Недавно гостем однієї телевізійної програми був Сергій Жадан. Ведучі намагались показати, що трохи розуміються на літературі, зокрема сучасній. Один з них запитав Жадана приблизно таке: "Для чого ти використовуєш матюки у своїх текстах, адже в українській мові є стільки слів, якими їх можна замінити?"

Подібні речі доводилось чути не від одного вчителя літератури, не від одного журналіста, письменника, викладача філфаку, знайомого тощо.

Крім матюків, топовою темою в розмові про сучасну українську літературу є також наявність у ній сексу.
Є матюк, секс – в постмодерністи! Постмодернізм – ще одне лайливе слово у нашій казці. "Я не поважаю людей, які читають постмодерністів" – приблизно так звучав початок курсу з української літератури однієї викладачки в університеті. А закінчуються всі розмови про тяжку долю української літератури діагнозом – постколоніалізм. Тут все правильно, але замість того, щоб переходити межу радянської свідомості, соцреалістичного розуміння літератури стоїмо як вкопані на одному місці і все про старе говоримо.

І справа не у тому, що дуже зле, коли люди не читають книжок з матюками чи з еротичними сценами, чи таких людей аж забагато, просто виходить, що багато українців, навіть дотичних до літератури, просто не вміють читати.

З дешевими стереотипами у свідомості, тим більше посттоталітарній, нікуди не зайдеш. Треба хоч трохи навчитись ЧИТАТИ, просто читати текс, абстрагуючись від матюків чи еротики. І якщо вже на те пішло, то не така вже й відверта сучасна українська література, принаймні до еротики Міллера, Буковські ще далеко.

І справа не у тім, що українська сучасна література вся така геніальна, а її так критикують, але й не все лайно. За стереотипами принаймні кілька вражаючих книжок залишилось без відповідної оцінки. І не вся сучасна українська література – постмодернізм.

Ще цікавіше, коли багато "знавців літератури" намагаються говорити про якісь методи боротьби з постмодернізмом і його наслідками і у всіх випадках виходить, що нам потрібна знову цензура – визначати, де еротика, а де порнографія, видавати менше книжок з нецензурною лексикою, тощо. Є такі, що пропонують владі взяти на себе відповідальність за "якість" сучасної літератури. Все це ніби і смішно, і схоже на мрію божевільного, та коли повторювати постійно, що ти дурак, то можна стати дураком. А є ще діти, на свідомість яких багато дорослих впливає.

На всі 100% погоджуюсь з Андрієм Бондарем, котрий писав у передмові до однієї книжки: "Що література – жива матерія, а не капище, з якого можна вичленувати "тему", ‘"ідею" та "композицію", а потім "покласти оцінку", <…> не існує літератури національно свідомої і саме з тієї причини – великої, <…> існує жива література, а все інше – ігри на несвіжому повітрі: в ідеологію, графоманію, політику, націю, соціальну справедливість, патріархальні цінності, в рідна-мати-моя-ти-ночей-не-доспала, в як-у-нашому-селі-б’ють-у-крицю-ковалі та все інше невичерпне й живуче українське монаддя".