Нещодавно кореспондент «Вголосу» побував у Луганську і спробував зрозуміти настрої тих, хто вірить у майбутнє «ЛНР» і всіляко сприяє її розквіту. Звісно, за кілька днів перебування у «величавій» столиці без визнання і майбутнього неможливо повноцінно оцінити ситуацію, проте загальні враження від побаченого і почутого склалися.

Від Станиці до «ЛНР»: міни, зруйнований міст

Якщо до війни в Луганськ можна було потрапити автомобілем, потягом чи літаком, то нині про все це можна забути. Нова «влада» не дуже піклується про добробут луганчан: пасажирські потяги не курсують уже понад півтора року, сучасний аеропорт зруйновано внаслідок бойових дій, а трасу в напрямку Щастя і дорогу, яку в народі називають «Бахмуткою», закрито. Тож люди дістаються до міста або через Донецьку область, або через Росію, або пішки через єдиний у регіоні контрольно-пропускний пункт, розташований у смт Станиця Луганська. Додамо, що прохід працює час до часу, оскільки терористи постійно обстрілюють українських військових і мирних жителів, які залишилися жити в селищі. До речі, наприкінці березня Україна відкрила ще один «коридор» для автомобілів та перехожих у місті Золотому, однак бойовикам з Первомайська ця ідея не сподобалася, і вони заявили, що не пропускатимуть людей.

Через те що у Станиці внаслідок бойових дій було зруйновано міст через річку Сіверський Донець, наші солдати «залатали» дірку, наскільки це було можливо: зробили саморобні дерев’яні сходи на мосту, що стали своєрідною «дорогою життя» для тисяч луганчан. Тягнуть із собою люди цією стежкою одяг, продукти, саджанці, побутову техніку, ковдри, подушки і навіть померлих, бо в «ЛНР» не виплачують матеріальну допомогу у зв'язку зі смертю людини. Тож несуть люди своїх родичів ховати на український бік, але про все за порядком.

Хто не знає, Станиця Луганська завжди була клондайком овочів. У кожному дворі – шикарна теплиця з огірками, томатами, баклажанами. Ринок багатий, продавців сотні. А ще Донець поруч тече, ліс сосновий, гриби, озера, бази відпочинку. Благодать, одним словом. Проте нині все інакше. В око впадають зруйновані будинки, розбиті заправки, численні вирви від мін терористів на асфальті. У теплицях уже давно ніхто нічого не висаджує, бо продавати нікому. Ліс навкруги згорів, повсюди таблички «Обережно, міни».

Український блокпост. Черга. З дітьми пропускають скоріше. Перевірка документів. Далі – півтора кілометра «сірої зони». Посеред шляху – славнозвісні дерев’яні сходи, поруч з якими курять чоловіки: втомилися, бо тягнуть на плечах з Луганська холодильник. За 300 метрів озброєні військові в новенькій формі з нашивками «ЛНР», висять кілька прапорів: козацький, російський, ще якийсь невідомий. Знову перевірка документів. З дітьми – без черги. Поруч із бетонними блоками, що слугують бойовикам укриттям, турнік, гантелі, буржуйка, дрова, вода в чайнику закипає... Навколо людно, видно автомобілі та самих представників ОБСЄ у білих касках та бронежилетах. Сідаємо в автобус і через 15 км виїжджаємо в місто.

Луганськ: тиша і порожнеча

Майже опівдні в’їжджаємо в Луганськ. На перший погляд, ніби нічого й не змінилось, утім відчутно якусь тишу, мовби хтось паузу натиснув на пульті керування. Машин на дорозі небагато, людей – так само, дітей узагалі не видно, хоча вихідний. Ау! Люди, де ви? Аж у вухах дзвенить. Місцева преса «ЛНР» пише, що в місто щодня повертаються сотні луганчан і, відповідно до статистики, яку днями оприлюднили луганські ЗМІ, нині в місті вже мешкають 440 тисяч людей (до війни було понад 500 тисяч). Проте на власні очі бачимо інше. Раніше подвір’я у великих житлових кварталах (Героїв Сталінграда, Мирний, Південний) були вщент заповнені дітьми, нині – ані дівчат на роликах, ані юних футболістів на стадіоні, ані дідусів, які «б’ються» у доміно, ані молодих мамочок із візочками… Порожнеча, від якої стає моторошно.

Центральна вулиця Радянська, над будинком колишньої облдержадміністрації майорить прапор «ЛНР», а поруч серед квітучих каштанів дивиться на це неподобство Тарас Шевченко. Зупинка «Буревісник». Замість супермаркету «АТБ», що націоналізувала нова влада, – магазин «Народный». З траси видніється гіпермаркет «Метро», який після пограбування бойовиками влітку 2014-го зачинено. Поруч із ним зруйновані автомобільні салони, в яких за української влади продавали новенькі іномарки. Тепер приміщення стоять собі без вікон, дверей, з розбитими дахами – один, два, три. Далі «Епіцентр», перейменований у «Стройцентр». Наступна зупинка – смт Ювілейний, що на в’їзді в місто. Влітку 2014 року ця частина Луганська серйозно постраждала від обстрілів. Тут і досі можна побачити сліди від осколків снарядів на будинках, забиті дошками вікна, вирви в асфальті. З дороги видно шахту «Луганську» з розбитим експлуатаційним копером, тролейбусної лінії немає, як і трамвайної в центрі міста, лише жовто-блакитні стовпи вишукувалися в ряд без проводів. Вікна в будинках подекуди заклеєно хрест-навхрест, а в них ікони з Матінкою Божою чекають на своїх господарів. Кажуть, коли люди похапцем покидали оселі, залишали на підвіконнях ікони, бо вірили, що Божа сила захистить домівку від куль.

Георгіївські стрічки й герб «ЛНР». Куди ж без них?

А ось на ринку та в магазинах життя вирує. Людей тут багато, ходять усі, роздивляються, щось купують, навіть черги є по цукерки та ковбасу. Лише цінники в рублях. Томати – 200 руб. за 1 кг, огірки – 140, полуниця – 400, печериці – 300, копчена ковбаса – від 400, сир – від 350, сметана – 200 руб. за півлітра, пиво – в середньому 65 руб. за літр, пепсі – 100, вино – 350 і вище, горілка лише дешева, понад 100 руб. за пляшку (близько 30 грн).

Загалом усю місцеву продукцію помарковано спеціальними наліпками з російськими написами «Произведено в ЛНР». Торти, хліб, молоко, м’ясо… Навіть шампанське на розлив у пластикових пляшках можна купити по 100 рублів за літр з маркуванням «ЛНР». Українських товарів на прилавках не видно, все більше російських та білоруських. Запитуємо в перехожих, чи достатньо продуктів, промтоварів? Запевняють, що дефіциту немає, всього вдосталь. Щоправда, жаліються на якість молока та сиру, але загалом кажуть: жити можна.

Окрім магазинів, де так пишаються товарами, виробленими в «ЛНР», присутність республіки відчутно за номерними автомобільними знаками, власники яких позаклеювали українські кольори гербом бойовиків. У такий спосіб поціновувачі «русского мира» і терористів, яких поміж собою називають «захисниками», виказують свою пошану новій владі. Здебільшого такі наліпки можна побачити на старих легковиках і маршрутках, на останніх подекуди вивішують прапори республіки. Водночас в автомобілях висять георгіївські стрічки, які також стали елементом повсякденного одягу деяких луганчан.

Покращення: пенсії у рублях, комендантська година

Кажуть, для переоцінки цінностей спочатку в людини треба забрати все, а потім повернути половину. Так і з луганчанами. Нині головне для них, аби не стріляли. Звісно, можна зрозуміти людей, бо війна несе смерть, страх і сльози. Тому всі так панічно бояться поновлення військових дій. Усе решта – метушня. Україну згадують нервово, мовляв, а що вона дала Донбасу? Що доброго зробив Порошенко? Війну розв’язав, тарифи підняв, пенсії забрав. От якби пенсію привозив у «ЛНР» щомісяця – було б супер, але не більше...

Щодо пенсій «ЛНР», то останнім часом їх нібито виплачують щомісяця, без перебоїв. Щоправда, у розрахунку 1:2, а не за офіційним курсом гривні до російського рубля (якщо в українському еквіваленті пенсія становила 1200 грн, то в рублях нарахували 2400 руб.).

При цьому в магазинах усі товари продають у розрахунку 1:3. Але люди в цьому випадку справедливості не вимагають, побоюючись наслідків: навколо занадто багато озброєних людей. Отож стоять пенсіонери в чергах у касу годинами, бо банкоматів немає.

І все-таки з розмов з перехожими стає зрозуміло, що люди не хочуть повертатися в Україну, мовляв, через безлад і корупцію, яка існує в державі. Натомість про своє керівництво погано не говорять, адже бояться озброєних військових і переслідувань. Далі мріють про Росію, але потрохи починають розуміти, що Кремль не зацікавлений у Донбасі. Тому всі розмови про майбутнє «ЛНР» переводять на погану українську владу. Стосовно власних негараздів, наприклад комендантської години з 23:00 до 06:00, невдоволення не виказують. Так само мовчать і про громадський транспорт, якого не дочекаєшся після 19:00. Утім навперебій пишаються республіканськими тарифами на комуналку, які впродовж останніх двох років, на відміну від України, нібито не зростали.

Звісно, серед сірої зомбованої маси є і адекватні луганчани, які залишилися в місті через різні причини: літніх батьків, житло. Жити їм несолодко, бо власними думками ні з ким поділитися, але їхати навмання в Україну не готові, бо переселенцям, за їхніми словами, не надто раді.

Немає роботи? Армія «ЛНР» чекає на тебе!

Армію «ЛНР» постійно поповнюють нові обличчя. У військо бойовиків ідуть молоді луганчани, бо працювати ніде, а там заробітна плата 10 тис. руб., форму і зброю видають, плюс «годують і поважають». Окрім місцевих вояків, на вулицях міста можна побачити військових із нашивками «Вооруженные силы России». Небагато таких, але є. Щоправда, на вулицях не побачили бурятів і чеченців, але кажуть, що й такі є. Важкої техніки посеред міста не бачили, утім подейкують, що танки, «Гради» і бронетранспортери стоять на в’їзді до міста, на території фабрики «Лутрі». Там цього багатства, за словами місцевих, удосталь. Водночас містом пересуваються вантажівки з чорними номерами із солдатами.

Зловісна «зірка Саурона»

Навіщо школи ремонтувати або дитячі садочки? Краще червону зірку подарувати Луганську. Саме такий подарунок нещодавно зробили місту путінські «Нічні вовки». На естакаді, що веде до залізничного вокзалу, вони встановили восьмиметрову зірку перемоги, що світиться в темряві. Її аналог уже сяє в російській Уфі, а ще одну зірку планують незабаром «запалити» в окупованому Севастополі. У соцмережах одразу охрестили цей демонічний символ «зіркою Саурона», що несе зло.

Особисто мене зацікавило, чому для зірки обрали саме естакаду? Бо ця дорога веде на вокзал, а значить – у нікуди, у глухий кут, адже останній пасажирський потяг вирушив з міста в Україну ще в жовтні 2014 року. Нині колії відкрито лише для ешелонів з вугіллям. Щодня зі сходу на захід ідуть сотні вагонів із «чорним золотом». Кажуть, що завдяки налагодженій системі видобутку і продажу вугілля в Україну лідер терористичної «ЛНР» Плотницький з кожної тонни має близько 500 грн, або майже 75 млн грн щомісяця.

Однак повернімося до пам’ятників. Днями в місті з’явився ще один монумент, присвячений героям-терористам «ЛНР»: Мозговому, козаку «Бабаю» і бойовику Мільчакову. Встановили це «чудо» навпроти будівлі СБУ, яку штурмували прихильники «русского мира» навесні 2014-го. А колись тут був просто вхід до парку з фонтанами та дитячим майданчиком.

А ще Луганськ вражає білбордами: «Отомстим», «Не простим», «Спасибо деду за Победу», «Мир. Труд. Май». Серед такого розмаїття трапляються і звичайні на кшталт «Нужны дизайнеры! Срочно». Напевно, спеціалістів не вистачає. Але здебільшого рекламні щити порожні, бо рекламувати нічого.

Коли дивишся на все це неподобство, на душі стає дуже сумно, бо місто у своєму розвитку відкотилося на 20 років назад. Звісно, люди вміють пристосовуватися до всього нового, але навіщо все це? Якщо жили раніше краще, мали можливість працювати, заробляти, відпочивати – і все це без озброєних чоловічків... Як тут нині виховувати і навчати дітей, яких у школах зомбують «моторолами», «мозговими», «ленінами» та «сталінами»? Не зрозуміло. Тож сумно й боляче споглядати на луганську порожнечу.  

Катерина Величко, спеціально для «Вголосу»

частина фото - із соцмереж, оскільки у Луганську забороняють фотографувати