українська еліта боротися за бренд «Київська Русь». В ній автор, крім своїх думок, цитує ще й думки російського літературного критика, письменника, а заодно опозиціонера до сьогоднішнього кремлівського режиму – Дмітрія Бикова з його твору «Оне и мы».

Йдеться про те, чи Україна, в умовах шаленого тиску Росії і в умовах підготовки до вступу у ЄС, зможе розвинути ідею «асиметричного удару України по Росії та по її «исторической русской монополии», тобто по монополії політичній, економічній, релігійній та культурній, якою до цього часу володіла Росія щодо нашої держави. По деяких напрямках володіє і сьогодні. Але так не буде, бо далі так не може бути, хоч українське недолуге високе керівництво і, так звана, еліта уже на протязі 22 років не змогли відродити «дух нашої давнини».

Сьогодні, якщо Україна стане асоційованим членом ЄС, президент і його команда, але не сьогоднішня, яка найшвидше по духу є антиукраїнською, зможуть розпочати «асиметричний  удар» по історичних фальсифікаторах, відроджуючи наше вкрадене ім’я і нашу вкрадену історію.

Нині йдеться про Київську Русь. Саме з того часу або й значно раніше, мусимо відродити правду про нашу велич і  викреслити московські інсинуації про «старшу сестру» і «спільну колиску». Достатньо ми «спільно нагойдалися» від 1654 року. На Україні мав би наростати ідеологічний пресинг, який Росія призупинити не зможе, навіть при допомозі цинічної фальсифікації, що виходить з-під пера бронзово-чавунного академічного середовища. Майбутнє за молоддю! Молоді вчені вільні від марксистсько-ленінської методології і саме вони покликані відродити правду про Київську Русь та інші періоди нашої історії.

Нова українська еліта мусить зруйнувати трафаретно-шаблонне мислення російських імперіалістів, доморощених ідеологічно-історичних покручів і, зрештою, ярих противників вступу України в ЄС. Це не просте завдання, але абсолютно посильне!

Старше покоління українців пам’ятає те, як святкувалося 1000-ліття Хрещення України-Руси, яке стало ще одним взірцем московської пропаганди і безпрецедентного приниження українців та їх історичної пам’яті. Яскравим втіленням ностальгії по імперії, в дусі офіційного російського православ’я, відбулося святкування 1025-річчя цієї ж події. Очевидно, що російський президент Путін і патріарх Кіріл приватизували святого, рівно апостольського князя Володимира.

  З чого ж почати реструктуризацію нашої справжньої історії? У Києві слід поставити і пишно відкрити пам’ятник князеві Аскольдові, який прийняв християнство у 860 р., тобто на 128 р. раніше, ніж це зробив Володимир Великий.

Російсько-радянська історіографія викинула з нашої національної пам’яті, тисячу років української історії. Ціле тисячоліття! Росії та СРСР не було вигідно вести історичні дослідження з історії  України з глибин віків і аж до 882 року, бо ж інакше треба було визнати те, що західні українські землі прийняли християнство на 150 років раніше від офіційної версії, що існувала потужна держава білих хорватів, яка на цей час була однією з найбільших в Європі. По сьогодні викликають захоплення руїни її столиці в с.Стільсько Миколаївського району, що на Львівщині. І ця столиця не поступалася чисельністю жителів а ні одному із тодішніх міст Європи і в тому ж числі – Парижу.

Багато наших наших офіційних істориків у своєму трактуванні вітчизняної історії зупинилися на безнадійному рівні радянських ідеологій, а частина з них є твердолобими адептами комунізму, за висловом Р.Братуня – цієї кривавої казки ХХ ст.Москва грізно наказувала мовчати про історію давніх українців-русинів, що жили по обох сторонах Карпат.

Козаком на престолі назвав великого київського князя Святослава видатний український історик М.Грушевський. хоч організовував він східні походи, але розумів значення заходу для Київської Русі і збирався перенести столицю з Києва у Переяславець на Дунаї.

Руські, а не російські князі вели прозахідну політику. Княгиня Ольга не тільки їздила до Константинополя, але й налагодила стосунки з німецькими імператором Оттоном І ще у 959 році. Нагадаймо читачам ще один цікавий факт. У 1911 р. в Києві за проектом Кавалерідзе було збудовано пам’ятник княгині Ользі, але в 1919 р., попередньо розстрілявши 3,5 тисяч киян, носії мови ненависті і нагана, зруйнували цей пам’ятник. Про цей варварський акт мовчать офіційні історики і політики.

Мільйони туристів і жителів України сьогодні милуються красою Успенського і Михайлівського соборів у Києві. Вони були знищені червоними варварами і відбудовані українським народом уже в часі нашої незалежності.

Яким приниженням для українців був напис на надмогильній плиті Анни Ярославни, нашої принцеси, що стала королевою Франції. Там було викарбувано: «Анна з Росії» і лише в 1996 році українці добилися його заміни на: «Анна Київська. Королева Франції. Засновниця Сен-Венсальського монастиря 1060 року». Це перша перемога українців. А їх має бути безліч, і тоді Київська Русь стане руською, а не російською.

У президента В.Януковича є такі важелі, але перш за все, він мав би звільнити з керівних постів відомих українофобів, які і сьогодні стараються створити вакуум в історичній науці, плазуючи перед хлібодавцями з Кремля. Зрештою, інородцям не болять наші забуті ідеали і наші зруйновані святині. Згадаймо дегенератів з Одеси, які організували похорони України. В Ізраїлю вони б вже нічого не організовували. Або ж в котрійсь з арабських держав.Ще одним «асиметричним ударом по Росії» може бути доведена правда, особливо для молоді про те, що нині національною гордістю Росії є ікона Вишгородської Богоматері, яка не є російською реліквією. В 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (?) напав на Київ і вибивши половину киян, викрав цей унікальний образ.

А скільки ще тисяч українських раритетів донині зберігаються у спецхранах Москви та Петербургу!

Колишня імперія не спішить повертати наші національні реліквії. От якби прозріла і повернула, так чисто по-людськи, по-сусідськи. Колонізаторські мрії щодо України підживляють пауперизм російських можновладців, хоч насправді це лише підкреслює наростаючу слабкість Росії. І прикладом того є арешт активістів Грінпісу, таран українського рибальського судна , суперечки з Україною, Грузією, Молдовою, Литвою, Нідерландами і т.д. Все довкола Росії погане:український шоколад, грузинські та молдавські вина молочна продукція Литви, тюльпани з Голандії. Все це виглядає смішним. В народі кажуть: «Старе, як мале».

Але повернімося до нашої давньої історії – історії Київської Русі (по російськи «Дренерусское государство»).

Українські корені чи київські традиції малярства  має ікона святого Георгія, що зберігається в Успенському соборі Кремля. А це ХІ-ХІІ ст.

Пригадую радянський пропагандивний кінофільм «Данило – князь Галицький». Тут була і героїчна патетика, класова ненависть,антикатолицька лють і т.д., але не було показано коронації Данила. Мусимо завжди пам’ятати і цінувати ім’я Папи римського Інокентія IV, який офіційним актом коронував Данила восени 1253 р. в м. Дорогочині. До речі, король Данило є єдиним із руських правителів цієї доби, який офіційно коронувався і це підтверджено документами. За часів СРСР, коли «легенди Москви» надсилалися до «молодших сестер» про королівство Данила не згадувалося. Духовно-поліційна чуйність більшовиків (Є.Маланюк) завжди була на сторожі, бо все, що не відповідало московським шаблонам – переходило в розряд «буржуазного націоналізму».Беру в руки книжку «Галицько-Волинське князівство» (не держава. І.Ф.), авторства відомого київського історика М.Котляра. Книга із 15-томного видання  серії «Україна крізь віки». Отже академічне видання. Але автор, очевидно, боячись окрику зверху, чи боячись ворушити радянські канони (дата 1998) бере слово «король» у лапки. Очевидно,  цей учений муж не зміг позбутися набутої фантасмагорії за стінами радянської духовної цитаделі – Академії наук. Ще один із відомих істориків теж є забронзовілим носієм марксистсько-ленінської методології і очевидно на Київських горах шукає, при розкопках «буржуазних націоналістів».

А королеві Данилу Галицькому завдячуємо за зібрані ним докупи українські землі, за збудовані українські столиці Холм і Львів, першу з яких «батько всіх народів» і заодно грузинський терорист та експропріатор Сосо Джугашвілі віддав полякам.

Десятки наших принцес і принців повиходили заміж і поженилися з королівськими особами майже всіх країн Європи. Ось лише кілька прикладів. Володимир Великий був свояком імператора Оттона ІІІ і утримував приятельські відносини з Папою Сильвестром ІІ. Хто знає, як би повернулася доля Галицько-Волинської держави, коли б син Данила – принц Роман зумів втриматися на австрійському престолі, адже він був одруженим з австрійкою герцогинею і племінницею Фрідріха ІІ – Гертрудою. Про долю української принцеси Євпраксії Прокседи-Альдегайди можна зняти багатосерійний художній телефільм. На її захист встала вся Європа, всі короновані особи і Папа Римський.

Це лише фрагменти нашої вкраденої і штучно забутої історії. Нині маємо реальний шанс відтворити її в усій величі і у всій правді, а не під диктовку Кремля.